Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Нічого, можна курити, — сказав Олов'яников. — Вийшла, товариші, невелика затримка, хвилин п'ятнадцять доведеться почекати. Зараз доставлять сюди одного тинчика, який точно вкаже місце висадки контрабандистів. Демидов, там твоя допомога знадобиться, вийди до Василя Сергійовича.
Демидов вийшов. Олов'яников сів на стілець посеред кімнати, всім своїм виглядом підкреслюючи, що наступні п'ятнадцять хвилин він має намір відпочити. Олексій сів біля нього.
— Ну, братки, — сказав Олов'яников, — дільце нас чекає закрутисте. Таких контрабандистів ви ще не бачили!
Він був помітно збуджений і частіше, ніж завжди, перевіряв, чи на місці його вусики. Чекістам, які добре знали свого начальника, все це говорило про те, що Олов'яников задумав якусь хитромудру комбінацію. Його обступили з усіх боків. Запитань ніхто не задавав, але кожен сподівався щось дізнатися про наступну операцію. Арканов стояв поряд з Олексієм, майже торкаючись його коліном. Олексій зблизька бачив його міцне роздвоєне підборіддя і м'яку округлу вилицю з подряпиною від бритви.
— Либонь, цікаво? — всміхнувся Олов'яников.
— Зрозуміла річ, — сказав хтось.
— Нічого, потерпіть до вечора! Курити є в кого-не-будь?
— Курити почали, Геннадію Михайловичу?
— Буває, бавлюсь під настрій…
— Тютюнцю? Цигарок?
— Якщо вже курити, то давайте тютюн.
Тютюн він узяв в Арканова. Довго й невміло скручував цигарку. Олексій розумів, що він навмисне зволікає час, чекаючи, мабуть, повернення Інокентьєва.
Нарешті той зайшов у кімнату, сказав:
— Усе гаразд.
— Ну й добре, — кивнув головою Олов'яников. — Ану, дайте вогнику…
Арканов, який пригостив його тютюном, перший подав і запальничку.
— Ого! — сказав Олов'яников. — Ану, покажи!
Він узяв запальничку, оглянув її з усіх боків.
— Цікава! Божок якийсь?
— Мабуть, китайський, — сказав Арканов. — Хитро зроблена, правда?
— Хитро.
— У нього їх до біса, — зауважив хтось із чекістів, — ціла колекція!
— У тебе ще така є? — зацікавився Олов'яников.
— Такої нема. А вам навіщо, Геннадію Михайловичу, ви ж не курець?
— Ну то й що, просто забавна дрібничка, хочеться мати. Не віддаси?
Арканов вибачливим жестом розвів руками.
— Не можу, пам'ять.
— Від жінки, певно?
— Від друга, разом воювали.
— А, від бойового соратника… — промовив Олов'яников. — То інша справа. — Він повернувся до Олексія: — Поглянь, яка забавна!
Олексій узяв запальничку. Ось вона, вм'ятина… Він потер її великим пальцем і скоса глянув на Олов'яникова. Той ледве помітно кивнув.
— Рідкісна річ, — мовив Олексій, — таких, видно, небагато…
— У мене їх немало перебувало на моєму віку, — самовдоволено сказав Арканов, — а нічого такого не траплялося.
— Та їх усього і є дві! — сказав Олексій і витягнув з кишені свого болванчика. Обидві фігурки він склав докупи, затиснувши великим і вказівним пальцем. — Ось її пара. Теж від друга…
Він знизу вверх подививсь Арканову в очі. І від його погляду в Арканова неспокійно ворухнулися зіниці.
Крім Олов'яникова, Інокентьєва, Демидова, який, зайшовши в кімнату, віддалеки спостерігав цю сцену, ніхто з присутніх ще нічого не підозрював.
Олексій підвівся і спитав з нарочитою наївністю:
— Отже, він уже встиг тобі передати?
— Хто?
— Ну друг твій, сусіда, Степан Онисимович?
І тут всі побачили, як Арканов змінився на обличчі, воно в нього стало безглуздим від переляку, набрало сірого відтінку.
— Який такий ~ сусіда? — пробурмотів він. — Н-не знаю!
— Хіба? — не відпускаючи його погляду, сказав Олексій. — А він про тебе часто згадує, таку рекомендацію дає — позаздриш: незамінна, каже, людина! І Шаворський підтримує.
Поки він усе це говорив, з Аркановим відбулася дивна метаморфоза. Він відступив на крок, зіщулився і, здавалося, став нижчим на зріст. У нього по-старечому опали щоки, рясний піт виступив на лобі.
— Та ти що? Плутаєш з кимось.
— Ні, Лежин, не плутаю, спеціально прийшов побачити тебе!
Лежин обвів очима чекістів, зробив спробу посміхнутися, але усмішки не вийшло. Чекісти розступилися. Він стояв один посеред кімнати, незграбно розставивши лікті.
Не даючи йому опам'ятатися, Олексій сказав:
— А Нечипоренка ти впізнаєш: зараз його привезуть сюди!
— Брешеш, — вихопилося в Лежина. — Не взяли ви його!..
— Не взяли — так візьмемо! — проговорив Олов'яников, відсторонюючи Олексія. — Нарешті ти попався, собако! Зняти зброю!
Втягнувши голову, не спускаючи очей з начальника розвідвідділу, Лежин позадкував до стіни. Поряд з ним уже був Демидов.
— Сказано тобі, з-знімай! — злегка заїкаючись, наказав він.
Лежин відштовхнув простягнуту до нього руку і зробив рух убік, ніби хотів прослизнути до вікна між Демидовим і стіною.
Начальник оперативного відділу заступив йому дорогу:
— Стій!
— Пу-усти!
Наміряючись, певне, скористатися замішанням серед чекістів і вистрибнути у вікно невисокого другого поверху, Лежин раптом нагнувся і головою вперед кинувся на Демидова.
Однак з Демидовим не так легко було впоратися. Лежин збив його з ніг, але той, падаючи, встиг схопити шпигуна за відлогу куртки і рвонув його на себе. Вони покотилися по підлозі. На допомогу приспіли Олексій і чекісти, які опам'яталися від здивування й несподіванки.