Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Вони звернули з путівця у неглибокий ярок. Боровий розпріг і стриножив коней. Галина дістала клуночок з їжею.
— Вогонь запалити? — спитав Боровий.
— Не треба, ще помітять. Навіщо тоді в степу лишались?
— Мені що, то для вас, молодих…
— За нас не турбуйтесь, дядьку Боровий, — роздратовано сказала Галина, — не ваш клопіт.
Повечерявши, полягали спати. Галина — на фургоні, Боровий вмостився під фургоном на м'якій повстяній попоні, Олексій ліг осторонь, підстеливши оберемок сіна.
Ніч настала одразу, наче впала на землю. Спалахнули зорі, колихаючись у височині, немов підвішані на нитках. У теплому повітрі духмянів чебрець.
Олексій довго не спав. Із мороку напливав неугавний тривожний шурхіт ковили. Потім від фургона долинув якийсь металевий брязкіт. Олексій прислухався. Галина поралася з «Ундервудом» — мабуть, пересувала його в узголів'я. Почувся стукіт, щось хруснуло й осипалося.
«Кінець машинці!» — задоволено подумав Олексій.
Певно, дорожня тряска і цей останній поштовх довершили почате ним, але тепер уся відповідальність падала на Галину.
— Дядьку Боровий… — тихенько покликала Галина.
Боровий розмірено хропів під фургоном.
Галина лягла, покрутилась з хвилину й затихла.
Уранці про нічний епізод не було промовлено ні слова. Боровий пішки пішов у село. Через годину він повернувся.
— Так і є, Нечипоренко, — повідомив він. — Я його ще вчора пізнав, даремно тільки в степу мучились.
— Теж мученик! — зневажливо сказала Галина. — Спали, як ховрахи. А самого бачили?
— Аякже! Веди, каже, її швидше! І так про вас шанобливо сказав: ясочка! — Боровий улесливо всміхнувся. Очиці його хитро поблискували.
Від такої фамільярності Галина скривилась. На лобі, на щоках, навіть на шиї виступили червоні плями.
— Придержіть язика! — гримнула вона, і в голосі її раптом почулися різкі роздратовані нотки. — Прошу не забуватись!
— Та я що… — злякано забубонів Боровий. — Я ж так, жартую…
— Прибережіть ваші жарти для когось іншого, мені вони не до вподоби! — і, червона, зла, одвернулась від збентеженого візника.
Олексій чув, як вона процідила крізь зуби: «Теж рівню собі знайшов, хам…» Він посміхнувся сам собі й подумав: «Ач як її пройняло, дворяночку!»
Винувато кліпаючи, Боровий узяв віжки, і вони поїхали.
Перед селом, перегороджуючи в'їзд, стояли вози. Коні жували розкладене на них сіно. На землі під возами сиділи й лежали чоловік п'ять з гвинтівками.
Трохи попереду стояв якийсь чоловік у кубанці й синьому козачому чекмені. На поясі в нього висів наган.
— Хто це? — спитав Олексій.
— Осавул Цигальков, — не повертаючи голови, відповіла Галина, — ад'ютант отамана.
Цигальков, чекаючи їх, нетерпеливо хльоскав нагаєм по халяві хромового чобота. Гостроносий, смаглявий, з чорними закрученими вусиками, туго стягнутий у талії вузьким шкіряним ремінцем, він був схожий на кавказця.
— Ласкаво просимо! — привітав він Галину, торкаючись пальцями кубанки. — Щасливий бачити вас, довгождана Галино Сергіївно!
Він допоміг їй зійти з фургона і навіть спробував поцілувати руку. Поводився як бувалий залицяльник. Галина, все ще збуджена сутичкою з Боровим, відняла руку:
— Не треба, Опанасе Петровичу, не люблю!
— Ах, немилосердна! — сказав Цигальков, патетично підвищуючи голос.
Він не глянув на Олексія, але той весь час відчував, що Цигальков ні на мить не випускає його з поля зору.
— З чим прибули? Привезли що-небудь, Галино Сергіївно?
— Привезла. Мішок у фургоні:
— Чудово! Добра машинка?
— Не знаю, я в них нічого не тямлю. Боюсь тільки, що дорога не пішла їй на користь. Нас страшенно трясло. Крім того, на вокзалі під час посадки її, здається, дуже стукнули. Тепер там щось хитається і деренчить, — морщачи носа, сказала Галина.
Цигальков засміявся:
— Нічого, відремонтуємо. Та-ак-с… Ви, здається, приїхали не самі? — Він круто обернувся на каблуках і вперше прямо глянув на Олексія колючими, трохи нахабними очима.
— Це Сивий, — сказала Галява. — Шаворський…
— Я з приводу головок для чобіт, — перебив її Олексій, підходячи ближче.
— Ага! Можемо влаштувати. А як повезете?
Олексій відкинув полу піджака, показуючи мотузяний пасок.
Цигальков підніс до кубанки руку з нагаєм, що теліпався на ній.
— Ласкаво прошу! Як поживають наші доблесні союзники?
— Пристойно, — в тон йому озвався Олексій. — Не скаржаться.
— Приємно чути. Ну що ж, ходімте. Гей, — сказав він Боровому, — візьми мішок, коні нехай тут лишаться… Прошу сюди.
Бандити, що стояли в проході між возами, посторонились.
У селі було тихо, безлюдно. Цигальков повів їх єдиною вулицею повз білі хатки з насупленими солом'яними стріхами, повз темні комори й похилі тини, за якими на високих стеблах похитувалися білі, рожеві й червоні ружі. Галина жваво балакала з хвацьким осавулом. Вона заспокоїлась і почувала тепер себе чудово.
За поворотом, на невеликому майдані біля містка через річку, вони несподівано побачили натовп.
— Що там таке? — запитала Галина.
— Так… — Цигальков махнув нагаєм. — Публіка. Піймали більшовиків з червоного обозу, тепер отаман затіяв спектакль з виховною метою. Хочете подивитись?
— Ні вже, дякую, такі видовища не для мене, — гидливо скривилась Галина.
Цигальков обернувся до Олексія:
— Може, ви бажаєте? — Він усміхався як гостинний господар.
— Цікаво б поглянути, — промовив Олексій.
— Я стомилась, — сказала Галина примхливо. — Ще надивитесь, була б охота.
— Бажання дами — закон! — Цигальков, запрошуючи, жестом вказав на велику свіжопобілену хату з голубими наличниками на вікнах: — Сюди, будь ласка.