Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Усе було скінчено ще до того, як на розтривожений степ спустилася ніч. Білогвардійської зарази більше не існувало в Нерубайських катакомбах.
У цьому бою і загинув відважний комсомолець Олександр Грошев, веселий харківський друг Галини Литвиненко.
Під час вилазки він ні на крок не відходив од Дяглова, щоб у потрібну мить обезглавити бандитське військо. В перестрілці він був убитий…
БЕНДЕРСЬКА АВАНТЮРА
На похоронах Інокентьєва Олексій побачив, нарешті, Павку Синєсвитенка. Хлопчина йшов за домовиною, рябенький, змарнілий, з прилизаними вихрами, одягнений у чисту сатинову косоворотку. Дружини Інокентьєва, Віри Хомівни, не було: заслабла серцем.
Просту, оббиту кумачем труну чекісти на руках пронесли через усе місто.
Ішли за труною чонівці з гвинтівками, йшли робітники з заводів «Гана», «Анатра», «Рошета», йшли комсомольці в запраних сорочках і залізничники — колишні товариші Інокентьєва по роботі. Щільною групою трималися чекісти. На древках прапорів тріпотіли чорні метелики траурних бантів, і люди пристосовували кроки до розмірених звуків прощального маршу, що заполонив вулиці урочистою скорботою:
Ви жертвою пали в борні роковій…Скупі, суворі промови були сказані над розкритою могилою, і трохи збоку від багатьох мармурових пам'ятників старого Преображенського кладовища виріс свіжий горбик і затонув під зеленою хвилею вінків, з яких струмочками збігали ясно-червоні стрічки: «… вірному синові партії…»
Олексій зачекав Павку біля кладовищенських воріт. Хлопчина поминув його, не впізнавши. Був він якийсь тихий, приголомшений, очі червоні. І гарячий, пронизливий жаль до цього маленького горюна, що за один місяць одразу втратив двох близьких людей, уколов Олексія.
— Павко!
Павка обернувся, подивився на високого незнайомого чекіста, що покликав його.
Потім на обличчі його, змінюючи одне одного, промайнули подив, недовіра, радість…
Він ступив крок уперед, спитав невпевнено:
— Дядько Олекса?
— Я. Здоров!
Олексій взяв хлопчика за плечі, ласкаво труснув. Павка дивився круглими захопленими очима. Таким він ще ніколи не бачив Олексія: нова гімнастьорка, туга наплічна перев'язь, галіфе, військовий кашкет з коротким козирком, майже біля коліна у відкритій ремінній кобурі — низько підвішений маузер. Оце чекіст!
Вони пішли поряд: Олексій — по бруківці, Павка — по бровці тротуару. Вважаючи, певно, що Олексій десь був і нічого про нього не знає, Павка нудним, безбарвним голосом розповів, що тата куркулі вбили за Роздільною, що дядько Вася (Інокентьєв) узяв його «замість сина», казав: «Чекіста з тебе зроблю», так і його теж вбили… Дуже не пощастило Павці в цьому житті!
— Знаєш що, Павле, — промовив Олексій, — давай разом жити!
Він узявся розписувати, як здорово вони заживуть: усе, що є, — пополам. Павка в школу ходитиме. У вільний час рибалитимуть. У Херсоні щуки — мов крокодили!..
Павка слухав, сяючи очима. Потім спитав:
— А тьотя Віра ж як?
— Яка тьотя Віра?
— Ну, дядька Васі дружина?
— А що, хіба тьотя Віра маленька?
— Ні, — сказав Павка, подумавши, — не маленька… Але як же вона без мене?
Олексій хотів було сказати, що тьоті Вірі тепер з Павкою нелегко доведеться, та стримався, щоб не образити хлопчину.
— Тьотю Віру не можна кидати, — солідно мовив Павка, — з нами житиме. Знову ж таки по господарству допоможе, вона дуже хазяйновита.
— Так не поїде ж вона, не захоче з Одеси виїхати…
— Куди не поїде?
— У Херсон, кажу ж тобі!
Павка злякано спитав:
— Виїжджаєте?
У його очах відбився переляк: Павку стомили втрати. Олексій зрозумів це і сказав:
— Невідомо ще. Але, можливо, доведеться. А тьотя Віра до нас у гості навідуватиметься. Це ж недалеко, Херсон. — Він обняв Павку. — Ну як, домовлено?
Павло довго йшов, утупившись очима в землю, похмуро відповів:
— Не можна її кидати, стара вона… Без мене тепер зовсім буде одна. Ви б не їхали, дядьку Олекса, жили б у нас, місця вистачить! — і з надією глянув на Олексія.
Олексій подумав про те, що небіжчик Василь Сергійович дуже помилявся в хлопчині. Вольницею його не зманиш. І наполягати було нечесно. У маленькому, дванадцятилітньому Павці жила велика справедливість.
— Гаразд, — сказав Олексій, — побачимо. Я от з'їжджу тут в одно місце… Може, ще й залишусь.
В Одесі, за виразом Кулешова, йшло «велике прибирання», місто звільняли від «п'ятірок» і їх керівників. У Тирасполь для посилення повітової надзвичайної комісії на час майбутніх операцій направляли групу з семи чекістів. Олексій попросив Немцова відпустити його з цією групою. Виїхали вони разом з частинами п'ятдесят першої дивізії, якій було доручено ліквідувати Нечипоренка.
За планом командування, війська мали прибути в район Тирасполя за добу до переправи білобандитів. Не доїжджаючи до міста, щоб не виявити своєї присутності раніше, ніж треба, розташуватися в степу, а вночі зайняти позиції понад Дністром, поблизу бродів, придатних для переправи.
Однак, ледве проїхали третину дороги, на станції Яреміївка ешелон наздогнала тривожна телеграма: банда форсувала Дністер біля села Бичків…
Точно невідомо, чому білогвардійці, що засіли в Румунії, поспішили з виступом. Найвірогідніше, якусь роль відіграла та обставина, що з Одеси не повернулися контрабандисти з повідомленням про благополучну доставку Рахуби і зброї.
Побоюючись того, що Рахуба попав у руки чекістів і може виказати їхні плани, верховоди так званого «бендерського бюро інформації» запропонували Нечипоренку виступити на дві доби раніше терміну, погодженого з Шаворським. Обережний Нечипоренко, очевидно, затявся, не бажаючи брати на себе перший удар. Тоді його взагалі усунули від командування. Експедицію очолив сам керівник «бендерського бюро» полковник Батурін і офіцери-денікінці Гукалов, Ємельянов і Пшонник. Нечипоренка призначили «консультантом в українських справах»…