Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
«Нехай їде». Зустрінемося післязавтра вранці, де завжди».
До вечора Олексій уже вправно шифрував будь-які тексти, що їх придумував для нього Рахуба. Його кмітливість і чудова пам'ять ще більше зміцнили в Рахуби думку, що, завербувавши цього парубка, він зробив велике надбання для «Союзу визволення Росії».
О сьомій годині вечора Золотаренко впустив з чорного ходу невисокого чоловічка в драній матроській робі, з батогом, перекинутим через плече.
— Хто по рибу? — спитав чоловічок хрипко. — Екіпаж готовий.
Він скинув з голови ширококрису солом'яну панаму, і Олексій побачив брезкле водянисто-рожеве обличчя Хоми Костильчука, того самого «представника гужового транспорту», який галасував за свободу на мітингу в Оперному театрі.
Перед тим, як іти, Рахуба в своїй комірці передав Олексієві товсту пачку грошей.
— Це на особисті витрати, — сказав він, — опісля ще підкину. Не пропий, гроші здадуться.
— Я непитущий.
— Знаємо ми вас!.. — недовірливо пробурчав Рахуба.
Олексій сам натягнув йому чобіт на хвору ногу і допоміг зійти чорним ходом у двір, де в глухому тупичку за сараями стояв віз, навантажений порожніми бочками, Між бочками вклали Рахубу, зверху накинули брезент, Олексій вмостився поряд Костильчука, і два худих битюги потягли воза з двору.
За Куликовим полем їх один-єдиний раз зупинив міліцейський пост.
— Куди їдете?
— По рибу до артільників на Середній Фонтан, — відповів Олексій.
— Для кого риба?
— Помголу.
— Знайшли час: на ніч глядячи! Життя набридло?
— Що ж робити, товаришу начальник! — зітхнув Олексій. — Наказано сьогодні доставити, а то нині, дивись, риба й по сухому попливти може. Либонь, довеземо.
Начальник поста, чорнявий парубчак у солдатських недоносках, озброєний кавалерійською гвинтівкою, побіжно оглянув воза, постукав кулаком по одній бочці і тим обмежився.
— Їдьте.
За містом на воза підсіли Микоша і Варфоломій Гиря, які чекали на трамвайній зупинці.
На чотирнадцяту станцію Великого Фонтана приїхали, коли вже зовсім стемніло. Воза загнали в сад якоїсь закинутої дачі. Повиснувши на плечі в Олексія, Рахуба сам дочвалав до обриву. Крутими східцями до берега його спускали на руках.
Унизу Микоша посвистів тихенько, і з темряви озвався Битюг:
— Є! Тягніть сюди.
Рахубу вмостили у вузькій розщелині берегового зсуву.
Чекали довго. Від води тягнуло вологим теплом. Гладенькі повільні хвилі розмірено й важко спадали на гальку. Проводжаючі розійшлись: Костильчук та Гиря чергували на обриві, Битюг і Микоша стежили за морем — один з тераски, що здіймалася метрів на два над пляжем, другий заліз під скелю і час від часу засвічував там ліхтар.
Рахуба шепотів Олексієві:
— Живи поки що в Золотаренка, на моєму місці, але підшукуй ще квартири. Прибудуть люди від нас — влаштуй.
Олексій впевнено пообіцяв:
— Влаштую!
— На перших порах виконуй доручення Шаворського, — вів далі Рахуба. — Коли оговтаєшся, можеш проявляти ініціативу. Але не квапся! Пам'ятай: обережність і ще раз обережність!..
Він мерзлякувато щулився і час від часу поглядав на море, видно було, що довге чекання гнітить його.
Нарешті, годині о третій ночі в морі заморгав жовтий вогник і погас одразу ж, як тільки Микоша засвітив сигнальний ліхтар.
Рахубу знесли до води.
Незабаром підплив човен. Тримаючись за лінією накату, чоловік, що сидів у ньому, крикнув:
— Чого мигаєте?
Рахуба відповів:
— Ліхтар зіпсувався! А вам чого треба?
— Скумбрію купимо.
— Скумбрії нема. Є камбала…
— Ви, Григорію Паличу?
— Я…
Кількома хвилинами пізніше, переваливши через зустрічну хвилю, човен одійшов від берега. Тінь його з силуетом Рахуби на кормі зникла в темряві, в недосяжності.
МНИМА ЧК
Рахуба поїхав у четвер, а рівно через добу було вбито нового Олексієвого знайомого — Варфоломія Гирю.
Смерті Гирі передували дуже цікаві обставини.
Приблизно за тиждень до того в катакомбах поблизу Лузанівки міліція знайшла кілька роздягнутих догола трупів, серед яких було опізнано двох колись відомих одеських багатіїв ювелірів. Карний розшук почав слідство, але вже на другий день, як тільки опитали сім'ї убитих, справу передали в ЧК: злочин дуже відгонив політикою.
Ось що пощастило з'ясувати.
Ювеліри мали намір втекти за кордон. Зібравши досить численну групу людей, що не ладили з більшовиками, вони зв'язалися з якимись особами, які за чималу винагороду обіцяли переправити їх за кордон. Групу розділили на дві партії. Доставивши одну з них у Болгарію, контрабандисти мали принести від неї звістку про щасливе прибуття. Обережні ювеліри вирішили йти з «другим ешелоном».
Через тиждень, після того як відбула перша група, контрабандисти передали від неї умовний знак: ідіть, усе гаразд!
І ювеліри пішли, зашивши діаманти в пояси і слізно попрощавшись з дружинами, яких сподівалися пізніше викликати до себе офіціально.
А ще через два дні в одеську квартиру одного ювеліра нагрянули якісь озброєні люди.
Пред'явивши ордер ЧК на обшук, вони сказали дружині ювеліра, що чоловіка її арештовано під час спроби перейти кордон і, якщо вона хоче зберегти йому життя, нехай викладає все, що той приховав від «нашої робітничо-селянської влади».
Перелякана жінка показала їм криївки, де її чоловік зберігав дорогоцінності. Від страху їй і на думку не спало зажадати від цих людей розписку. І вони забрали не тільки решту діамантів, але й усе, що було в квартирі і мало хоч якусь вартість. Ідучи, попередили:
— Якщо не бажаєте лиха собі й своєму чоловікові, менше плещіть язиком!
Жінка насмілилась тільки запитати, чи можна принести чоловікові передачу.
— Ніяких передач! Через п'ять днів самі викличемо, тоді й передасте!..