Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Але якою зайвою, безрадісною була вся ця краса!
Ідучи гулким плиточним тротуаром, прибулий бачив каламутні потоки нечистот, що витікали з підворіть, гнилі рештки торішнього листопаду на бруківці, позабивані вітрини магазинів. Він скоса вглядався в обличчя перехожих і, суплячи прямі короткі брови, одвертався, зустрічаючись поглядом з їхніми похмурими голодними очима. Часто попадалися скорботні постаті селян, які сиділи де-небудь на осонні. То були біженці з районів, що потерпіли від посухи.
Була колись Одеса багатим містом. Але багатство давав їй порт, а не земля, що оточувала її, — сухий безводний степ. Інтервенти спалили порт і забрали всі хоч трохи придатні кораблі, і голод повноправно запанував у місті.
Прибулий ні в кого не питав дороги. На перехрестях він читав назви вулиць, упевнено звертав і йшов усе далі й далі, поки не опинився в безлюдних кварталах міської околиці.
Двоповерховий приземкуватий будинок стояв у тихому невимощеному тупику. Нижні вікна його були врівні з землею. На стінах, де відстала штукатурка, просвічував черепашник — «одеський» камінь, з якого споруджували всі будинки в місті, і найбагатші, і найбідніші.
Прибулий зайшов у двір. Гамірний і брудний, яких багато було на одеських околицях, він, здавалося, ввібрав у себе все вуличне життя. По боках тягнулися схожі на бараки флігелі з безліччю дверей. Біля кожних дверей зеленів маленький палісадник. Над палісадниками нависала відкрита галерея, на якій метушилися галасливі господарки. Між стойками метлялася на вірьовках мокра білизна.
Приїжджий, розглядаючись, лише на мить затримався біля підворіття, але його одразу ж гукнули.
На лапці біля воріт сиділи двоє: дідок із зморщеним жовто-смаглявим обличчям, одягнутий у чорний сюртук і тьмяний від старості котелок, і міцний мордатий парубок у широченному кльоші і голубій шовковій сорочці, забризканій на грудях жиром.
— Дозвольте узнати, хто вам тут потрібен? — спитав дідок.
Кілька секунд приїжджий, здавалось, вагався, відповідати чи ні, потім рішуче сказав:
— Синєсвитенко Петро. Тут він живе?
— Синєсвитенко, — повторив дідок байдуже. — Йому потрібен Синєсвитенко, ти чуєш, Петю?.. Синєсвитенко став важною персоною: щодня до нього хтось приходить. Як тобі це подобається?
Петя щось нерозбірливо буркнув. Витягнувши товсті губи, він чвиркнув довгим струменем слини на кота, що пробігав.
— Цікаво узнати, — вів далі дідок, — для яких таких виключно важливих справ вам потрібен Синєсвитенко? У вас з ним акціонерне товариство? Чи ви разом робили Радянську владу?
— Родичі ми, — насупившись, відповів прибулий. Жінці його, небіжчиці, братом доводжуся, з села приїхав.
— З села… — знову повторив дідок. — Він мені пояснює, що він з села, ти чуєш, Петю? А то я міг подумати, що він з Парижа!
Петя коротко зареготав. Звук був такий, ніби в горлі у нього щось розкришилося.
Дідок похитав головою, наче прибулий викликав у нього дуже сумні роздуми, і, повернувшись до Петі, заходився завзято доводити, що якийсь-то Яблонський має добре поставлене «діло» в Красному провулку. Він, здавалося, миттю забув про приїжджого.
— Де ж Синєсвитенко? — нагадав той.
— Чого ти до мене причепився! — несподівано обурився дідок. — Плювати я хотів на Синєсвитенка! Он Павка бігає, спадковий принц твого родича, очі б мої його не бачили! У нього й питай! Павко!
Серед двору кілька хлопчаків змагалися в «паці». Обернувся спритний босий хлопчина в сірій косоворотці:
— Ви до нас, дядю?
— Синєсвитенко ти?
— Я.
— Тоді до вас.
Павка кинув хлопцям битку і підійшов.
— Ач виріс, — усміхаючись промовив прибулий, — просто не впізнати!
— Красунчик, як намальований! — докинув дідок, штовхаючи Петю ліктем.
— Батя вдома? — спитав приїжджий.
— Удома. Ходімте, дядю, проведу.
Павка повів гостя а дім. За ними ув'язався низькорослий кудлатий песик з різномасними вухами: одно вухо в нього було руде, друге — біле.
Жили Синєсвитенки на першому поверсі, біля самих воріт.
Павка, відчинивши двері, сказав:
— Татуню, до нас прийшли.
Приїжджий спустився маленькими сходами в низьку темнувату кімнату. Ядуче тхнуло металевим пилом. У глибині кімнати, біля вікна, стояв невеликий токарний верстат. Дуже худий, сутулий чоловік у робітничій блузі ступив назустріч.
Приїжджий скинув кашкета:
— Здрастуйте. Привіт вам привіз із Херсона. Казали, ви ночувати пускаєте, а то й на строк.
— Якщо від Сергія Васильовича, то пускаємо.
— Од Василя Сергійовича, — поправив гість.
— Правильно, — усміхнувся господар, — від нього можна. Заходьте, товаришу, сідайте.
Він одразу став привітним, присунув табурет, рукавом змахнувши пил з обіднього столу.
Приїжджий сів, пригладив вицвіле, аж біле волосся і окинув поглядом стіл, два залізні ліжка, токарний верстат, кілька табуретів і перехняблений комод. На комоді красувалась прибрана паперовими квітами рамка з портретом молодої жінки в чорному закритому платті і лежали рядком нові запальнички, виточені господарем, мабуть, для продажу.
— Вигоди в нас, самі бачите, які, — сказав Синєсвитенко, — неважні вигоди.
— Мені вистачить, — махнув рукою гість. — А вам я не заважатиму?
— Яке там заважатимете? — заперечив Синєсвитенко. — Зовсім не заважатимете! Ми раді, що, значить… можемо допомогти. Живіть собі на здоров'я. Спатимете ось тут, на Павчиному ліжку, він на горище піде.
— Навіщо ж хлопця кривдити, як-небудь разом влаштуємось.
— Ні, дядю, там добре, — жваво сказав Павка, — сінник є.
— Як вас звати-величати? — спитав господар.