Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Усе це він не криючись розповів Золотаренкові. Висновок був такий: потрібна ще одна людина.
— Є в тебе хто-небудь підходящий на прикметі? — запитав Рахуба.
Золотаренко подумав і сказав, що така людина є.
Восени вісімнадцятого року червоні розстріляли чоловіка його рідної сестри: він володів на Херсонщині п'ятьма млинами і співробітничав з німцями, коли ті хазяйнували на Україні. Сестра не набагато пережила його: наприкінці того ж року вона померла від тифу. Лишився син. Тепер йому двадцять один — двадцять два роки. Хлопець був у гайдамаках за Центральної ради, служив у Денікіна, а потім довгий час перебував у повстанському загоні відомих на Херсонщині есерів і націоналістів братів Смагіних. Коли загін ліквідували, він з півроку переховувався у якоїсь молодички недалеко від Серогоз. Але й там спокійно не всидів: заварив якусь кашу, убив комбідівця. Довелося втікати. Хлопець роздобув десь папери демобілізованого червоноармійця і подався до рідного дядька. Ось уже третій місяць живе на пташиних правах в Одесі, на Ближніх Мельницях. Давно б його треба пристроїти до «справжнього діла», та все якось не випадало.
— Упевнений ти в ньому? — спитав Рахуба.
— Як у собі. Хлопчина бувалий.
— А переконання в нього які?
Золотаренко знизав плечима:
— Які переконання! Червоних ненавидить — оце і всі його переконання. Та самі побачите. Завтра сходжу по нього, приведу.
— Не завтра — зараз! — твердо сказав Рахуба. — Негайно вирушай. На ранок щоб був тут!
— Далеко це… — вперся було Золотаренко.
Рахуба нетерпляче скривився:
— Розмови ці ні до чого! Хвилини не можна гаяти. Стривай! Як звати його, твого небожа?
— За новими документами — Олексій Миколайович Михайленко…
ЗОЛОТАРЕНКІВ «НЕБІЖ»
Лампа стояла на стільці. Його висока спинка відгороджувала Рахубу од світла, і, ввійшовши в комірку, Олексій побачив лише велику, закутану в стару ковдру ногу, витягнуту на тапчані. Із ковдри стирчала біла п'ята з твердими розплющеними краями.
— Оце він і є, плем'яш мій, — сказав Золотаренко, входячи слідом за Олексієм і зачиняючи за собою двері.
Насупивши брови, «плем'яш» намагався розглядіти Рахубу. Високий, з прямими кістлявими плечима, він стояв, тримаючи руки по швах, ледь розвівши лікті, і цю військову виправку, яку не міг приховати навіть чужий мішкуватий піджак, насамперед відзначив Рахуба. Видно, служба в Денікіна не пройшла марно для Золотаренкового небожа.
— Як звати? — спитав Рахуба.
— Михайленко Олексій, — чітко, як годиться доповідати начальству, озвався парубок.
— Я запитую справжнє ім'я.
— Що за справжнє?.. — «Плем'яш» насупився і глянув на Золотаренка.
— Кажи, кажи, — підбадьорив той, — усе кажи, не сумнівайся. В піжмурки грати нічого!
— Ну, Василенко… Олексій Миколайович Василенко.
— Сідай, Олексію Миколайовичу.
Рахуба крекчучи пересунув хвору ногу до стіни, звільняючи місце.
Олексій сів, склав на колінах великі руки.
— Розкажи, що ти за людина? — запропонував Рахуба.
— Людина я звичайна, — сказав Олексій простувато. — Демобілізований червоноармієць. Через хворобу відпущений зовсім.
— Що за хвороба?
— Жовтуха. Захворювання печінки.
— І документ є?
— Є.
Рахуба помовчав, примружився і запитав руба:
— А якщо хазяїн знайдеться?
— Який хазяїн?
— Не придурюйся! Хазяїн документів.
Якусь мить Олексій насторожено дивився на Рахубу, потім одвів очі й глухо промовив:
— Не знайдеться!..
— Ясно! — Рахуба присунувся до нього. — А як доведеш, що ти є Василенко?
— Кому доводити?
— Хоч би мені.
Олексій посовався на тапчані і знову несміливо оглянувся на Золотаренка.
— Довести неважко, — поволі промовив він. — Тільки дуже вже багато ви з мене питаєте, громадянине… не знаю навіть, як вас величати. Коли вже відверто, то відверто. Адже мені теж жити хочеться!
«І справді, бувалий!»… — подумав Рахуба.
Парубок здавався йому підхожим. Непокоїла тільки одна обставина: небіж Золотаренка був птахом перелітним, а Рахуба вважав би за краще зараз мати справу з людиною статечною, осідлою. Таких легше тримати в руках.
Проте доводилося рискувати. До того ж рекомендація Золотаренка, який за ці дні показав себе цілком надійною людиною, теж чогось була варта.
— Ну гаразд, — сказав Рахуба, — коли так… Ти про «Союз визволення Росії» чув?
— Доводилося…
— Так я його уповноважений емісар полковник Рахуба.
Спостерігаючи за «небожем» Золотаренка, Рахуба задоволено відзначив, що при слові «полковник» у того, наче самі по собі, по-стройовому розправилися плечі. «Військова кісточка, денікінець!..»
Бажаючи підсилити враження і одночасно показати, що Олексієві він довіряє, Рахуба трохи відсунув стілець. Тінь відскочила в куток. Світло впало на заросле обличчя емісара з міцною щелепою і широким, наповзаючим на очі лобом.
— Тепер давай по щирості! — сказав він. — Мені потрібна людина для серйозного доручення. Сам я, як бачиш, із строю вибув, устряв тут в одну халепу…
Олексій схилив голову: мовляв, знаю.
— Він, — Рахуба показав на Золотаренка, — радить використати тебе. Ось я і хочу знати, працюватимеш ти для великої справи визволення Росії чи, як дехто, уже продався більшовикам?
— Щодо цього можете не сумніватися! Нехай пан полковник…
— Зви на прізвище, без чинів.
— Вибачте… Нехай дядько Валер'ян скаже, можна мені довіряти чи ні.
Тон у Олексія був нетерплячий, навіть грубуватий, і це справило на Рахубу враження сильніше, ніж коли б той почав клястися й запевняти його у відданості.
— Добре, — кивнув Рахуба, — документи покажи.
Олексій пошпортався в кишені і простягнув йому довідку про демобілізацію і папір, виданий тульським військовим госпіталем. Потім, відпоровши підкладку в піджаку, він дістав невеликий пакет, загорнутий у шматок чорного лискучого шовку.
— Це мої, справжні.
З пакета був витягнутий атестат зрілості випускника 1-ої херсонської чоловічої гімназії Василенка Олексія і завірена печаткою довідка, в якій говорилося, що вільнонайманому 1-го Сімферопольського добровольчого полку Василенку «доручена заготівля продовольства у селах Дубківського повіту».