Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?
— Колишній денікінець, — сказав Рахуба. — Справжнє прізвище — Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.
— А на підпільній роботі давно?
— Ні, здається, недавно. Але хлопець з розумом.
— Недавно… — повторив Шаворський і гострими жовтими зубами прикусив верхню губу. — Дивно, дуже дивно…
— Що вам здалося дивним?
— На підпільній роботі недавно, а ухватки в нього цілком професіональні.
— У чому це проявилося?
— Та так, знаєте… З моїми бойовиками розмовляв зверхньо. Коли ті запитали пароль, відмовився відповідати: подавайте, мовляв, когось старшого. Пістолет їм свій кинув… Словом, як кажуть, за горло взяв. Та і я так зрозумів, що він прибув разом з вами.
— Він сам це сказав?
— Ні, прямо не говорив, але це випливало з його поведінки. Та коли б я знав…
Рахуба несподівано залився беззвучним тремтячим смішком.
— Отож-бо, — промовив він, — коли б ви знали, що він звичайний посередник, та ще й недавно завербований, то влаштували б йому таку перевірочну — не дай боже! А мені кожна хвилина була дорога. Ні, парубок спритний! І для цього не треба бути професіоналом, досить голову на плечах мати… А втім, — додав Рахуба, бачачи, що доводи його не вплинули і щось усе ще бентежить колишнього контррозвідника, — випробувати й зараз не пізно. Я і сам вважаю, що зайва перевірка не зашкодить.
— Так і доведеться зробити, — холодно сказав Шаворський. — Оптимізму вашого, пане полковнику, не поділяю. У нас надто важкий досвід спілкування з Чека: три провали за один лише останній тиждень.
— Будь ласка, — погодився Рахуба, — не заперечую.
Коли через півгодини Шаворський вийшов з комірки, Олексій, Микоша й Золотаренко мирно розмовляли, сидячи за кухонним столом. Микоша скаржився на біль у печінці, що з'явився «через те, що він трохи перепив», і з цікавістю вислухував поради Золотаренка та Олексія. Він уже встиг повернути Олексієві браунінг і пройнятись повагою до його обізнаності в галузі медицини.
— Ходімо, — сказав йому Шаворський, — скоро світатиме. — І по-дружньому всміхнувся Олексієві. — До завтра.
За дверима Микоша промовив неголосно, але, певно, розраховуючи на те, щоб Олексій почув:
— А парубок нічого, простий…
Шаворський йому не відповів.
ПЕРЕВІРКА
Весь наступний день Рахуба був чимось стурбований. Здавалося, він чогось чекав. Золотаренку й Олексієві було наказано нікуди з дому не виходити.
Рахубі помітно полегшало, він уже міг сам ходити по кухні. Дружині Золотаренка він дав гроші і послав на ринок, наказавши купити «чогось їстівного». Вона принесла низку скумбрії, три плитки макухи і тонкий шматочок сала.
— Довели Росію комісари, — гмукнувши, сказав Рахуба, — скоро власні лікті кусатимуть!..
Обідали разом на кухні. Рахуба причіпливо розпитував Олексія про його перебування в банді братів Смагіних.
Олексій відповів без запинки: історію банди він знав добре. Навіть дуже…
Півтора року тому він сам розробляв план її знищення і сам же провів на цю операцію тоненьку дівчину з суворими очима — єдину дівчину, яку любив. Марусю Корольову, дев'ятнадцятирічну чекістку, зарубали бандити в селі Біла Криниця на Херсонщині. Там і поховали Марусю на степовому пагорку, і смерть її болючою гіркотою втрати виділяла в пам'яті Олексія цю операцію серед десятків інших, в яких йому довелося брати участь…
Після обіду Рахуба забрався в комірку і не вилазив до вечора. Коли стемніло, покликав Олексія.
— Щось недобре, — сказав він. — Шаворський іще вдень мав прийти або прислати кого-небудь.
Він помовчав, пожував губами і невпевнено, ніби чекаючи поради, промовив:
— Не знаю, що й думати. Чи не трапилося чого?..
— Може, сходить розвідати? — запропонував Олексій, відчуваючи, що саме цього й чекає від нього Рахуба.
— Куди ти підеш?
— Куди скажете…
Рахуба потер вертикальну складку на лобі, скоса глянув на Олексія і, насупивши брови, погасив гострий допитливий блиск в очах.
— Чорт його душу відає! З одного боку… Хоч сидіти тут і чекати біля моря погоди теж не дуже розумно. Мабуть, і правда, сходи з'ясуй, що там таке.
— Куди?
— На Новобазариу, куди ж іще… Тільки дивись, щоб хвіст не причепився. Чекай, — зупинив він Олексія, що рушив до дверей, — не затримуйся там. Узнаєш — зразу назад. Скільки тобі часу потрібно?
— За годину обернусь.
Рахуба дістав годинника.
— Без чверті десять, — сказав він. — Ждатиму дві години. Потім піду…
— Гаразд.
Над містом висіли хмари. Повітря було душне, стиснене, просякнуте пахощами бузку і квітучих каштанів. Коли Олексій підходив до Новобазарної, почав сіятись дрібний дощик. Прісний запах зволоженої пилюки заглушив усі інші запахи, і вулиці сповнило шелестіння дощу в настороженій тиші.
… Олексій постукав у віконну раму. Ніхто не озвався. Вікна мадам Галкіної були зсередини зачинені віконницями. Олексій почекав і стукнув ще раз, гучніше. І знову ні звуку у відповідь.
«Може, вони в каптьорці?» — подумав він.
Намацуючи ногами сходинки, спустився з ґанку, підійшов до воріт. Вони були замкнені. Міцні дубові стулки щільно пригнані до підворіття — ні згори, ні знизу не пролізти. А стукати не можна: ще сусідів розбудиш.
Він спробував пригадати, який цей двір. Наскільки пощастило роздивитись учора вночі, між флігелями був якийсь паркан. Отже, має бути підхід із сусідньої вулиці, через суміжні двори.
Він відійшов од воріт і рушив до перехрестя. Поминув будинок номер шість, ще будинок і несподівано завмер на місці: на розі, перегороджуючи тротуар, чорніли дві чоловічі постаті. У темряві Олексій помітив їх надто пізно, коли до невідомих лишалося всього п'ять-шість метрів.