Справа про 19 роялів
Шрифт:
Так, але в Будейовицях він матиме спокій від тих, хто крадькома гострить ножі, щоб потім встромити комусь у спину.
— Гадаєте, що отой Віртер також гострить? — запитав Тикач.
Вурм усміхнувся.
Ні, він скоріше сам боїться, що хтось гострить ножа на нього. Тикач поцікавився чому і, на превеликий подив, почув те ж саме, що йому розповів Пальмер. Що тут вештався якийсь підозрілий тип із рейху і нагнав на Віртера великого страху. Тикач замовив ще одну чарку бехерівки і слухав уважно. Тут, мовляв, багато хто говорить, що Віртер доніс у гестапо на свого колишнього компаньйона, і того потім у Лейпцигу заарештували. Чи справді він виказав, того ніхто не знає, але відомо, чого хотіли цим досягти. Йшлося про фабрику або хоча б про кілька роялів. Подейкували, що Кодет, який останнім часом чимало заробляв, скуповував брильянти і перли
— А Віртер добрався до них? — запитав Тикач.
— Мабуть, що ні, бо саме тоді він поїхав лікуватись. А коли повернувся, роялі вже було розпродано.
— Гаразд, — сказав Тикач, — але чого ж йому тепер боятися того гостя з рейху?
Вурм знизав плечима:
— Цього я не знаю. Але зважте, пане комісар: гестапо вже, певно, пронюхало, що Кодет заховав коштовності в роялях «Орфей», — кажуть, було їх там на кілька мільйонів, — і хоча роялі вже продано, але в Німеччині ходять чутки, що Кодет, мабуть, якось позначив ті роялі і його колишній компаньйон може про це щось знати. Певно, вони хотіли б витягти з нього ці відомості.
— Коли б Віртер це знав, то давно б уже все забрав. Правда ж?
— Тоді, під час тих торгів, тут зчинився великий гармидер, — відказав Вурм. — Можливо, що позначені роялі потрапили в таке місце, про яке Віртер й уявлення не має. А проте я не хотів би бути в його шкурі: ті хлопці так просто не випустять його з рук. Всі знають, які вони жадібні до грошей. Сподіваюсь, що це була цілком приватна розмова…
3
Десь саме в цей час Зденек Трампус вибрався нарешті до Карлових Вар, бо рентген підтвердив діагноз професора Крейчі. Схудлий, знесилений і кволий, він поселився у пана Гашека в «Бразілії» й став потроху одужувати і знайомитися з містом, де був востаннє дванадцять років тому, його можна було бачити на колонаді, коли він пив воду з Млинського, Замоцького, Базарного та Скального джерел, а часом, хоч і з огидою, ковтаючи із гейзера. Почував себе краще, хоча й мусив, додержуючись дієти, ходити напівголодним. «Скальпеле, — питався, — де ти?» Найохочіше пив за годину до вечері — цідив воду з гарячої склянки й сам собі бажав здоров'я.
Карлові Вари, — це велике місто в мініатюрі, з його вузенькими вуличками, — подобалися йому найбільше в тихому надвечірньому присмерку. Місто лікувальних палаців, розкішних крамниць, автомашин усіх світових марок від «ролс-ройса» і «пакарда» аж до «мерседеса», «сітроена» і «татри», що звозили на танцмайданчики до «Пуппа», «Імперіалу» та «Річмонда» вишуканих красунь усіх європейських націй у не менш вишуканих туалетах і блідих або дуже засмаглих чоловіків, на яких смокінги виглядали так природно, ніби вони в них народилися. Трампус, людина хвора, інстинктивно обминав як великі, так і малі, але розкішні крамниці на Старій і Новій Луці, де виставляли вітрини з хутрами, шовками та коштовностями найбільші празькі, віденські, берлінські та паризькі фірми, а також уникав вітрин маленьких крамничок, більше схожих на лавки, що тулилися уздовж лівого берега річки Теплої, де також яскріли брильянти справжні і штучні, лежали трохи дешевші вироби модисток і де за якусь крону можна було купити сувенір із карловарського гейзера. Безліч люду, що розмовляли всіма європейськими мовами, від англійської й аж до єврейської, ходили від крамниці до крамниці й купували або хоча б милувалися тією карловарською розкішшю, оглядали будинки, де колись жив Гете, фотографували замкову вежу на Торговиці і галерею, звідки сурмачі закликали карловарців до ранньої молитви, або ж, нарешті, сунули лавами до колонади, розважалися, фліртували і слухали оркестр, що грав Моцарта, Вебера і Легара, а зрідка й Сметану. Зденек обминав здалеку ці легіони «немічних», що мали вигляд абсолютно здорових і поводились, як на балу, і ховавсь у дієтичній їдальні в міському парку, де, сидячи за столиком, милувався обсадженим кущами та хризантемами озерцем і трьома парами лебедів на воді. Потім, коли рух ущухав, повертався до «Бразілії», де мав затишну кімнатку на четвертому поверсі. Похмурий зворотний бік тієї пишноти всесвітньовідомого курортного міста відкрив йому аж Тикач. Несподівано він одержав телеграму, підписану Клубічком: «Негайно розшукай Тикача». Тією телеграмою й почалася справа про дев'ятнадцять роялів.
Трампус ледве пам'ятав Тикача. Колись давно Клубічко розповідав йому, як Тикач розплутав якусь складну справу. «Я сам не впорався б з тим краще, — зауважив тоді Клубічко і натякнув, чому він зацікавився ним: — У нас тут аж кишить юристів і дурнуватих шпиків, а цей Тикач імпонує мені саме тим, що правильно розуміє криміналістику. Навіщо нам знати право? Полишімо його суддям. Нам потрібна фантазія та добрий правовий метод. Тикач його вже виробив, от тільки фантазія його ще кульгає. І, можливо, кульгатиме завжди». Трампус не пам'ятав, як склалася подальша кар'єра Тикача, знав лише, що десь три-чотири роки тому Клубічко домігся, щоб Тикачеві дозволили працювати самостійно. Певно, для цього було вибрано саме Карлові Вари.
Трампус зателефонував Тикачеві, й вони домовилися про зустріч у кав'ярні «Панорама». Тільки-но він зайшов туди, як одразу догадався, чому Тикач вибрав саме цю кав'ярню: тут, не питаючи відвідувачів, чи це їм до вподоби, щедро пригощали гучномовцем. І саме під ним сидів чоловік, котрий, побачивши Трампуса, примружив очі. Подав йому «Дейлі ньюс», а сам розгорнув «Народні лісти». Відтак почалась тиха розмова.
— Чи ви ще пам'ятаєте мене? Зденек сказав, що пам'ятає. Тикач усміхнувся.
— Міністерство послало мене сюди три роки тому. Я гадав, що це тимчасово, але, як бачите, сиджу тут і досі. Я хотів би з вами поговорити. Ваш шеф гадає, що ця справа має ширшу базу, і через те порадив звернутись до вас, — вимовив він майже нечутно. При цьому ледь-ледь відхилив газету, і Трампус зміг глянути на нього. Тикачеві було років під сорок, він мав типову для криміналіста-професіонала зовнішність, коротко підстрижене ледь посивіле волосся, невеличкі вуса, могутні груди, кам'яне обличчя і очі, що навчилися нічого не виказувати.
— Я тут на лікуванні,— зауважив Трампус. — П'ю воду.
— Заздрю вам, — похмуро мовив Тикач. — Я тут уже три роки, і мені також треба було б пити воду, та й досі ще до того не дійшло. Ось зараз мушу їхати на Стару Ниву, а ввечері ще до Локтя. Ви розумієтесь на роялях?
— Трохи. Моя дружина грає. Найчастіше Баха, а я люблю Шопена.
— Його ім'ям названо тут один пансіон. Дуже гарний. Ми впіймали там злочинця, що вбив трьох людей.
— А ще що?
— Хіба цього мало? Такий убивця не трапляється щодня. А втім, ми вже мали тут і такого, що спровадив на той світ п'ятьох. Але він ковтнув ціаністого калію. Я часом грав з ним у карти.
— Мав підозрілий вигляд? — запитав Трампус без особливої цікавості.
— Нітрохи. То був милий чоловік у розквіті сил і чудово грав у карти. Потім у нього на квартирі найшли триста тисяч крон. Уявляєте? Признався, що саме хотів відправити на той світ одного багатого англійця, який приїздив сюди щороку. То був би шостий.
Він говорив так, що його лице й уста лишалися непорушними.
— А чому ви запитали мене про роялі? — перебив його Трампус трохи зверхньо.
Тикач відчув його антипатію і подивився на Зденека з деякою, неприязню.
— Так от про роялі… Десять днів тому в готелі «Лоїб» знайдено рояль, так би мовити, розбитий на друзки. Замкнену кришку було зірвано, клавіатуру потрощено. Крім рояля, в кімнаті нічого не зачеплено. Той маніяк не взяв навіть коштовної китайської вази, що стояла на каміні. Будь ласка, перегорніть сторінку, той старший кельнер мені не подобається. Тут майже кожен кельнер — генлейнівець. Рояль був марки «Орфей».
— Зроду не чув про такі. В моєї дружини «Стейнвей».
— Отже, я її викреслю із списку підозрілих, — усміхнувся Тикач. — В готелі підозрювати не було кого. Салон з роялем замикали опівночі, ключ від нього був в управителя, а це, кажуть, людина надійна. До того ж у нього саме тоді був приступ ішіасу.
— Як же міг туди пробратися той вандал?
— Певно, крізь замкову шпарину, — насмішкувато відповів Тикач. — Там є четверо високих вікон, але всі вони були в порядку. Лишилися ще двері.— І, майстерно витримавши паузу, повідомив найголовніше: — Але туди ходив Віртер.
— Хто?
— Один тутешній німець.
— Ну то й що? — запитав Трампус і неввічливо позіхнув.
Тикач знизав плечима і ще неприязніше додав:
— Він живе тут уже п'ятнадцять років, чотири роки ніде не працює, хоч для пенсіонера ще не старий, і грошей, либонь, має вдосталь. Зрештою, я вам його покажу, він зараз сидить у кав'ярні «Елефант». Яке він має відношення до історії з «Орфеєм»? Насамперед був одним із компаньйонів фірми, що їх виробляла. До того ж тут іще доточився випадок з колекцією марок пані Ганусекової.