Спокута
Шрифт:
Незграбно, бо все ще з цигаркою в руці, вона підняла вазу й поставила, притримуючи, на край кам’яної чаші. Розумніше було б витягти спершу квіти, але вона була надто роздратована. Руки мала гарячі й сухі, тож повинна була ще міцніше тримати порцеляну. Робі мовчав, але з виразу його обличчя — силувана, нещира усмішка, стиснені губи — було ясно, що він уже жалкує, що таке сказав. Легше від цього все одно не стало. Саме так тепер найчастіше й бувало, коли вони розмовляли; хтось завжди почувався винуватим, прагнучи взяти назад останні слова. В їхніх розмовах не було легкості, стабільності, неможливо було розслабитися. Зате були шпильки, пастки, незграбні виверти, які примушували її ненавидіти себе майже так само, як і його, хоча вона не сумнівалася, що вина найчастіше лежить саме на ньому. Вона не змінилася, змінився він — тут навіть нема про що говорити.
У найближчого до Сесилії дельфіна з тих чотирьох, що підтримували хвостами черепашку, на якій присів Тритон, широко відкрита паща була забита мохом і водоростями. Його круглі кам’яні очі, великі, як яблука, були райдужно зеленими. З північного боку вся скульптура була вкрита синьо-зеленою патиною, і тому, якщо дивитися під певним кутом, при яскравому світлі справді здавалося, що мускулястий Тритон знаходиться під водою на неймовірній глибині. Берніні, либонь, хотів, щоб вода мелодійно дзюрчала, стікаючи з широкої черепашки з краями неправильної форми в чашу фонтана. Але тиск був надто слабким, тому вода безшумно текла нижньою стороною черепашки, з якої, наче сталактити у вапнякових печерах, звисали, цідячи крапельки, слизькі китички водоростей, що міцно тут прижилися. Сама чаша була десь метрової глибини й чиста. Дно було викладене світлим, кремовим каменем, а на ньому, то накладаючись один на одного, то знов розходячись, мерехтливо вигравали білі прямокутники переломленого сонячного світла.
Вона хотіла перехилитися через парапет і, не виймаючи квітів із вази, занурити її боком у воду, але саме в цей момент Робі, прагнучи загладити свою вину, вирішив допомогти.
— Давай мені вазу, — сказав він, простягти руку. — Я наберу води, а ти потримай квіти.
— Дякую, я сама, — вона вже тримала вазу над фонтанною чашею.
Але він наполягав.
— Та подивись, я вже тримаю її. — Він і справді міцно схопив її великим і вказівним пальцями. — Твоя цигарка намокне. Витягни квіти.
А це вже була команда, якою він намагався утвердити неодмінну чоловічу владу. Сесилію це лише примусило сильніше схопитися за вазу. У неї не було ні часу, ні, безумовно, бажання пояснювати, що занурення вази у воду разом із квітами допоможе надати букетові того природного вигляду, якого вона прагнула. Вона міцно стиснула вазу й крутнулася всім тілом убік від нього. Проте його не так легко було спекатися. З таким звуком, наче хруснула суха гілка, шматочок шийки відломився від вази й розпався у нього в руці на два трикутнички, які впали у воду й, синхронно погойдуючись, пішли на дно і тепер лежали там у кількох сантиметрах один від одного, здригаючись у переломленому світлі.
Сесилія і Робі застигли, наче вражені громом. Їхні очі зустрілися, і в тій осоружній мішанині зеленого й жовтого вона побачила не жах, не вину, а свого роду виклик чи навіть торжество. Їй ще вистачило глузду поставити пошкоджену вазу назад на сходинку і лише тоді осмислити всю вагомість того, що сталося. Вона знала, що не здатна опиратися цьому бажанню, навіть насолоджувалася ним, бо чим похмуріше все це виглядало, тим гірше для Робі. Її мертвий дядечко, улюблений брат її батька, руїнницька війна, небезпечний перехід через річку, дорогоцінність, яку не виміряти ніякими грішми, героїзм і великодушність, усі ті роки, які стоять за історією вази, сягаючи таланту Герольдта і ще далі — аж до секретів тих умільців, які вдруге відкрили таємницю порцеляни.
— Ідіот! Дивися, що ти наробив.
Він глянув у воду, потім знову на неї і лиш похитав головою, прикривши долонею рота. Цим жестом він брав на себе всю відповідальність, але в ту мить вона ненавиділа його за неадекватність реакції. Він ще раз подивився на фонтан і зітхнув. Йому раптом здалося, що вона збирається ступити назад, просто на вазу, і він показав на неї рукою, але нічого не сказав. Тоді почав розстібати сорочку. Вона одразу ж здогадалася, що він хоче зробити. Це нестерпно. Він прийшов у дім і зняв черевики й шкарпетки — гаразд, вона йому тепер покаже. Вона скинула босоніжки, розстебнула блузку, зняла її, розстебнула спідницю, вискочила з неї і рушила до фонтану. Він стояв, поклавши руки на пояс, і зачудовано дивився, як вона, в самій лиш нижній білизні, влазить у воду. Відмовитись від його допомоги, від будь-якої можливості примирення — ось йому кара. Неочікувано холоднюча вода, від якої в неї перехопило дух — ось йому кара. Затримавши подих, вона пірнула, а її волосся розпливлося віялом по поверхні води. Якщо вона потоне — отоді він буде покараний.
Коли вона через кілька секунд виринула з черепком у кожній руці, він збагнув, що не слід допомагати їй вибратися з води. Тендітна біла німфа, з якої вода стікала значно ефектніше, ніж із кремезного Тритона, обережно поклала черепки біля вази. Швидко одяглася, насилу просовуючи мокрі руки в шовкові рукави, заправила в спідницю незастебнуту блузку. Підняла босоніжки й засунула їх під пахву, черепки поклала в кишеню спідниці й узяла вазу. Рухи в неї були розлючені, вона уникала його погляду. Він не існував, він був ігнорований — і це теж була кара. Він мовчки стояв і дивився, як вона йде геть від нього, босоніж по траві, і бачив, як із її потемнілого, обважнілого волосся, що ритмічно колихалося, тече на блузку вода. Потім він обернувся й заглянув у фонтан — раптом там є ще один черепок, якого вона не помітила. Проте важко було щось розгледіти, бо збурена вода ще не заспокоїлася, немов ті хвильки й досі котив незримо присутній демон її розлюченості. Робі поклав долоню на поверхню води, наче хотів утихомирити її. Сесилія тим часом вже зникла в будинку.
III
Згідно з афішею, яка висіла у вестибюлі, прем’єра «Випробувань Арабелли» мала відбутися через день після першої репетиції. Однак автору-режисеру непросто було знайти вільний час для зосередженої роботи. Як і попереднього дня, труднощі полягали в тому, щоб зібрати всю трупу разом. Уночі непоступливий батько Арабелли, Джексон, насюсяв у ліжко, як це буває з неспокійними маленькими хлопчиками далеко від дому, і вимушений був, згідно із сучасною теорією, віднести простирадла й піжамку в пральню і самостійно випрати їх руками під наглядом Бетті, якій наказали не втручатися й бути безжальною. Хлопчику пояснили, що це не покарання, ідея полягала в тому, аби привчити його підсвідомість, що в майбутньому такі казуси тягтимуть за собою незручності й важку працю; проте він все одно відчував це як нагану, коли стояв біля величезного кам’яного корита, що сягало його грудей, а мильна піна повзла по його голих руках, промочуючи підкочені рукави сорочки; мокрі простирадла були важкими, як не знати що, і всеохопне почуття відчаю паралізувало його волю. Брайоні регулярно бігала вниз перевірити, як ідуть справи. Їй заборонили допомагати, а Джексон, ясна річ, ніколи в житті нічого не прав. Два рази намилити, без кінця полоскати, довго моцуватися з качальнею, крутячи її двома руками, а потім ще п’ятнадцять хвилин на кухні, поки він тремтячими руками впорався з бутербродом і склянкою води — все це забрало дві години часу, відведеного для репетицій.
Бетті сказала Гардмену, коли той з ранкової спеки зайшов на кухню випити свою гальбу пива, що з неї цілком достатньо того, що вона в таку погоду має готувати на обід якусь особливу печеню, і вона особисто вважає, що хлопця покарали надто жорстоко, і вона краще б вліпила йому кілька гарячих по задниці, а простирадла перепрала сама. Брайоні була з нею цілком згодна, бо ранок вже майже пропав. А коли мама зійшла вниз і сама пересвідчилася, що завдання виконано, всі учасники, звичайно ж, відчули полегшення, а місіс Толліс — ще й якусь підсвідому вину, тому коли Джексон несміливо запитав, чи не дозволять йому тепер поплавати в басейні, і щоби брат теж з ним пішов, він негайно дістав такий дозвіл, а від протестів Брайоні благодушно відмахнулися, наче це вона винувата в усіх прикрощах, що спіткали беззахисного малюка. Отож, було плавання, а потім чекав другий сніданок.
Репетиції продовжувалися й без Джексона, але біда полягала в тому, що неможливо було відшліфувати важливу першу сцену, від’їзд Арабелли, а П’єро надто переживав за долю брата десь там у надрах будинку, щоб перейматися роллю підлого графа-іноземця; все, що сталося з Джексоном, могло чекати також і П’єро. Він часто бігав до вбиральні в кінець коридора.
Коли Брайоні повернулася з чергового візиту до пральні, він запитав:
— Його вже відшльопали?
— Ще ні.
Як і його брат, П’єро здатен був позбавити свій текст будь-якого смислу. Він просто проговорював монотонно всі слова одне за одним: «Гадаєш-ти-вирвешся-з-моїх-пазурів?» Усі слова на місці, все правильно…