Спокута
Шрифт:
— Це запитання, — переривала його Брайоні. — Хіба ж ти не бачиш? В кінці голос піднімається.
— Як це?
— Ось. Ти щойно сам показав. Починаєш низько, а закінчуєш високо. Це ж запитання.
Він натужно ковтнув, набрав у груди повітря й спробував ще раз — та сама монотонність, лиш на вищій ноті.
— В кінці. Голос піднімається в кінці!
Цього разу те саме монотонне бурмотіння, але з раптовою зміною регістру, виском на останньому складі.
Лола цього ранку прийшла в дитячу кімнату у вигляді дорослої особи, якою вона себе в душі вважала. На ній були плісировані фланелеві штани, роздуті на стегнах і розкльошені внизу, й кашеміровий светрик із короткими рукавами. Іншими ознаками зрілості були бархатка з невеличкими перлами, руді локони, зібрані на потилиці й стягнені яскраво-зеленою заколкою, три срібних браслети, що вільно крутилися на вкритому ластовинням зап’ясті, й те, що коли вона рухалася, в повітрі стояв запах трояндової води. Її поблажливість, хоч яка стримана, була від того ще виразнішою. Вона холоднокровно реагувала на вказівки Брайоні, промовляла свої репліки, які, схоже, вивчила за ніч, з достатньою виразністю і лагідно підбадьорювала молодшого брата, ніяким чином не зазіхаючи на авторитет режисера. Це виглядало так, наче Сесилія чи навіть їхня мама погодилася
— Як гарно. Яка ти молодчина, Брайоні, що про все подумала. Невже ти справді зробила це сама?
Брайоні мала підозру, що за бездоганними манерами старшої кузини криються руївничі наміри. Можливо, Лола була впевнена, що близнюки чудово впораються з тим, аби цілком ненавмисне провалити спектакль, їй же достатньо стояти осторонь і спостерігати.
Ці бездоказові підозри, арешт Джексона в пральні, препогана дикція П’єро і жахлива ранкова спека гнітили Брайоні. А ще її розсердило, коли вона помітила, що Денні Гардмен спостерігає за ними, стоячи у дверях. Довелося попросити його вийти. Вона не могла ані розгадати Лолиної відчуженості, ані домогтися від П’єро звичайних розмовних інтонацій. Тому яке ж вона відчула полегшення, коли несподівано опинилася в дитячій кімнаті одна. Лола сказала, що їй треба поправити зачіску, а її брат побіг кудись по коридору, чи то до вбиральні, чи ще далі.
Брайоні сіла на підлогу, сперлася спиною на одну з високих вбудованих лялькових шаф і стала обмахуватися рукописом своєї п’єси. В домі стояла повна тиша — не чути було ні голосів, ані кроків на сходах, не буркотіла вода в трубах; у відкритому вікні муха, що впіймалася між рамами, понехаяла свої спроби вирватися, а мелодійний спів птахів надворі розтанув у полуденній спеці. Вона простягла ноги рівненько перед собою, і її погляд зупинився на складках білої муслінової сукні і на знайомих, таких милих зморщечках шкіри на колінках. Їй треба було переодягтися сьогодні вранці. Вона подумала, що повинна взагалі більше дбати про свій вигляд, як Лола. Зовсім не звертати на нього уваги — це дитячість. Але яких же це вимагає зусиль. Тиша бриніла в її вухах, а зір був якимось викривленим — руки, складені на колінах, здавалися їй незвично великими і водночас далекими, наче дивишся на них із величезної відстані. Вона підняла одну руку, зігнула пальці й зачудувалася, як вже часом бувало раніше, що оця штука, ця машина для хапання, цей м’ясистий павук на кінці руки належить їй і повністю їй підвладний. Чи він, може, живе ще й якимось своїм маленьким життям? Вона зігнула палець, потім випростала його. Найбільшою таємницею була мить перед тим, як він ворухнеться, момент, який відділяє непорушність від руху, коли її намір здійснюється. Це нагадувало пірнання у хвилю. Якби тільки втриматися на гребені, подумала вона, то можна б розгадати таємницю самої себе, тієї частини себе, яка за все відповідає. Вона наблизила до лиця вказівний палець і уважно дивилася на нього, спонукаючи його ворухнутися. Той залишався непорушним, бо вона лише вдавала, не була зовсім серйозною, а ще тому, що бажання, аби він поворухнувся, чи намір поворушити ним — це не те саме, що й справді поворушити ним. І коли вона його нарешті зігнула, то дія немов почалася в самому пальці, а не в якійсь частині її мозку. Звідки він знав, коли йому рухатися, звідки вона знала, коли поворушити ним? Ніякої можливості впіймати цю мить. Усе зводиться до або-або. І немає ніяких швів, ніяких рубців, але вона знала, що під цією гладенькою, незайманою тканиною криється її справжнє «я» — може, це її душа? — яке вирішує припинити прикидання і дає остаточну команду.
Ці думки були для неї такими ж звичними й такими ж заспокійливими, як і акуратна форма її колінок, дуже схожих, але різних, їх симетричного, але оберненого вигляду. За першою думкою завжди йшла наступна, одна таємниця породжувала другу: чи всі інші й справді такі самі живі, як вона? Наприклад, чи її сестра щось насправді означає для себе, чи становить вона для себе таку саму цінність, як Брайоні? Чи бути Сесилією — це таке ж чудесне відчуття, як бути Брайоні? Чи у її сестри також є справжнє «я», сховане за хвилею, в яку треба пірнути, і чи присвячує вона час думкам про це, наблизивши до обличчя палець? А всі інші, включаючи і її батька, і Бетті, і Гардмена? Якщо відповідь звучить «так», тоді світ — людський світ — нестерпно складний: два мільярди голосів, і думки кожного прагнуть бути однаково важливими з усіма іншими, і вимоги до життя у всіх однаково нагальні, і кожен вважає себе унікальним — і ніхто таким не є. І можна потонути у власній малозначності. Але якщо відповідь звучить «ні», тоді Брайоні оточена машинами, достатньо розумними і приємними ззовні, але позбавленими таких яскравих і особистих внутрішніх почуттів, як у неї. Це було кепсько і сумно, але й неправдоподібно. Бо хоча це й ображало її почуття організованості, але вона знала, що, скоріш за все, всі інші мають такі ж думки, як вона. Вона знала це, але таке знання було якимось сухим; насправді вона не відчувала цього.
Репетиції також нівечили її почуття організованості. Той самодостатній світ, який вона викреслила чіткими й бездоганними лініями, спотворювався недбальством чужих розумів, чужих потреб; і сам час, так гарно поділений на папері на акти й сцени, навіть у цю мить неконтрольовано збігав. Джексон, мабуть, повернеться аж після обіду, Леон із приятелем приїдуть під вечір або навіть раніше, а вистава призначена на сьому. А ще й досі не було справжньої репетиції, а близнюки не вміють грати, навіть говорити не вміють, а Лола вкрала у Брайоні роль, яка по праву належиться їй, і нічого вже не можна зробити, і ще ця спека, несосвітенна спека. Дівчинка пригнічено зіщулилася й підвелася. Пилюкою з плінтуса вона вимазала руки і сукню ззаду. Глибоко замислившись, вона, поки йшла до вікна, витерла руки об передню частину сукні. Найпростішим способом справити враження на Леона було б написати для нього оповідання, самій вручити йому і прослідкувати, щоб він його прочитав. Гарно виписані літери назви, розмальована обкладинка, сторінки зшиті — в самому цьому слові відчувалася вся привабливість чіткої, лаконічної і контрольованої форми, від якої вона відмовилася, коли вирішила писати п’єсу. Оповідання було простим і недвозначним, і ніщо не могло стати на заваді між нею і її читачем — ніяких посередників із їхніми особистими амбіціями чи невмілістю, ніякого браку часу, ніяких обмежень можливостей. В оповіданні треба всього лиш захотіти, всього лиш написати це на папері — і вже маєш світ; у п’єсі доводиться задовольнятися тим, що є: коней немає, сільських вуличок немає, моря немає. Навіть завіси немає. Зараз було цілком ясно, що ця думка прийшла надто пізно: оповідання — це свого роду телепатія. Записуючи на папері різні значки, вона може пересилати думки й почуття зі своєї голови в голову читача. Це чарівний процес і такий звичний, що ніхто не завдає собі труду здивуватися. Прочитати речення і зрозуміти його — це одне й те саме; як і зі згинанням пальця, ніщо не стоїть між одним і другим. Немає проміжку, під час якого значки треба розгадувати. Бачиш слово «замок» — і ось він перед тобою, побачений здалеку, пізнім літом, оточений лісами, повітря синювате й спокійне, над кузнею куриться димок, а вимощена дорога крутиться й зникає в зеленій тіні…
Вона підійшла до одного з широко відчинених вікон кімнати й, мабуть, вже кілька секунд дивилася на те, що лежало перед очима, перш ніж усвідомила, на що вона дивиться. Ця сцена цілком би пасувала до середньовічного замку, принаймні здалеку. У декількох милях за володіннями Толлісів здіймалися Суррейські горби, вкриті безліччю могутніх дубів з густими кронами, зелень яких була пом’якшена молочним серпанком спеки. Трошки ближче — відкритий парк, що належав до маєтку, який виглядав сьогодні сухим і диким, розпеченим, наче савана, де нечисленні дерева кидали різкі короткі тіні, а на високій траві вже розповзалася левина пожовть середини літа. Ще ближче, вже за огорожею, були розарії, а зовсім вже недалеко — фонтан із Тритоном, і біля опорної стінки чаші фонтана стояла її сестра, а тут же перед нею — Робі Тернер. Було щось офіційне в тому, як він стояв, розставивши ноги, відкинувши назад голову. Пропозиція руки й серця. Брайоні не була б цим здивована. Вона й сама написала оповідання, в якому простий лісоруб рятує потопаючу принцесу і врешті-решт одружується з нею. Те, що вона бачить тут, прекрасно з цим узгоджується. Робі Тернер, єдиний син простої прибиральниці й невідомого батька, Робі, шкільну й університетську освіту якого оплачував батько Брайоні і який хотів раніше бути дизайнером ландшафтів, а тепер хоче вивчати медицину, відважився просити руки Сесилії. Це абсолютно зрозуміло. Такі стрибки через умовності й були суттю повсякденних романів.
Менш зрозумілим, однак, було те, як Робі владно підняв руку, наче віддаючи наказ, якому Сесилія не посміла не скоритися. Дивовижно, що вона не може опиратися йому. На його вимогу вона роздягалася, та ще й як швидко. Ось вона зняла блузку, ось дає спідниці впасти на землю й виступає з неї, а він нетерпляче дивиться, взявшись під боки. Шантаж? Погрози? Брайоні прикрила долонями обличчя й дещо відступила від вікна. Їй слід би заплющитись, подумала вона, і заощадити собі сцени сестриної ганьби. Але вона не могла цього зробити, бо й далі діялися дивовижні речі. Сесилія — на щастя, все ще в нижній білизні — полізла у фонтан, ось вона вже по пояс у воді, ось вона затискає собі носа, а ось її вже немає. Залишився тільки Робі й одяг на траві, а далі — спокійний парк і далекі сині гори.
У цій послідовності не було логіки — сцена потопання і подальший порятунок повинні передувати пропозиції руки й серця. Це було останнє, що подумала Брайоні, перш ніж збагнула, що вона чогось не розуміє і повинна просто дивитися. Невидима для інших, з висоти третього поверху, бачачи все в яскравому сонячному світлі, вона, випереджаючи роки, мала привілейований доступ до дорослої поведінки, до ритуалів і умовностей, про які вона досі нічого не знала. Ясно, що саме ці речі й відбувалися зараз перед її очима. І коли голова її сестри виринула — слава Богу! — над поверхнею води, у неї з’явилася перша слабка підозра, що для неї вже більше не існують казкові замки й принцеси, а лиш те дивне й загадкове, що діється тут і тепер, діється між людьми, звичайними людьми, яких вона знає, і яку дивну владу може мати одна людина над іншою, і як легко зрозуміти все не так — абсолютно не так. Сесилія вибралася з фонтана і вже одягала спідницю і з видимими зусиллями натягала блузку на мокре тіло. Вона різко повернулася, підняла з глибокої тіні фонтана вазу з квітами, якої Брайоні раніше не помітила, і рушила з нею до будинку. Вона й словом не озвалася до Робі, навіть не глянула в його бік. Він якийсь час дивився у воду, а тоді теж пішов геть — безумовно, задоволений — навколо дому. І сцена раптом опустіла; мокра пляма на землі, там, де Сесилія вибралася з води, була єдиним доказом, що тут взагалі, щось сталося.
Брайоні сперлася спиною на стіну і незрячим поглядом втупилася в протилежний кінець кімнати. Вона мала велику спокусу надати всьому магічно-драматичного забарвлення, сприйняти те, свідком чого вона стала, як живу картину, поставлену спеціально для неї, як особливе повчання, оповите таємницею. Але вона дуже добре знала, що якби її тут не було, то усе і так відбулося б, адже призначене було зовсім не для неї. Вона лиш випадково опинилася біля вікна. Це не казка, це було справжнє; це дорослий світ, у якому жаби не розмовляють із принцесами, і єдиними посланнями є ті, які люди відправляють одне одному. А ще кортіло побігти до Сесилії в кімнату й домогтися пояснення. Брайоні подолала спокусу, бо хотіла на самоті пережити те неясне ще збудження від можливості, яку вона щойно відчула, ту невиразну тривогу від наміру, який вже майже визначився, принаймні емоційно. Пізніше це визначення уточнюватиметься роками. Їй ще доведеться погодитися, що вона, можливо, переоцінила свою розсудливість, приписавши її тринадцятирічній всього лиш дівчинці. У той час усе це могло й не бути точно виражене словами; власне кажучи, вона могла відчувати не більш ніж сильне бажання знову почати писати.
Чекаючи в дитячій кімнаті на повернення кузенів, вона відчувала, що може описати сцену, подібну до тієї, яка розігралася біля фонтана, і може ввести туди прихованого спостерігача, такого, як вона. Вона вже уявляла, як біжить зараз у свою кімнату, до чистого блокнота з розлінованим папером і своєї бакелітової, схожої на мармурову, авторучки. Вона вже бачила прості речення, телепатичні символи, що купчилися й розквітали на кінчику пера. Вона зможе описати цю сцену тричі, з трьох різних точок зору; її збудження передчувало свободу, звільнення від обтяжливої боротьби добра і зла, героїв і лиходіїв. Ніхто з цих трьох не буде поганим, не будуть вони й особливо хорошими. Їй не треба оцінювати. Мораль теж непотрібна. Їй треба всього лиш показати різні свідомості, такі ж живі, як її власна, опираючись думці, що інші свідомості не є такими ж живими. Не тільки злоба й підступність роблять людей нещасними, а ще й збентеженість і нерозуміння; а передовсім — невміння збагнути просту істину, що інші люди є такими ж реальними, як і ти. І тільки в оповіданні можна увійти в ці інші свідомості й показати, що вони мають таку саму вартість. І це єдина мораль, яка потрібна оповіданню.