Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Через кілька хвилин Лежин сидів на стільці, прикручений до нього ременем.
— Зараз говоритимеш чи після? — спитав його Олов'яников.
— Га-ади!.. — прошипів Лежин. Обличчя його було перекошене, сльози текли по щоках. — Слова не витягнете, га-ади!
— Значить, потім, — спокійно резюмував Олов'яников. — Ось, товариші, який камуфлет! — звернувся він до чекістів. — Півроку цей тип у нас вважався своїм. Видихувати, що він наробив, нам ще доведеться. Ну, та поступово видихаємо… А тепер слухайте. Його ми залишимо тут на день-два, в Чека не відправлятимемо. Про те, що сталося, не повинна знати жодна жива душа, навіть з наших, обставини того потребують. Ви зрозуміли мене? Жодна жива душа! Питатимуть, де Арканов, кажіть: послали у відрядження,
Переконавшись, що всі присутні добре зрозуміли його розпорядження, спокійно, наче нічого не сталося, Олов'яников заговорив про операцію в Люстдорфі. Коли розходилися, він затримав Олексія:
— Потім, якщо зможеш, приїжджай сюди. Разом допитаємо цю наволоч. — І, весело сяйнувши окулярами, пошепки додав: — Здорово, брат! Правильний сьогодні деньок!
КОНТРАБАНДИСТИ
Чекісти виїхали о восьмій годині на старому заїждженому грузовику. Олексій чекав їх на околиці міста, біля гори Чумки. Його посадили на дно кузова, закривши з усіх боків від сторонніх очей, і грузовик, деренчачи всіма своїми частинами, покотив по булижній дорозі на Люстдорф.
Інокентьєв ще зранку побував у цьому приміському висілку, населеному німецькими колоністами, і намітив місце для «прийому» закордонних «гостей»: відлюдну вкриту галькою відмілину, з двох боків одгороджену скелями, а з третьої — обривом. Сюди було важко дістатись, а ще важче — вибратися звідси.
Чекісти сховали грузовик у кущах на обриві і спустилися на берег, наламавши по дорозі по оберемку сухого бур'яну. На пляжі приготували три освітлювальних вогнища, для яких передбачливий Інокентьєв захопив бутель з гасом. Дисковий ручний кулемет системи Шоша встановили на скелі, що стрімко звисала над берегом.
Потім Олексій подбав про сигналізацію, обумовлену в депеші Рахуби. Два чекісти з ліхтарями влаштувалися в різних кінцях відмілини. Сигнали вони повинні були подавати по черзі, відзначаючи ділянку берега, до якої мали причалити «гості».
Коли все було готово, полягали на березі і почали чекати.
Ніч випала тепла й тиха. Ні вітерця в морі, ні шурхоту на обривах. Тільки легкий, скляний плескіт води. Великий, шерехатий з одного боку місяць завис над морем, розхлюпавши під собою сріблясту масну доріжку світла.
Олексій і Інокентьєв лежали поряд за великим гострим уламком скелі і курили в рукав.
— Як там мій Павка, Василю Сергійовичу? — спитав Олексій.
— Павка? — здивувався Інокентьєв. — З яких це пір він став твоїм?
— Ну, сказав як прийшлось. Як він там?
— Нічого, живе.
— За батьком сумує?
— Тепер трохи спокійніший став.
— А мене пам'ятає?
— Пам'ятає… — буркотливо повторив Інокентьєв. — У нього іншої й розмови нема: дядько Олекса та дядько Олекса. Чим ти його причарував?
— Рибу ми з ним ловили, — сказав Олексій, усміхаючись і з ніжністю згадуючи свого кирпатого приятеля. — Ну в підкидного дурня різалися…
— Розповідав він. Казав, ти в цій грі зовсім не тягнеш…
— Бреше! — гаряче заперечив Олексій. — Махляв багато, тому й вигравав. — Помовчавши, він обережно спитав: — Може, віддасте мені його, Василю Сергійовичу?
Інокентьєв трохи піднявся на ліктях.
— Та ти що, хлопче, з глузду з'їхав? Як це я тобі віддам його? Куди ти його дінеш?
— Знайду куди. Зі мною житиме.
— Де? В Нерубайські катакомби його потягнеш?
— Не вік же мені там тинятися, колись же я десь зупинюсь.
— Ач вигадав! — розхвилювався Інокентьєв. — І спаде ж таке на думку! Віддай йому хлоп'я, теж мені вихователь знайшовся! Ти сам спочатку людиною стань, сім'ю заведи…
— Заведу колись. А поки що ми б і з Павкою непогано жили.
— Кінчай! — суворо наказав Інокентьєв. — Павка мені замість сина. Моя Віра Хомівна біля нього мов квочка, зовсім забалувала хлопця.
— Ну от бачите! А зі мною…
— Кінчай! — ще суворіше наказав Інокентьєв. — Ач іграшку знайшов! Рідня він тобі, чи що?
— Так і вам же…
— Дурний ти! — глухо промовив Інокентьєв. — Мого Вітальку вбили в двадцятому році. В мене в серці пустота. Не зрозуміти тобі цього: молодий ще.
Сховавшись за каменем, він кількома сильними затяжками докурив цигарку. Оранжеві спалахи освітлювали його крупний ніс і білі брови.
— І щоб при Павці ніяких таких розмов не заводив! Не баламуть хлопця. Звичайно, він тебе вибрав би: йому з тобою вольниця! І все! Не люблю дурних розмов! — Він засунув недокурок під камінь і одвернувся.
Деякий час вони лежали мовчки. Потім Інокентьєв сказав:
— Погода мені не подобається. Повний штиль та ще й місяць. Можуть не прийти. — Він підвівся. — Подивлюсь, як хлопці…
Поклавши голову на камінь, Олексій думав про те, який хороший чоловік Інокентьєв і що недаремно він його «заводив» розмовами про Павку. Хлопчину йому й справді нікуди подіти. Живе мов бурлака. Не тягати ж йот з собою на завдання! А на спокійне життя, принаймні в найближчі кілька років, Олексій не розраховував. От якби…
Тут його думки несподівано перекинулися на Галину. Дівчина постала перед його очима такою, якою він побачив її вперше: бліда, струнка, в «стукалках» з матерії і в марлевій кофточці, що туго обтягувала груди… Взагалі він помітив, що останнім часом йому зовсім не важко викликати її в пам'яті. Навіть очей не треба заплющувати: тільки подумаєш — і ось вона тут. Дивиться карими вимогливими очима… Іноді — і навіть часто — це відбувалося всупереч його бажанню. Він тепер кожен свій вчинок оцінював по тому, як би поставилася до нього Галина. І, траплялося, ловив себе на недобросовісності. Про пожежу на елеваторі, про сутичку з Микошею, про викриття Лежина — про це він міг би розповісти дівчині, а про те, як перелякався в Нерубайських катакомбах — можливо, і ні. Не зрозуміє. Їй, певне, й зовсім невідомо, що таке страх. З такою завжди буде неспокійно, за кожним своїм кроком доведеться стежити. А кращої не треба. Не буває. От якби…