Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
До самої рампи було висунуто квадратний диригентський постамент з пюпітром замість трибуни.
За роки роботи в ЧК Олексій набув чималого досвіду щодо таких мітингів. Він досить швидко розібрався в обстановці.
Насамперед він помітив, що натовп мітингуючих виразно поділений на дві групи. Перша більша — складалася з вантажних візників, або, як їх звали в Одесі, биндюжників. Це були в основному високі на зріст, мускулясті, гучноголосі люди, одягнуті якщо не гарно, то, в усякому разі, добротно: у брезентові куртки, свитки, матроські роби. Дехто вирядився навіть у сюртуки і сатинові сорочки яскравих кольорів. Биндюжники займали передню, ближчу до сцени частину залу.
Інші «містранівці» — візники, водії трамваїв, вантажники, службовці трамвайного парку — розмістилися позаду.
Неважко було зрозуміти, що жилося їм гірше: обличчя змарнілі, одяг драний. Трималися вони окремо, з биндюжниками не змішувалися.
Нарешті, придивившись, Олексій розрізнив і третю категорію учасників: горлатих, строкато вдягнених молодчиків, що врозсип сиділи поблизу сцени. Ці були такі, як Петя Цяця…
Мітинг проходив бурхливо.
Обговорювалось рішення губкому партії про організацію обозу для боротьби з голодом. Службовці трамвайного парку, візники і водії конок вважали, що губком треба підтримати. Але їх була меншість. Биндюжникам рішення губкому прийшлося не до вподоби. Розставатися з кіньми та підводами, а тим більше іти в обоз їм не хотілося.
На той момент, коли Олексій і Павка з'явилися на мітингу, становище уже визначилось. Тільки-но пішов зі сцени дружно освистаний оратор, який намагався довести, що губком затіяв потрібну справу. Його місце на трибуні зайняв бородатий здоровань у брезентовій куртці.
— Говоритиме Юхим Паперник! — оголосив один з членів президії, що виконував обов'язки голови.
— Скажіть на милість, чого він мене агітує? — неголосно почав Юхим Паперник. — Що він мене агітує, я питаю? — вів далі він трохи голосніше. І раптом тріснув кулаком по пюпітру: — У мене дома п'ять ротів! Я поїду кудись до чорта в зуби, а вони сидітимуть і клацатимуть голодними зубами?! Хто їх пожаліє? Ти їх пожалієш, агітаторе?! Що в тебе є? Твої худі руки й йоги? Так вони не їстимуть твоїх рук і ніг! Їм потрібен шматок хліба, ось що їм потрібно!
Биндюжники співчутливо загомоніли.
— І взагалі, хто такий Сьомка Бриль? — вів далі Паперник. — Що він може розуміти у візництві! Він же тачечник, сам собі кінь! Він наївся, і, виходить, його кінь наївся. У нього голова не болить за сіно, за збрую, за дьоготь, за дідько його знає що? Де це все дістати? Радянська влада дасть? Дулю вона мені дасть! Своє клади, кровне, що я, може, роками наживав. А яка дяка за це? Що я з цього матиму? Знову ж дулю! Якщо в мене колись була нещасна пара битюгів, то я вже для Радянської влади власник і буржуй! — Дедалі більше розпалюючись, Паперник зірвав кашкет з патлатої голови. — А який я буржуй?! Хто мені скрині набивав? Що в мене є — все моє, потом добуте! Коли я для Радянської влади буржуй, то на чорта мені здалася така влада! І щоб я для неї в обоз ішов? На ось! — Паперник виставив залу складений дулею двофунтовий кулак. — Нехай без мене проживуть! — І, плюнувши, пішов зі сцени.
У бурі, що здійнялася потім, особливо старались горлаті молодчики, які нагадали Олексієві Петю Цяцю. Папернику кричали:
— Правильно-о!..
— Геть!..
— Нехай самі вози тягають!..
І значно рідше й тихше пробивалися крики з кінця залу:
— Буржуй ти, ось хто!
— Проживемо, не турбуйся!..
Коли трохи вщухло, головуючий викрикнув, що слово має «представник гужового транспорту» Хома Костильчук.
На сцену видерся верткий чоловічок у короткому піджаку з закругленими полами. З вигляду цей «представник гужового транспорту» не мав нічого спільного з іншими биндюжниками. Обличчя в нього було брезкле, блідо-рожеве від пияцтва, волосся зализане на косий проділ, замість галстука теліпався на шиї пом'ятий заяложений бантик.
— Я хочу сказати про свободу, — почав він хрипло, з надривом, б'ючи себе в груди кінчиками пальців. — Навколо вуха протуркотіли — свобода, свобода! А де вона є, та свобода? Нехай мені хтось пояснить, де вона ховається в Одесі? Давайте міркувати як тямущі люди. Кажуть, царський режим душив нам на горло. Що правда, то правда. Але зате що ми мали? Ми мали в Одесі пароплави з усього світу. В порту було тісно, як на Привозі в базарний день. Банани, персики, турецький табак… — Хома Костильчук загинав пальці на руці. — Маслини хоч завались, про борошно й масло я вже й не кажу!.. Що? Не кожен міг? А я хіба кажу, що кожен міг? Кожен, звичайно, не міг. А биндюжники могли! Що на возу, те й додому везу. Хіба не так? Чи ж важко було приховати пару кіло апельсинчиків, наприклад, якщо їх у тебе на підводі півсотні ящиків? А тепер? Погляньте сюди: що день — давай воза, давай битюга, давай те, давай се… Так де ж, питається, свобода? Коли я хочу жити, як мені подобається, при чому тут Чека? Адже тепер деякі пристойні люди не можуть висунути носа на вулицю: їх одразу ж заметуть!.. — Хома Костильчук дуже хвилюючись дістав з кишеньки хусточку і втер піт з лоба.
Поведінка цього суб'єкта, його бігаючий погляд, злодійські слівця, зализаний проділ — усе виказувало в ньому одного з тих, кого приховували в своїх хижих утробах молдаванські притони. І, незважаючи на це, кожне його слово падало в натовп, як палаюча головешка в сухий хмиз.
— От я й кажу: нехай, кому подобається, іде собі в обоз, а я, вибачаюсь, не божевільний! — Енергійно покрутивши долонею перед носом, «представник гужового транспорту» закінчив свій виступ.
Хто що кричав, зрозуміти було неможливо. Виступати полізло одразу кілька чоловік. Члени президії посхоплювалися з місць, намагаючись встановити порядок на сцені. Головуючий широко роззявляв рота і, через те що не було дзвоника, грюкав кулаком по столу, але ні голосу його, ні стуку не було чути…
«Розгулялась контра… — думав Олексій, стискаючи зуби. — Слабину відчули!.. І наших нікого, чорт знає що таке!..»
— Ходімо, Павле, ну їх до біса! — сказав він, встаючи.
— Ой, зачекайте, дядьку Олекса! — почав благати Павка. — Цікаво ж!
Олексій узяв його за руку з наміром іти і в цю мить побачив чекістів…
Вірніше, спочатку він почув їх.
Двоє молодиків у гімнастьорках і при зброї витягнули з-за лаштунків широкі дощані дверці, зняті, очевидно, з якоїсь театральної комірчини, поставили їх на попа і з розмаху грюкнули об підлогу. Різкий, як постріл, гуркіт перекрив усі звуки, курява хмарою знялася над підмостками. В залі на мить запанувала сторопіла тиша.
Не даючи биндюжникам опам'ятатись, один чекіст — молодий, дужий хлопчина — вискочив на середину сцени:
— Ану, тихо! Чого розходилися? Мітинг у вас тут чи диявольський шабаш?! Галас зчинили на всю Одесу, в Балті, мабуть, чути!..
Отямившись від несподіванки, биндюжники знову здійняли гамір, але тепер шум став якийсь розрізнений, невпевнений.
Побачивши чекістів, першими вгомонилися горлаті «приятелі» Петі Цяці. Дехто з них навіть став пробиратися до виходу, але, зустрівши там якусь перепону, знову змішався з натовпом. Оратори втратили бойовий запал і поквапливо зникли в залі. Гамір почав швидко спадати, як спадає вітрило на безвітрі.
— Очистити прохід! — командував чекіст зі сцени. — Хто там на підлозі усівся? Крісел, чи що, не вистачає? Гей, в кутку, пропоную додержувати революційного порядку! Тихо, вам кажуть!..
Щоб краще бачити, Олексій міцно притиснув Павку до бар'єра, але той навіть не помітив цього.
— Увага! — оголосив чекіст. — Зараз виступатиме голова Одеської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем товариш Нємцов! Ша! Щоб було тихо!
На цей раз попередження було зайвим: прізвище голови ОГЧК, призначеного в Одесу самим Дзержинським, вплинуло сильніше, ніж удар дошкою об підлогу. В проході між кріслами чітко пролунали його кроки.