Сонячна машина
Шрифт:
Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв, вигукiв.
— Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче, неуважно розсувається Труда щораз ближче й ближче просувається до ангару, до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких стоїть димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях — молода, напiвгола жилава постать сторожа.
— Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора.
— Макс Шюр. зайнятий. Не можна.
— Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я — жiнка Макса Штора Ну, на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду. Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!
Але ворота злегка вiдчиняються — i, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши її голос, заклопотано виходить.
— А, Труда? Ти як? Чого?
Трудина рука обплiтається круг руки Макса, прилипає, стягує тiло до тiла.
— Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?
Але Масi заклопотано поспiшає далi, задирає голову догори, сердито хмурить брови. I раптом вибухає:
— Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити!
— Що таке, Максе?! Що?!
— Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли вони їх постягують?
— Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що…
— Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: «От Самогубство». В Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься. Ну, а так загалом гарно? Справдi?
— Чудово, Максе! Грандiозно!
— Робить враження!
— Колосальне. Знаєш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, — я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не поїхав. Нiзащо. Навiть принцеса з графом Адольфом приїхали. Вiн же — нiзащо. Сидить сам на весь дiм i читає Бiблiю.
Але Макс раптом iз жахом вириває руку, повертається й летить назад.
— Максе! Що таке?!
— Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплутується серед тiл, одстає й зупиняється. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до Рудi пробратись нема можливостi, до своїх, до авто — i думати нема чого. Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити ними одна об одну до дольок
— Славаї Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просувається шипiння:
«Тш! Тш-ш!»
Труда задирає голову. Ага, тепер має бути Благословення Землi.
Останнi
I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудрої вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, здається, хмари стануть на колiна й схилять кудлатi сиво-золотистi голови.
I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей лунає:
«Браття, Дух Матерi-Землi благословляє нас на путь у землю обiцяну!»
Але Труда раптом iз жахом хапає себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали.
«Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж скликає всесвiтнiй Конгрес Творчої Працi».
Труда не чує вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там, бiдненький, корчиться вiд одчаю — споганили, зiм'яли, знiвечили такий момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом — Париж, Конгрес.
Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть, здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси.
Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромляє очi в просторiнь, з усiєї сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чує, як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд волоссям на головi i рве груди, розсуває криком, риданням, молитовним зойком.
А гiмн росте, густiшає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.
Принцеса Елiза одною рукою хапається за бiк екiпажа, другою — за графа Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на фiалковi опуклi повiки.
— Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре?
Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне впивається з колючим болем у лiкоть графа Адольфа.
Але потроху стихає ы настає тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко, тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стрибає на голови: