Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Галина стояла під ліхтарем і сердито дивилася на людський потік, що кишів перед нею. Олексій мало не задихнувся від злості.
— Чого стали?! — загорлав він. — Думаєте ви їхати чи ні?!
— Не кричіть! — сказала вона запально. — Не бачите, що робиться? Нехай трохи схлине.
— Діждетесь, як же! Уперше, чи що?..
А сам подумав: «Ач буржуйка, подавай їй окремий вагон!»
— Ходімте! — Він схопив її за рукав і потягнув уздовж поїзда.
Про те, щоб знову пробитись до дверей, годі було й думати. Коли б Олексій був сам, він чудово доїхав би на даху вагона, так їздив багато хто. З Галиною про це нічого було й думати. Куди їй! Неміч кисейна!..
У вікні одного вагона Олексій помітив молодого хлопчину в будьонівці. Той уже влаштувався в купе і тепер, звісившись з горішньої полиці, зацікавлено витріщився на вируючий біля вагона натовп. Олексій почав жестами пояснювати йому, щоб той одчинив вікно, а він, мовляв, підсадить до нього дівчину. Хлопець зрозумів, весело закивав і, зіскочивши з полиці, опустив скло:
— Давай її сюди!
Олексій поклав мішок на землю і наказав Галині:
— Лізьте!
— Ви з глузду з'їхали!..
— Лізьте, вам кажуть!
Не слухаючи заперечень, він підхопив свою супутницю за талію і підняв до вікна. Там її прийняв хлопець у будьонівці. Галинині ноги безпомічно майнули в повітрі і зникли у вагоні.
— Візьми багаж!
— Oro! Добре придане! — сказав хлопець, беручи в нього мішок. — Тепленьке… Стривай, а ти куди?..
Олексій підстрибнув і, підтягнувшись на руках, ліг животом на віконну раму. Знизу хтось ухопив його за ноги, він відштовхнув і вліз у купе.
— Спасибі, друже, — сказав червоноармійцеві, — все гаразд!
— Е-е, — розчаровано протягом сказав той, — де там гаразд, я думав, вона одна!
— Нічого, хлопче, сватайся, я не перешкоджу, — заспокоїв його Олексій. — Можеш навіть полицею їй поступитись!
— А ти, бачу, дійшлий! — промовив хлопець і поліз на своє місце.
Галина вже сиділа в кутку біля вікна. Навіть у сутінках вагона видно було, яке в неї зле, розчервоніле обличчя. Олексій запхав мішок під лавку і втиснувся навпроти неї між стіною і літнім селянином у постолах та солдатській гімнастьорці.
— Тепер їдемо! — сказав він, задоволений, що все так щасливо обійшлося.
Вагон швидко став повнісінький. У проходах виросли гори всякого скарбу. Люди сиділи на підлозі, на речах, стояли в тамбурі. Гуркотів дах: там теж вмощувалися пасажири.
Повільно, ніби над силу, оброслий людьми, поїзд рушив з місця. У вагоні знялася метушня, лайка, в проходах робили з кошиків лежаки.
— Нічого, умнемося, — промовив хлопець у будьонівці, — якщо кісточка до кісточки, то ще стільки ж вміститься. Гей, тітко, — сказав він жінці-селянці, що їхала з двома дітьми, — давай сюди твоїх пуцьверінків, нехай з вигодами їдуть.
І справді, ум'ялись. Дітлахів розсовали по полицях, речі запхнули під лавки. Стало трохи просторіше. Тим, хто їхав на даху, було куди гірше: їх обдувало димом, обсипало іскрами з паровозної труби. Пасажири, що тіснились у вагонах, справедливо вважали, що їм ще дуже пощастило.
Поволі зав'язувалися дорожні розмови. Хлопець у будьонівці пригостив Олексія махоркою і розповів, що їде після демобілізації додому, в Паркани. Він був веселий і балакучий — один такий на все купе: в кінці дороги його чекала зустріч з матір'ю та рідними місцями, яких він не бачив добрих три роки. Старий молдаванин з родиною з п'яти душ повертався на батьківщину, в Карагаш. Вісім років він батракував у німецькій економії поблизу Одеси. Під час контрреволюційного заколоту німців-колоністів убили його старшого сина і спалили хату… Літній селянин, Олексіїв сусіда, виявився головою комбіду з якогось села на Дністрі. Він їздив до Одеси ховати померлу від тифу сестру. Жінка-селянка була біженкою з голодаючого Поволжя. Вона розказувала Галині, яка сиділа з нею поряд:
— … Картопля вродила як горох, овес геть весь висох, просо — сама полова. Жолуді їли, липову кору товкли… Двох дітей поховала. Як ці лишились живі, один господь знає… Сама ледве ходила… — І вона показувала товсті, розпухлі в литках ноги.
— А чоловік твій де? — запитав хлопець у будьонівці.
— Ще минулого року вбили. В обозі поїхав по хлібець з іншими чоловіками, налетіла банда, хліб забрали, а самих порубали… сумним, виплаканим голосом відповіла жінка.
Олексій вглядався в темряву кутка, де сиділа Галина, і намагався зрозуміти, про що вона думає, слухаючи ці страшні розповіді? Кого звинувачує в тому неперебутному лихові, що зірвало людей з насиджених місць, погнало в тяжку гірку дорогу? Невже не розуміє, що в усьому винні ті, кому вона служить?..
Галина мовчала. Він не бачив її обличчя. Схоже було, що вона спить.
Поступово розмови вщухли. Вагон засинав. На частих зупинках (поїзд більше стояв, ніж їхав) звідусюди чулося бурмотіння, стогін, сухий надривний кашель. Потім їх знову заглушував уривчастий перестук коліс…
Уранці попливли за вікнами голі, прибиті спекою поля. На них ламко похитувалися рідкі стеблинки пшениці. До вагона заносило паровозну кіптяву; коли вітер змінювався, пахло терпкою гіркотою землі, що перетворювалась на порох.
За Роздільною побачили вдалині високу хмару диму. Чорні клубки похило здіймалися в небо, схожі на хижо вигнуте членисте тіло лубочного дракона.
— Посуха, — зітхнув хлопець у будьонівці. — Хліба горять.
— То бандити, — вглядаючись удалину, заперечив комбідівець. — Сукчарку підпалили. Косогір бачиш? Сукчарка саме за ним. Гуляють лайдаки. Прикінчить їх коли-небудь Радянська влада?..
На якусь мить втративши контроль над собою, Олексій мимоволі поглянув на Галину і відразу ж одвів очі, наткнувшись на її бистрий, похмуро напружений погляд.
Уночі вона, мабуть, не спала. Щоки позападали, жовтувата тінь лягла під очима. Обличчя її попаганіло від утоми, міцно стиснутий рот надавав йому твердого вичікувального виразу. Зараз вона зовсім була не схожа на ту свавільно примхливу дівчину, яка вчора розмовляла з Шаворським. І Олексій уже не подумав про неї: «Дивна». Тепер він розумів: це ворог…
Йому вже доводилося зустрічати таких дівчат. Він пригадав, як півтора року тому Херсонська повітова ЧК розгромила врангелівське підпілля в Олешках — невеликому придніпровському місті. Серед змовників була дівчина, яка чимось нагадувала Галину: така ж нервова, з красивим обличчям, колишня гімназистка. Батько її був дрібним поштовим чиновником. Наляканий революцією, він тихенько відсиджувався в своєму кутку, мріючи лише якось пережити тяжкі часи. А дочка його різала наш зв'язок, переховувала в себе врангелівських шпигунів і готувала вибух у штабі нашої армії, що стояла тоді в Олешках. Коли виконували вирок військового трибуналу, вона, розірвавши на собі плаття, істерично викрикувала прокляття «червонолапотним мужикам».