Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
І тоді воїнство Мишки почало танути так само швидко, як і створювалось. Поняття про обов'язок, честь, військову дисципліну були чужі нальотчикам. Майбутнє не обіцяло їм нічого втішного — окопну вологу й жорстокі бої з білополяками, під час яких, чого доброго, і вбити можуть. Кримінальники занудьгували за своїми теплими «малинами», де ніякий дощ не страшний і дуже близько до чужих кишень. Нашвидку зібравши пожитки, вони без зайвих слів почали залишати ешелон і хто як міг утікати до Одеси. Зупинити їх можна було, мабуть, лише найбільш крайніми заходами, аж до розстрілу, а на це Япончик ніколи б не зважився. Він надто добре знав своїх приятелів: почни налагоджувати дисципліну — і ніхто не ручиться за твою власну шкуру…
За станцією Вапнярка поїзд зупинився в степу. В далечині лунали глухі вибухи артилерійської канонади.
Комісар знайшов Япончика біля штабного вагона.
— Чому зупинились?
— Що це таке? — замість відповіді спитав Япончик і, прислухаючись, підняв пальця.
— А ти не знаєш? — сказав комісар. — Це війна. Чорноморські матроси громлять білополяків.
— Так?.. — непевно пробурмотів Япончик. — Подумати тільки, скільки там галасу!..
З усіх вагонів висунулись голови його стривожених дружків.
— Накажи їхати далі! — зажадав комісар.
— Чекай, — сказав Япончик. — Куди нам поспішати?..
Він іще постояв роздумуючи, а коли земля донесла особливо могутній гарматний удар, пішов у вагон.
Ешелон продовжував стояти. Комісара до Япончика не пускали.
— Думає! — сказали йому.
Уранці у вагонах не долічились іще двохсот молдаванських «героїв». А Япончик усе ще «думав», замкнувшись у штабному вагоні з своїми близькими.
Комісар зрозумів: Япончик злякався. Вибір у бандита був невеликий: або йти на фронт, або визнати провал своєї витівки і стати перед революційним трибуналом. Ні те, ні друге не приваблювало Япончика. Він вибрав третє: взятися за старе, зберегти престиж в очах своїх приятелів і чекати кращих часів. Кінець кінцем багато було різних влад, усі зазнали поразки, дивись, і Радянська не втримається…
Комісара викликали в штабний вагон.
— Ми тут усе обмізкували, — об'явив йому Япончик. — Це не наше діло — сидіти в окопах!
— Тобто як це?!
— Дуже просто! Завертаємо додому!
— Що ти мелеш? Подумай, що ти кажеш!
— Я вже думав! Яка мені користь тут сидіти, питається? Ревматизм наживати?
— А наказ?.. Ти розумієш, що це зветься зрада військовому обов'язку?!
— Військовому обов'язку… — передражнив Япончик. — Не лякай мене красивими словами! Якщо я буду в Одесі, вона стане для білих могилою!
Комісар був молодий. Витримка давалася йому важко. Але він усе ж примусив себе говорити спокійно:
— Вінницький, ти зараз краском, а не хто-небудь… Те, що ти задумав, — зрада!
Япончик непокірно задер підборіддя:
— Не капай мені на мозок, поки що я на свою голову не скаржуся. Словом, нічого розмазувати кашу по столу, вирішили — і все! Між іншим, тобі я раджу сидіти тихо і не рипатись. Ти ж знаєш моїх хлопців: у них дуже зіпсовані нерви!..
Комісар нічого не відповів і вийшов з вагона.
… Пішки він добрався до найближчого села, роздобув коня і без сідла поскакав у Вознесенськ — велику вузлову станцію, що її бандити не могли обминути.
Він загнав коня, ішов пішки, під'їжджав на попутних підводах і, мабуть, спізнився б усе-таки попередити вознесенських комуністів про зраду Япончика, коли б несподівані обставини не затримали того на станції Вапнярка.
Коли ешелон з бандитами повернувся до Вапнярки, на станцію прибув голова місцевого ревкому, колишній студент, більшовик Зонін, зовсім іще молодий двадцятидвохрічний юнак, хворий на сухоти, з блідим тонким обличчям мрійника й аскета. Тільки вчора він з почестями проводжав цей ешелон на фронт…
Залишивши коня на привокзальній площі, Зонін вискочив на платформу. Гомін, крики, матірщина лунали на станції. Бандити тягнули у вагони все, що тільки можна було потягнути: половики, відра, якийсь нікудишній залізничний інвентар і навіть зірвані із стін кумачеві плакати. У сум'ятті ніхто не звернув на Зоніна уваги.
Він побіг уздовж ешелона, шукаючи Япончика. Назустріч трапився розкуйовджений низькорослий бандит, який тягнув для чогось довгу дводюймову дошку. Зонін схопив його за рукав:
— Де Вінницький?
— Відчепись! — рвонувся бандит.
— Де Вінницький, питаю!
— У вокзалі. Душу виймає з якогось начальника, щоб паровоз давав…
Уже на порозі пасажирського залу Зонін почув розлючений голос Япончика. Те, що він побачив, пробившись крізь натовп бандитів, одразу дало зрозуміти йому, що сталося.
А сталося от що. Як тільки нальотчики захопили станцію, то, рятуючись від них, розбіглися всі станційні службовці. Це було б іще півбіди, та разом із службовцями зникла й паровозна бригада. Піймали тільки начальника станції. Із нього Япончик і «виймав душу».
Начальник станції був сухорлявий дідок із зляканими блякло-голубими очима й сивою еспаньйолкою. Япончик тряс його, згрібши за лацкани синьої форменої тужурки.
— Де машиніст, старий пацюк? — горлав він. — Де твої паровозники, наволоч? Відповідай по-хорошому, добром прошу!..
Від «доброти» молдаванського бандита у начальника станції безвільно, мов на шарнірах, метлялася голова. Кашкет з червоним околишем злетів на підлогу, оголивши легке, як павутинка, волосся. Заїкаючись і схлипуючи, начальник кволо змахував руками і намагався пояснити, що у Вапнярці працює недавно, що сам він з Умані і тут майже нікого не знає. Він усією душею радий допомогти «товаришеві командиру», та що він може зробити один, коли всі розбіглись і кинули його напризволяще?..
— Брешеш! — посатанів Япончик. — Навмисне резину тягнеш! Кажи, де вони, або самого примушу поїзд вести! Не поведеш — повішу на водокачці, як паршивого собаку! Востаннє питаю, куди машиністів подів?
— П-повірте, т-товаришу командир, життям вам присягаюсь, н-не знаю! — заплакав начальник станції.
— У-у! — Япончик різко і боляче тицьнув йому кулаком в обличчя.
Старий охнув. Кров із розбитого носа закривавила його акуратно підстрижені вуса, потекла на тремтячий клинчик борідки.