Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— По-моєму, так. Хоч на вигляд трохи хвороблива.
— Завжди така була, — хрипко промовив Олексій.
У нього спазмою перехопило горло. «Катю, сестричко… Ось як все обернулося!..»
— Ви їх тепер скоро побачите, — сказала Діна. — Яка радість буде для неї!
В Олексія такої впевненості не було…
Діна вхопилася за його коліно.
— Альошо, слухайте!
— Що?
— Чому так тихо?..
Він прислухався. Перестрілка закінчилася. Вітер шумів у плавнях, гойдав комиші. Під дошкою, покладеною на виступаючі краї човна, спліскувалася на дні вода…
Тиша могла означати одне: смагінців відігнали. Якою шаленою стріляниною на вулицях, гиканням, вибухами безладно розкидуваних гранат сповістили б торжествуючі бандити про свою перемогу!
Олексій переліз до носової банки, глянув у бік пристані. Там мирно горіли ліхтарі. В будинках засвітилися вікна. В місті все було спокійно.
Олексій оглянувся і глухо сказав:
— Погано, Діно. Здається, наших відбили!
— Ви збожеволіли!
Він розвів руками.
У сутінках, що згустилися, Дінине обличчя здавалося розпливчатою білою плямою з чорними провалами очей. З хвилину панувала мовчанка.
— Їдьмо! — сказала Діна.
— Куди?
— Назад, до моїх…
— А далі?
Вона не відповіла. Тремтячими руками накинула хустку, хотіла зав'язати, але пальці не слухались, руки впали на коліна.
— Далі що? — повторив Олексій, перебираючись на корму. — Додому вам повертатися не можна. Якщо когось схопили, вас можуть видати.
Вона похитала головою.
— Ні, ні, тільки не туди!
— Куди ж? Як ви умовилися з Марковим? Невже він не подумав, що можлива невдача? Чи він звелів чекати на острові? Може він сам хотів по вас приїхати?
Вона відповіла, наче збираючись з думками.
— Ні… Ми умовилися… Сева повинен був… Де Сева? Їдьмо швидше назад: може, він повернувся!
— Ні, ми б його не пропустили, іншого шляху нема. Та він і не повернеться. Він доручив мені вас охороняти.
— Що ж робити! — з відчаєм промовила вона. — Що ж робити, де його тепер шукати?..
— Та кажіть же, як ви умовились? — крикнув Олексій, струснувши її за плече.
— Сева повинен був відвезти нас… з татом і мамою… в Степіно. Там буде і Віктор…
— Коли?
— Завтра вночі. Він сказав: коли що трапиться, дочекайтесь ранку на острові. Сева дістане коней…
— А де Степіно, ви знаєте?
— Ні…
Вийнявши з кочетів весло, Олексій уперся ним у грузьке дно і виштовхнув дубок з комишів. Сівши зручніше, приладнав весла і сильним гребком повернув човен до пристані.
— Куди ви?
— До міста.
— Навіщо?
— Сховаю вас, потім з'їжджу по ваших батьків. Сидіть тихо. Я знаю, що роблю!
Вона якось відразу повірила і зіщулилась на кормі, з острахом дивлячись на пристанські вогні, що швидко наближалися.
Олексій причалив до відлогого водовозного спуску поруч з пристанню. Хтось гукнув:
— Ей, хто там? — і з високого пасажирського трапа скочили двоє з гвинтівками і ліхтарем.
— Стійте тут, Діно, не руште з місця! — наказав Олексій і пішов назустріч червоноармійцям.
Він пред'явив свій чекістський мандат. Червоноармійці по черзі прочитали його. Один з них почав був питати, звідки їде, з ким, в якій справі. Олексій сердито пробурчав:
— Зайди завтра в ЧК, я тобі доповім!
— Облиш, я його знаю, — сказав другий червоноармієць і повернув мандат Олексієві. — Йди, товаришу Михальов, порядок. Не ображайся: сам розумієш, який деньок.
— Що там було? Розкажи.
— Що було! — охоче озвався червоноармієць. — Бандюгів налетіла зграя! Бомбу підірвали в ямах за Олешками, жахнуло так — мабуть, у Херсоні було чути…
— Ну, ну!
— От. Це вони, щоб відвернути увагу, а самі з іншого боку вдарили. Ну й турнули їх, аж курява знялася!
— Полонених взяли?
— Одного начебто, точно не скажу…
Олексій повернувся до Діни. Вона чекала його в тіні маякового стовпа, згорбившись, до очей загорнувшись хусткою.
Вони пішли в обхід, обминаючи Портову. Довго ніхто не траплявся їм назустріч. Містечко, налякане подіями, затихло, причаїлось. Тільки по центральній вулиці, розладнавши стрій, жваво перемовляючись, йшли з застави червоноармійці.
Взявши Діну за плечі, Олексій вивів її до цілого і неушкодженого приміщення штабу…
… Повз бійців, які здивовано розступилися, повз вартових по довгому гімназичному коридору, де було чадно від великих масляних світильників, через заставлену столами штабну канцелярію Олексій майже на руках приволік дівчину. Вона пручалася і кричала від жаху. Хтось допоміг внести її в кімнату Саковніна.
Коли Олексій розняв руки, вона опустилася на підлогу, відповзла до стіни і притиснулася до неї спиною. Хустка її впала, коса розплелася, сукня була зім'ята, щось знайоме, колись уже бачене, на мить привиділося в ній Олексієві…
Поглядом, в якому не було нічого розумного, вона обвела людей, що стояли перед нею.
— Федосова? — спитав Величко.
— Вона, — важко дихаючи, відповів Олексій.
Почувши голос, Федосова здригнулась, як від електричного удару, і раптом, не зводячи з Олексія побілілих, висушених ненавистю очей, почала гарячково шарити на грудях під сукнею. Туляковський, який стояв поруч, встиг вихопити з її рук маленький, блискучий і загалом не страшний дамський револьвер системи «Бульдог».
Тоді вона заплакала, кусаючи пальці.
— Виведіть, — наказав Величко, хмурячись.
Частина IV
В СТЕПУ ПІД ХЕРСОНОМ
ТРЕБА ЇХАТИ!..
Тепер було на душі в Олексія саме так, як два роки тому: хотілося піти кудись лягти, уткнутися в подушку, не думати ні про що, дати спочинок напруженим, збудженим нервам. Але йти було ніколи й нікуди. І час був не той, і не той був Альошка Михальов…