Сонячна машина
Шрифт:
Та чорно-срiбний лицар i не претендує нi на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила дiжечку з таких леїкоцiнних хруских клепок, як власний театр, власна вiлла, побожна увага, упадання, молитовнiсть i потайний страх? Сонячна машина однi клепки знищила, другi покоцюр-била, третi поробила зовсiм не потрiбними й безсилими Ну, кому потрiбна тепер молитовнiсть, коли в хатi холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очi, бронзово-золотi очi, димом? I хiба не смiшна побожнiсть, коли впобожне-нi ручки самi перуть брудну, заношену
Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи чорно-синiми кучерями. Бронзово-золотi очi вiд диму невмiло поставленої грубки задоволене сльозяться, все тiло безжурно, смiхотливо кутається в шубку. I багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Якi клепки йому, милому, тримати?
I кому ж не ясно, що цi ручки з величезною охотою покинули б прати брудну бiлизну, що з радiстю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, i загорнули б своє смугляве юне тiло не в фуфайки й кучугури кожухiв, а в теплi нiжнi розкошi минулого. I тодi клепки побожностi, молитовностi, пещення були б на мiсцi, i на них дозволено було б iще трошки потримати золотий обруч.
Але Сонячна машина зжувала, подерла всi теплi, нiжнi розкошi, всю красу й святiсть побожност. i Стiльки тисячолiть людина втирала в себе красу, святiсть i переконання своєї вiдмiнностi вiд тварини, що почала справдi нiби вiдрiзнятися вiд неї кольором своєї шкiри. Але Сонячна машина за кiлька мiсяцiв постирала всi слiди тисячолiтнiх натирань, i виявляється, що нiякої святостi й вiдмiнностi люди в себе не втерли їм так само потрiбна краса й святiсть, як воловi, що, ремигаючи, лежить у власному гною.
Ну, так що, воли? Що страшного, що «як звiрi»? «I чудесно! — чим колишнi люди були кращi?»
Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймнi має ще сили на впертiсть.
Але вiн, чорно срiбний лицар, не має нiчого, на чому б йому впертися. Навiть мила вже немає, щоб зiшкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собi малесенький слiд людини — i того вже несила зробити. Правда, i Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але. видно та шерсть iншої якостi, коли так вабить до себе бронзовi очi. Миле Страховище — воно сердито, гнiвно обурюється за найменший лагiдний безпретензiйний натяк на це. Нiчого подiбного! Дурницi! Смiшна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс — милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторiї, то зовсiм зовсiм в iншiй справi. В такiй справi, що не має нiякiсiнького вiдношення до якогось там Макса, який гниє вiд туги за своєю коханою — спить, лежить i ковтає нiкчемнi детективнi романи.
Так, то правда, той «якийсь там Макс» дiйсно гниє вiд туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк?
Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усiєї сили, чесно, сумлiнно тримає обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вiрно й непохитно до «законного» реченця. I навiть
Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж — хоч украдене, й за те спасибi. А може… Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте… ну, хоч би рiднiсть?
А хто знає, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум? I тодi… О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися!
А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й командує.
I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту?
— Душнере, що це було?
— Не знаю. Гармата, здається.
I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашнє лопотiння моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi «людей».
— На площу! На площу!
Вiтер рiже осокою в очi, вiдгортає поли кожушка, здирає темно-синiй берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме? Iдiоти сурмачi — «На найближчу площу». Як же вимiряти, яка площа найближча?
Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому iржаво-бронзовому пам'ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана пiднятi голови юрби.
«Громадяни!..»
Чорно-срiбний лицар чує, як лiкоть Страховища здригується пiд його рукою. Ну, розумiється, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цiєї обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумiється, всiма грудьми, з усiєї душi можна закричати: «Смерть Сонячнiй машинi!»
Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага — абсолютно байдужий їй Макс!
Чорно-срiбний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язкiв, помалу роздирає плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпується разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби.
Тодi Душнер зупиняється, зiтхає, й читає знову вiд самого початку до останньої лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана.