Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Стій! — наказали йому. — Ні з місця! Хто такий?
На одному з чоловіків була шкірянка: тьмяний блиск лиснів на його рукаві, ламаючись біля ліктевого згину, і в першу мить Олексій подумав: «Наші! Чекісти!..»
Одразу ж думки вихором закрутились у нього в голові: чому вони тут?.. Що трапилося?.. Невже Олов'яников ще якимсь шляхом розкрив явку мадам Галкіної і вже ліквідував її? Навіщо?! Тепер усе, що з такими зусиллями пощастило зробити: втертися в довір'я до Рахуби, знайти явки, приліпитись до Шаворського, стояти на самому порозі великого контрреволюційного підпілля, — все летить до дідька! От тобі й Олов'яников — «легендарний оперативник»! Та й засідка якась нерозумна: чому на вулиці, чому не в квартирі?..
— Хто такий, я питаю? — повторив чоловік у шкірянці.
— Та ви самі хто такі? — похмуро озвався Олексій.
— Чека, попрошу документи!
Сліпучий промінь електричного ліхтарика уперся в обличчя Олексія, він мимоволі прикрився долонею.
— Еге, — промовив один із людей, що стояли перед ним, — та я його вже бачив! Це ж наш! Чого ти тут ходиш, хлопче?..
Невідомо, чим би все закінчилося, коли б не було промовлено цих слів. Олексій, можливо, назвав би себе: все в ньому кипіло від досади на Олов'яникова. Тепер же його немов ударило: «Провокація!»
В Одесі його знали тільки три чекісти: Інокентьєв, Олов'яников і той, що якось приїздив до Синєсвитенка, — Царьов. Нікого з них тут не було.
«Липа!..» — майнуло в голові.
За одну мить він пригадав і злодійкуватий погляд Рахуби, і солоденьку прощальну посмішечку Шаворського, і стало зрозуміло, чому такий глухий і непривітний будинок мадам Галкіної: зустріч на розі була навмисне підстроєна!
«А, гади! Ну, я ж вам!..»
Ще в Херсоні разом зі своїм найкращим приятелем Федею Фоміним під керівництвом слідчого карного розшуку Петра Костянтиновича Буркашина, в минулому матроса й циркового борця, Олексій опановував хитрі премудрості відомої японської боротьби «джіу-джитсу».
У складних перипетіях чекістської роботи в нього було достатньо випадків перевірити й відшліфувати на практиці засвоєні від Буркашина прийоми.
Брязнувши склом, ліхтар врізався в стіну, рука, що тримала його, безвільно повисла, а бандит, утробно ікнувши, упав, збитий дужим ударом під груди, на тротуар.
Боячись промахнутись у мороці, Олексій тільки відштовхнув другого бандита плечем і кинувся тікати вулицею.
— Стій! — закричали позаду. — Стріляю!..
Олексій біг пригнувшись, різко змінюючи напрям, чекав пострілів. Відчуваючи, що одірвався від переслідувачів, він вихопив браунінг і тричі пальнув назад, беручи приціл трохи вище, ніж треба було: десь у глибині душі в нього все ще ворушився сумнів — а що коли помилився, що коли це справді свої?..
Але у відповідь пострілів не було, і це зайвий раз ствердило вірність його здогадки: чекісти неодмінно стріляли б.
Одбігши ще трохи, він притиснувся до стіни, перевів подих і прислухався. Ніхто його не переслідував. Сполохана пострілами тиша стала, здавалося, ще глибшою.
Лише дощ чіткіше затарабанив по риштаках.
Передихнувши, Олексій пішов до Нового базару. Його ще трохи трясло від хвилювання.
«Комедію влаштували, — думав він. — Добре, що не назвав себе, наука буде на другий раз!.. Ну що ж, перевірили…»
Він задоволено згадав, як ікнув, наче хрокнув, збитий ним бандит. Вдало вийшло, Буркашин був би задоволений!..
На його гарячковий стук відчинив Золотаренко.
— Ти чого?.. — злякано спитав він.
Розтріпаний, мокрий до нитки, Олексій, не відповідаючи, прошмигнув у кухню.
Рахуба сидів за столом одягнений, ніби збирався йти на вулицю, але в одному чоботі.
Олексій промовив, ледве переводячи подих:
— Збирайтеся! Треба йти звідси: на Новобазарній засідка.
Рахуба, бліднучи, підвівся з стільця, стрельнув очима на завішене вікно.
— Не горлань! Сядь!
Олексій опустився на табурет.
— Приходжу на Новобазарну, у Галкіної замкнуто, ніхто не озивається… Ворота на замку… Хотів через сусідній двір пролізти, на розі стоять двоє: «Документи, Чека!..»
— Ну і що?
— Що! Насилу одбився! Думав, ноги не винесу! Збирайтесь, ходімо звідси, треба шукати іншого місця!
— Чекай!..
Задерши підборіддя, Рахуба до чогось прислухався.
— Вони!..
З парадного входу стукали. Олексій підхопився:
— Тихо! — обірвав його Рахуба. — Слухай…
З хвилину вони, затамувавши подих, чекали, що постукають іще. Блідий, нічого не розуміючи, Золотаренко м'яв пальцями комір сорочки.
Постукали знову. Стук був умовний: чотири удари.
— Відчини! — наказав Рахуба Золотаренкові.
Той глянув скоса на Олексія, потім застебнув на всі ґудзики комір і пішов одчиняти. Чути було, як він зняв засуви, потім пролунали притишені голоси, і в кухню ввійшов Шаворський. За ним — вусатий темнолиций чоловік у коричневій шкірянці. Вслід, за ними — Золотаренко.
— Добрий вечір, — сказав Шаворський, усміхаючись і оглядаючи присутніх. — Ви чого такі наїжені? Здрастуй, герою! — повернувся він до Олексія. — Ти, кажуть, з чекістами пострілявся?
— А ви звідки знаєте?!
— Та вже знаю! Таку стрілянину зняв — лихо!
— Навіть стрільба була? — спитав Рахуба, усмішливо поглядаючи на Олексія.
— Ще й яка! Все місто сполошив! Добре, що нікого не угробив.
— Що ж доброго! — промовив Олексій. — Зараз вони сюди з'являться.
— Уже з'явились! — весело сказав Шаворський. — Можеш познайомитись, — він вказав на вусатого чоловіка, що спідлоба розглядав Олексія. — Варфоломій Гиря, головний «чекіст»! А другого таки уклав! Засадив йому, розумієте, кулаком у пузо, — пояснив Шаворський Рахубі, — він і зараз, мабуть, віддихатись не може!
— За тиждень не одблюється, — похмуро зронив Варфоломій Гиря. — У Стасюка нутро слабке.
Здавалось, тільки тепер Олексій починав розуміти справжній стан речей.
— Виходить, це ви мені таке підстроїли? — хмурячись, промовив він.
— Ми, — підтвердив Шаворський і ляснув його по спині. — Хотіли подивитись, на що ти здатний. І ображатися нічого, нових людей ми ще й не так перевіряємо!
Олексій сердито сплюнув у куток і сказав зло й цілком щиро:
— Жаль, що не укокошив ні одного! Запам'яталась би вам ця перевірочка!..