Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Рахуба пильно проглянув документи.
— Папери правильні. На, сховай… Треба буде ще один документик скласти. — Він обернувся до Золотаренка: — Ану, принеси папір і чорнило.
Поки Золотаренко ходив по папір, перо й каламарчик з чорнилом, Рахуба спитав:
— Ти українець?
— По батькові, мати росіянка.
— Українську мову знаєш добре?
— Як російську.
Повернувся Золотаренко. Рахуба сказав, посміхаючись самими губами:
— Перевіримо твою грамотність, пане колишній гімназист. Ану, пиши!..
Олексій примостив папір на стільці біля лампи.
— Я, Василенко Олексій Миколайович, — почав повільно диктувати Рахуба, — проживаю нині… написав?.. по документах убитого мною червоноармійця.
Олексій кинув перо.
— Ви що?!
Рахуба втупився в нього темними свердлячими очима:
— А ти як думав, шановний? Ти, може, думаєш, що ми в бирюльки граємо? Вирішив іти з нами, так не оглядайся! І знай: якщо виправдаєш довір'я, цей документ після нашої перемоги зробить тобі кар'єру. А ні… — Рахуба, помовчавши, розтягнув губи, вдаючи усмішку. — Ми тебе не шукатимемо: Чека знайде. Зрозумів?.. Ну що, писатимеш?
Якусь мить у комірці стояла тиша. Олексій напружено думав, втупившись у білий аркуш із зошита, і взяв перо.
— Давайте! Однаково вже!.. — і написав усе, що йому продиктував Рахуба:
«… убитого мною червоноармійця Михайленка, який через випадковий збіг виявився моїм цілковитим тезкою, даю підписку в тому, що добровільно вступаю в «Союз визволення Росії». Всі накази та розпорядження Союзу віднині стають для мене незаперечним законом. Клянуся, не шкодуючи життя, боротися, щоб викоріняти більшовицький режим на всій землі Російської держави».
Потім на його вимогу Олексій вимазав великий палець чорнилом і приклав його до паперу.
Рахуба взяв аркуш, помахав ним у повітрі й, акуратно згорнувши, заховав до внутрішньої кишені куртки. Задоволено промовив:
— Ну от, тепер поговоримо…
ОСТАННІ НАСТАНОВИ
Олов'яников і Інокентьєв чекали Олексія там же, де й минулого разу.
— Для початку непогано, — сказав Олов'яников, вислухавши його детальну розповідь.
Наслідки зустрічі з Рахубою були підбадьорливі: шпигун дав явку і два паролі. Один спільний: «Продам два плюшевих килимки», відповідь: «Беремо за будь-яку ціну». Другий для безпосереднього зв'язку з керівниками організації, за якими розпізнавали спеціальних агентів «Союзу визволення Росії»: «Феоктистов шукає родичів», відповідь: «Родичі всі зібралися».
Рахуба доручив Олексієві особисто зв'язати його з організацією.
— Оцього якраз робити й не можна, — сказав Інокентьєв. — У нас інше завдання: створити навколо Рахуби порожнечу. Тоді він змушений буде зробити Михальова своїм довіреним у справах.
— Що ж ти пропонуєш? — спитав Олов'яников.
— Михальов повинен вернутися до Рахуби й сказати, що на явці був, але в будинок не зайшов. Здалося, мовляв, щось підозрілим. Рахуба дасть іншу явку: ця, мабуть, у нього не єдина.
— Ну, а далі що? Друга явка теж здасться підозрілою? І третя? І так далі?
— Багато не треба буде, — сказав Інокентьєв. — Не забувай, що через три дні Рахуба збирається забиратися звідси. Якщо поставити його у безвихідь, він перед від'їздом віддасть не лише всі явки, але й ті документи, які привіз.
— Чи віддасть?.. — Олов'яников з сумнівом відкопилив губу.
— Не віддасть — самі візьмемо!
— Самі — це ми давно могли зробити. Важливо, щоб саме Михальов їх передав або хоч би через нього. Якщо Рахуба не довірить йому папери, виходить, вся наша затія лопнула: своєї людини ми в організацію не введемо. Діяти треба дуже обережно. І так уже надто багато невдач у цього Рахуби: скалічена нога — раз, провал Краснова — Миронова — два, тепер провал запасних явок. Коли б не наполохати його, адже він теж, треба думати, не ликом шитий. Завваж, що, коли Михальов не виправдає його довір'я, під сумнів попаде й Золотаренко.
— А якщо налагодити Рахубі зв'язок з підпіллям, Михальов і зовсім опиниться збоку, — заперечив Інокентьєв. — Його послуги можуть не знадобитися.
— Припустімо, щодо цього я спокійний, — сказав Олов'яников. — Людьми вони не розкидаються, не так уже в них густо. Михальов для них просто знахідка: махровий денікінець, був у гайдамаках на Херсонщині, комбідівця убив — це тобі жарти, чи що! Зараз, навпаки, треба, щоб у Михальова все йшло гладенько, нехай Рахуба повірить йому цілком. Ти як вважаєш, Михальов?
— По-моєму, правильно, — сказав Олексій. — Якщо пощастить звести його з кимось із підпілля, я в цьому підпіллі стану фігурою: як-не-як, довірена особа самого полковника Рахуби!
— Рекомендація хоч куди! — усміхнувся Олов'яников. — Подумай, Василю Сергійовичу.
Інокентьєв потер кулаком підборіддя і не відповів. Тоді Олов'яников заговорив як уже про вирішену справу:
— З цього дня, Михальов, переходиш на цілковиту конспірацію. Зв'язок тримай через Золотаренка, він знає як. Надалі сам зможеш приходити сюди, але тільки не одразу. За тобою, мабуть, стежитимуть, в усякому разі на перших порах.
— Ясно.
— Запитань більше нема?
— Нема.
— Коли підеш на явку?
— Прямо зараз.
— Гаразд.
Олексій підвівся.
— Чекай, іще не все. Треба дещо сказати на прощання…
Олов'яников, мружачись, знизу вгору подивився на Олексія. В кутках його губ лягли жорсткі дужки зморщок, і обличчя начальника розвідвідділу вмить утратило звичайний добродушний вираз. Таким Олексій ще не бачив його.
— Я думаю, вчити тебе нічого, — чи то стверджуючи, чи то запитуючи, мовив Олов'яников. — Однак хочу нагадати… Від тебе зараз на вісімдесят процентів залежить успіх операції. Ми покладаємо на неї великі надії. Завалиш — уся відповідальність лягає на тебе. Роби висновки…