Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Бачите, як усе це важливо! — запально сказала Галина. — Адже, якщо задуману вами операцію підтримає одеське підпілля, — не повіт, а вся губернія опиниться в наших руках!
— Можливо…
— Коли ви їдете?
— Сьогодні вночі.
— А повернетесь?
— Днів через два-три.
— Де ви переправлятиметесь через Дністер?
— У селі Бичках, біля Тирасполя, там є поронник Солухо Мартин.
Галина подумала.
— Знаєте що, Опанасе Петровичу, я вас зустріну в цього поронника, попередьте його. Відомості, які ви привезете, ми передамо в Одесу: Шаворський повинен бути в курсі справи. Ви згодні зі мною?
— Цілком.
— От і чудово! Нарешті ми зрозуміли одне одного!
Шелестіння од вітру, що піднявся, завадило Олексієві почути відповідь Цигалькова. Долинули тільки останні слова:
— … вам би я з насолодою підкорявся! — Осавул знову починав загравати.
У Галини вмить похолодав голос:
— Ми, здається, все обговорили? Ходімте, щоб нашої відсутності не помітили.
— До речі, — зупинив її Цигальков, — цей ваш Сивий знає про все?
— Можливо. Та краще його ні про що не розпитувати: у нас різні завдання. Я піду. Ви почекайте трохи: не треба, щоб нас бачили разом…
Коли Галина й Цигальков пішли, Олексій ще полежав трохи, обмірковуючи почуте.
Здогад його підтвердився: Шаворський справді дав йому і Галині різні завдання. Важливо було інше: в Бендерах готується збройна вилазка через кордон, у Парканах, зовсім недалеко звідси, є ще одна офіцерська контрреволюційна організація, а в куркульських селах назрів заколот. Похмура бандитська хмара нависла над Придністров'ям… Коли б Олексієві не пощастило підслухати цю розмову, він би, певно, так і поїхав, нічого не дізнавшись. Ну, тепер треба вивідати все до кінця.
Велика справа випадок у роботі розвідника! Олексій, звичайно, не міг вважати своєю заслугою те, що став свідком змови Галини й Цигалькова. Щаслива нагода цього разу сама припливла до рук. Лишалось тільки не проґавити її.
Він обережно витяг голову з сіна, пересвідчився, що поблизу нікого нема, і, зіскочивши на баштан, обтрусив з одягу сінну полову. Він виспався. Голова була ясна.
Обійшовши село, задвірками вибрався на сільський майдан, де тепер було порожньо й тихо. І тут зустрів Борового.
Запопадливий дядько не марнував часу. Він ішов, згинаючись під вагою мішка з зерном, на поясі в нього теліпалась обскубана гуска.
— Гляди, грижу наживеш, — сказав йому Олексій. — Ти Галину часом не бачив?
— Ні, не бачив, — натужно видушив Боровий.
— Іди запрягай коней, скоро поїдемо.
Боровий поплентався далі.
На траві в затінку під високим Горпининим тином лежало кілька бандитів. Ворота були одчинені. Біля нового хліва стояв віз, навантажений якимись мішками. Рябий чубатий Микола заводив у голоблі рябу більмасту коняку. П'ять верхових нерозсідланих коней прив'язані їли біля колодязя. Розпатлана і, видно, ще добряче п'яна Горпина, заточуючись, чвалала до хліва, несла відро з помиями.
Олексій пішов у хату.
У кімнаті, де відбувалася пиятика, тепер були тільки Нечипоренко й Галина. Усміхнений отаман в розстебненому кітелі, з-під якого виднілась чиста спідня сорочка, громадився за столом. Галина сиділа навпроти нього і щось говорила, перебираючи пальцями краєчок косинки. Коли ввійшов Олексій, вона замовкла і незадоволено насупилась.
— Де ти пропадав? — запитав Нечипоренко.
— Спав, — відповів Олексій, сідаючи до столу. — Побалакаємо, Степане Онисимовичу?
— Куди поспішаєш?
— В Одесу треба: чекаємо декого з-за кордону. Добре було б уночі виїхати, я тоді на вранішній поїзд устигну.
— Поїзд в Одесу йде ввечері, — сказала Галина.
— Однак краще в Тирасполі почекати. Та й їхати вночі безпечніше, самі знаєте.
— Ну, давай зараз. Галиночко, ви погуляйте, треба з Сивим переговорити. — Коли поряд не було його близьких прибічників, Нечипоренко розмовляв чистою російською мовою.
Галина встала, з незалежним і ображеним виглядом на гарному обличчі сказала Олексієві:
— Я поїду з вами.
— А вам куди поспішати? — здивувався Нечипоренко. — Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?
— Більше ніж треба!
Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.
— З характером дівка, необ'їжджена! — не приховуючи захоплення, сказав він. — Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?
— Чого ж, зручно…
У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…
— Пароль є у вас? — запитав Нечипоренко.
— Пароль самі назвіть, так буде краще…
— Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?
— Добре.
— Так і умовимось. — Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.
Але для Олексія цього було не досить.
— Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?
— Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.
— Малувато. Факти потрібні.
— Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.
— Усе так усе, — сказав Олексій. Наполягати він не міг.
— Чого ти у вікно втупився? — Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.
Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.
— Куди це він? — запитав Олексій.
— У Паркани, — відповів Нечипоренко і недбало пояснив: — Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.
— Ну, гаразд, — Олексій підвівся. — Що це у вас? — вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.