Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Так.
Папір догорів. Вогник потьмянів і погас під купкою попелу. Інокентьєв розтер попіл, щиглем обтрусив пальці й заговорив неголосно, уривчасто, ніби виштовхував із себе слова:
— Справа, значить, така… В Одесі погано. Голод, розруха, сам міг бачити.
Олексій кивнув.
— До того ж на Молдаванці і на Пересипу до чорта бандитів і блатних. Та це ще нічого. Гірше — змови. Не встигнемо з однією справитись — друга… У двадцятому році, коли в Криму сидів Врангель, тут діяла його організація. Керували Макаревич-Спасаревський, Краснов, Сієвич і Шаворський — усі колишні офіцери. Діло ставили широко. Тоді ж, у двадцятому, їх і прикінчили. Макаревича-Спасаревського розстріляли. А Краснов, Сієвич і Шаворський втекли… — Інокентьєв засунув руку у внутрішню кишеню бушлата і дістав конверт з чорного непроникного паперу. З конверта він витягнув три фотокартки. — Ось вони. У пенсне — Краснов. Другий — Шаворський, з борідкою… Третій — Сієвич. Карточки я тобі поки що залишу. Придивись… Так от. Більше року про цих людей нічого не було чути. А недавно вони знову випливли. І знаєш, у якій компанії? З петлюрівцями! Монархісти, біла кістка, галасували за єдину, неподільну Росію і — на тобі — з українськими самостійниками знюхалися! Це, дорогий товаришу, неспроста. Раніше, сам знаєш, як вони гризлись: не могли Росію і Україну поділити. А тепер їм не до дрібниць. Тепер у них спільний ворог — ми… Перші відомості стали надходити ще в лютому. Почали спостерігати. З'ясувати пощастило ось що: організація у них велика, зв'язані з закордоном, за нашими даними, з білогвардійським центром і, можливо, з петлюрівським штабом. Структура організації така: всі учасники розбиті на групи по п'ять чоловік. Є серед них старший — керівник, який об'єднує їх і тримає зв'язок з іншими групами. Утворюється такий ланцюжок з окремих ланок. Припустімо, провал, одна якась п'ятірка попалась. У центрі роблять перестановку, і ланцюжок не рветься. Хитро?
Так от… В одній з цих п'ятірок є наша людина. Він, бачиш, «з минулим»: колишній лівий есер. На цьому вони його й піймали, підкоряйся, мовляв, інакше Радянська влада узнає, хто ти такий. Словом, як звичайно. І знаєш, хто його завербував? Оцей! — Інокентьєв показав пальцем на фотографію товстого врангелівського офіцера в пенсне на кирпатому носі. — Краснов! Цей Краснов тепер старший у його п'ятірці і зветься Мироновим. А де Краснов, там і ті два можуть бути.
— Краснова можна взяти? — спитав Олексій.
— Взяти? Навіщо? Ні, брат, це дешево. Якщо Краснова поставили на таку незначну роботу, виходить, він у них невелика цяця. Ні, дорогий товаришу, однієї п'ятірки нам мало. Нам треба до кінця всього цього ланцюжка добратися, до самого центра. Нехай Краснов — Миронов поки що гуляє…
Інокентьєв докурив цигарку, ввіткнув її в попільничку й одразу ж заходився скручувати другу.
— Справа в тому, що вони когось чекають із-за кордону. Ось де можна зачепитись. Слухай тепер уважно, Михальов. Тих, що прибувають звідти, вони проводять через три-чотири етапи. План Олов'яникова такий: коли «гість» приїде, перехопити його, з'ясувати, що привіз, і узнати всі паролі. Якщо виявиться, що його тут не знають, тоді… введемо в діло тебе. Підеш замість «гостя». — Він випростався і якусь мить дивився на Олексія, намагаючись, видно, зрозуміти, яке враження справили його слова.
— Он як… — промовив Олексій.
— Як тобі все це здається? Справишся?
Олексій відповів не одразу. Насупивши брови, він дивився на роздвоєний вогник лампи. У прозорій глибині його зіниць жеврів холодний жовтуватий відсвіт. І, дивлячись у ці очі, Інокентьєв подумав, що, хоч людина, яка сидить перед ним, і молода, Олов'яников, мабуть, не помилився у виборі.
— То як же? — поквапив він.
Олексій спроквола промовив:
— Хто його знає. Треба справитись.
— Дуже треба! — сказав Інокентьєв. — Судячи зі всього, це найбільша змова за останній час. До того ж є одна особливість… Питається, чому нам знадобився чекіст з іншого міста? Думаєш, у нас своїх не досить? Досить! І дехто вже проник в організацію. Але зв'язувати тебе з ними ми не будемо. Чому? Скажу тобі відверто, Михальов: схоже на те, що якась контра пролізла в Чека. З'ясувати, хто саме, — теж твоє завдання. Тому й потрібна людина, якої в Одесі не знають ні свої, ні чужі.
— Зрозуміло. — Олексій теж дістав кисет і заходився мовчки скручувати козячу ніжку.
Інокентьєв пильно стежив за його обличчям, шукаючи на ньому ознак сумніву чи нерішучості. Але обличчя у юнака було спокійне, малорухоме, і при всій своїй досвідченості Інокентьєв не міг зрозуміти, які думки бродять у його голові.
«Міцний, здається», — подумав Інокентьєв. Але про всяк випадок сказав:
— Давай по щирості. Тебе Олов'яников вибрав… Він, звичайно, на цьому розбирається. Але ж я тебе не знаю… Діло тобі пропонують важке. Небезпечне діло. Якщо вагаєшся або не певний у собі, краще зразу скажи. Така нагода, як зараз, навряд чи ще випаде, і діяти треба напевне. Отже, і людина потрібна така, яка на все готова. Одному доведеться працювати. Незначна помилка — і загинув.
— Це правда! — сказав Олексій. Він помовчав і несподівано сміхотливо розтягнув губи: — Чого доброго, ще злякаєте мене, товаришу Інокентьєв. Доведеться додому повертатись. А діло ж не небезпечніше за інші. Давайте вже не передумувати.
— Ну, коли так, передумувати не будемо, — одразу погодився Інокентьєв. Юнак дедалі більше подобався йому. — Тоді треба домовитись…
Домовилися вони про те, що Олексій до початку операції поживе у Синєсвитенка. Господар — колишній червоноармієць і особистий приятель Інокентьєва. Хлопчина в нього тямущий і вміє тримати язик за зубами. Олексієві не завадить скористатися з вільного часу і ознайомитися з містом. Що ж до зв'язку, то його здійснюватиме Синєсвитенко. А коли що непередбачене, то ось адреса ще однієї конспіративної квартири, куди Олексій може перейти, але тільки в крайньому випадку. Пароль той самий.
— Коли приїде Олов'яников, я тебе сповіщу, — сказав Інокентьєв, підводячись.
Вони потиснули один одному руки. Інокентьєв насунув на лоба вигорілий кашкет-мічманку, на всі ґудзики застебнув бушлат, щоб не було видно армійської гімнастьорки, і пішов.
Олексій повернувся до столу, присунув лампу і взяв у руки фотографії.
«ТИХА» ОДЕСА
Настали дні, які Олексій Михальов прожив тихо й безтурботно, як не випадало йому ні разу протягом останніх чотирьох років.
Синєсвитенко зникав із дому на світанку: у нього були справи на заводі сільськогосподарських машин. Вечорами дорогою додому він десь зустрічався з Інокентьєвим, одержував від нього пайку для Олексія і незмінне розпорядження: чекати.
Ранками, перекусивши пайковою воблою і чаєм із сахарином, Олексій з Павкою вирушали в місто. Босоніж (чоботи, щоб зберегти, Олексій лишав удома) вони обійшли всю Одесу, побували в Лузанівці і на Ближніх Мельницях, перевірили занедбані особняки Французького бульвару, купалися на міському пляжі — Ланжероні, вудили рибу з бурих каменів Великого Фонтана.
Павка завжди носив у кишені саморобну волосінь, звиту з кінського волосу, і набір справжніх риболовних гачків — неоціненний на ті часи дар Інокентьєва. У жерстяній коробочці з-під монпансьє у нього ніколи не виводився запас дощових черв'яків. Траплялось, на вечерю вони приносили важкеньку в'язку бичків, а іноді улову вистачало навіть для «комерційних операцій» на ринку: бичків щастило вимінювати на крупи й макуху, з яких Синєсвитенко умів готувати смачні коржики на пахучому «нутряному» жиру з пайки Олексія.
За ці дні Олексій виходив Одесу вздовж і впоперек, вивчив не гірше першого-ліпшого старожила. Йому дедалі більше подобалось це чудове місто, на спекотних вулицях якого цвіли каштани, в тінистих садах панувала сонна тиша, і кожен будинок, особливо в центрі, хотілося розглядати окремо. І жителі Одеси теж подобалися йому. Він придивлявся до лузанівських рибалок, до робітників з Пересииу та Ближніх Мельниць, до балакучих господарок, що торгувались на ринку, і дедалі більше пересвідчувався в тому, що, незважаючи на всі труднощі, хвороби й нестачу продовольства, одесити не втратили жодної з тих якостей, якими вони завжди славилися: ні жвавості своєї, ні гуморку, ні твердої впевненості в тому, що рано чи пізно Одеса неодмінно діждеться кращих часів.