Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Стій, Вінницький! — закричав Зонін. — Вимагаю припинити неподобство!
Япончик обернувся:
— А тобі що? Ти хто такий?
— Я голова Вапнярського ревкому Зонін. Відпусти людину! Машиністів однак не буде! Без наказу командування звідси не виїде ніхто!
Япончик відштовхнув начальника станції і ступив назустріч голові ревкому. Перекривлене обличчя його стало жовтаво-блідим. Вузькі очі косили від люті. Дерев'яні коробки маузерів плутались у нього в ногах, і кінець довгого палаша брязкаючи волочився по кахляній підлозі.
— Затримати хочеш? Певно, вже й підмогу викликав?..
— Слухайте всі! — Зонін скочив на лаву посеред залу й зірвав з голови кашкета. — Бійці першого одеського полку! Я звертаюся до вас від імені Військової революційної ради! Ви добровільно стали під червоний прапор Радянської влади, а тепер вас підбивають не виконувати наказів червоного командування, штовхають на шлях зради революції! Владою, що дана мені Республікою, я звільняю колишнього командира полку і беру командування на себе! Я знаю, серед вас знайдуться вірні революції, які зімкнуть свої ряди в боротьбі за щастя народу!..
Ні, не цими словами можна було пройняти людей, що стояли перед Зоніним! Та й чи існували взагалі слова, які могли б вплинути на цей різномасний одеський набрід, зібраний Япончиком у горезвісний «молдаванський полк»?! Злобні нахабні обличчя оточували Зоніна, порожні очі…
— Через кілька годин сюди прибудуть червоні війська! — вів далі Зонін. — Зрадники й провокатори будуть розстріляні. Пропоную не чекати приходу Червоної Армії і своїми силами знешкодити тих, хто підбиває вас на зраду!..
— Га-ад! — заверещав Япончик. — Війська викликав! Не слухайте його, братва! Це ж провокатор! Бий його!
Оце було зрозуміло!
— Би-ий! Лягавий! — загорлали в натовпі.
— Души гада!
Зонін змахнув рукою:
— Стійте!.. — але голос його потонув у лютому, несамовитому ревінні.
Хтось штовхнув його в спину, хтось висмикнув лавку з-під ніг. І коли він, незграбно змахнувши руками, упав на підлогу, його захлюпнула чорна ревуча лавина бандитів.
Голову вапнярського ревкому били чобітьми, прикладами, рукоятками револьверів. Били по-бандитському, до смерті. В уже мертве, розплатане на брудній підлозі тіло Япончик випустив три кулі з маузера…
Після довгих пошуків бандитам усе ж пощастило знайти машиніста, який заховався в станційних складах. Його теж по-звірячому побили і примусили вести поїзд в Одесу.
На світанку наступного дня вони прибули у Вознесенськ.
Але комісар устиг випередити їх на кілька годин і підняти на ноги всю міську партійну організацію. Япончику підготували достойну зустріч.
Поїзд загнали в тупик, що був на пустирі, прозваному Мар'їним лугом на честь відвідання Вознесенська вдовою-імператрицею. В кущах поставили кулемети. Місцеві комсомольці розкопали на звалищі стару зіпсовану польову гармату, з якої не можна було зробити жодного пострілу. Її витягнули на найвидніше місце. Для більшого враження навели на «штабний» вагон. І грізний вигляд покаліченого артилерійського ветерана вплинув більше, ніж усі інші приготування. Коли ешелон зупинився, з нього не вийшов ніхто, лише двері й віконця теплушок наїжачилися стволами гвинтівок.
Члени ревкому на чолі з головою Синюковим і комісаром у цілковитій тиші піднялись у «штабний» вагон, де Япончик чекав їх із своїми найближчими дружками.
— Ти арештований, клади зброю! — сказав Синюков. Очко його нагана впритул намацувало груди Япончика.
Досвідчений бандит одразу зрозумів, що справи його погані. Про захист нічого було й думати. Лишався останній засіб: зухвалість. І Япончик пустив її в хід.
— Так ось як ви зустрічаєте командира першого полку молдаванського пролетаріату! — промовив він, насупивши розметані до скронь брови. — Це ж як треба розуміти? Зра…
Синюков не дав йому доказати:
— Клади зброю, бандитська потворо! Лічу до трьох! Іменем революції, раз!..
Япончик оглянувся. Ті, що стояли позаду нього, розступились. Дружки, правильно оцінивши становище, уже квапливо скидали пояси з підвішеними до них гранатами, через голови стягували перев'язи пістолетів.
— Два!..
Здатися означало: військовий трибунал і — смерть, неминучу ганебну — смерть… Ні, тільки не здаватись!.. Тільки б вирватися звідси! Тільки б вирватися!..
Повільно, намагаючись виграти час, Япончик відстебнув палаш, кинув його під ноги. Взявся за пасок. І раптом, пригнувшись, рвонувся до дверей у сусіднє купе.
Тут і догнала його куля. Він вереснув, розметав руки й ниць упав на підлогу…
Звістка про смерть Япончика викликала паніку серед його приятелів. Одразу поповзла чутка, ніби червоні війська близько, що від Колосівки підійшла кавалерійська бригада і вже оточує Вознесенськ. Бандити почали розбігатися хто куди. У паніці нікому з них і на думку не спало помститися за свого ватажка.
Війська з Одеси прибули тільки наступного ранку. Червоноармійці виловлювали бандитів по дворах, знімали з горищ, витягали навіть з ям для покидьків…
Безславна історія Мишки Япончика закінчилась. Проте проблему бандитизму ще не було розв'язано.
Давно вже не існувало Япончика та його «армії», але, як і раніше, ночами Одесу лихоманило від засилля кримінальників. Як тільки наставала темрява, місто злякано завмирало. Жителі наглухо замикалися в будинках І, тремтячи від шурхоту, вслухалися в нічну тишу. Час від часу на вулицях лунало квапливе човгання ніг, десь жалібно скреготіли замки, десь зловісно клацав револьверний постріл або раптом, наче горох по бляшаному листу, розсипалася стрілянина. Всю ніч у місті точилася невидима боротьба: чекісти полювали на нальотчиків, нальотчики — на чекістів.
Тривожно було в голодній Одесі, коли кінчилась нарешті вимушена бездіяльність Олексія Михальова.
ПОЧАТОК
Це сталося незабаром після того, як Синесвитенко поїхав у Роздільну з робітничим продуктовим загоном. На прощання Синесвитенко зробив Олексієві подарунок. Колись йому пощастило роздобути на базарі дві однакові фігурки китайських болванчиків. Фігурки були з міцної сталі, порожні всередині, і Синесвитенко змайстрував з них запальнички. Якщо натиснути пружинку на спині болванчика, верхня частина його голови трохи відкидалась і з рота ви рипався тоненький язичок полум'я. Ще раз натиснеш рот закривався, проковтнутий вогник. Таких запальничок Олексієві ще не доводилося бачити. У Синєсвитенка були золоті руки.