Справа про 19 роялів
Шрифт:
— Що в такому разі ви хочете зробити, щоб дізнатися про ту дівчину?
— Я нічого не збираюся робити, бо я вже все зробив, — відповів Клубічко. — Щоб довідатись, хто приїхав тим автобусом, я подзвонив на нашу прикордонну заставу в Яхимові. Це була одна з тих екскурсійних груп, що приїздять сюди ніби на прогулянку, а насправді, щоб морально підтримати тутешніх генлейнівців. Мені назвали вісімнадцять жіночих імен. У готелі «Лоїб», де розмістили екскурсантів, я довідався, що жінок туди приїхало лише сімнадцять. Вісімнадцята, якась Ільза Гейдлер,
— Запитаю в Острові,— буркнув Тикач і знову потягся до кнопки дзвінка.
— Це вже зроблено, колего Тикач. Я зателефонував туди й довідався, що ніяка Ільза Гейдлер не розшукувала там своєї тітки. — Клубічко з добродушною іронією глянув на Тикача. — З Острова до Кардових Вар ходить автобус і поїзд. Та Ільзочка могла приїхати сюди зовсім непомітно й десь заховатися. Але оскільки дівчата не бувають такі пронозуваті, то, очевидячки, їй хтось порадив, як це зробити.
Тикач хвилинку подумав.
— Але ж Віртер…
— Цілком слушно. Віртер знав про її приїзд і чекав на неї в Яхимові. А ми його запитаємо, чого він туди їздив. — Клубічко замислився. — Знаєте, як ми це зробимо? Попросимо дати нам ту стрічку й покличемо його подивитися її разом з нами.
За годину було все готове. Привели Віртера, й кінооператор пустив фільм. Потім Клубічко звелів засвітити світло й звернувся до Віртера, що з переляку ледве тримався на стільці.
— Чи сподобалися ви собі на екрані?
— Що ви хочете від мене почути? — не одразу відповів той.
— Хто була та гарненька дівчина, яку ви зустріли в Яхимові?
— То була… то була одна моя знайома, — відповів Віртер. — Я не знаю, як її звуть, я знаю її лише в обличчя. Днів десять тому я був в Яхимові й сам не знаю, як опинився біля автобуса. Вона заговорила до мене. Оце й усе.
— Погасіть світло і пустіть фільм іще раз, — несподівано зажадав Тикач.
Ще раз переглянули коротенький фільм. Тепер уже Віртера запитував Тикач.
— Хто був той чоловік, що стояв за два кроки від вас, коли автобус поїхав?
— Який чоловік? Я не пам'ятаю, — відповів Віртер, ще більше розгубившись.
— А той, у тирольці. В якого обличчя ніби позшиване. Чи, може, треба пустити фільм утретє?
Віртер заперечливо похитав головою.
— Я знаю, кого ви маєте на увазі. Я бачив його, але не розмовляв з ним. Гадаю, що то якийсь функціонер із Яхимова.
Коли його одвели, Тикач, мовби пробудившись з глибокої задуми, сказав:
— Чи помітили ви на Віртеровому обличчі страх, коли я спитав його про того чоловіка? Адже саме в той день хтось розтрощив рояль у «Лоїбі».
Клубічко кивнув головою.
— Чоловік з дивним обличчям — очевидно, той самий, що донедавна тут лютував, як диявол. Запросіть пана Пальмера й покажіть йому фільм, може він його впізнає. Той диявол зустрічався з Віртером біля Лісової каплички й, безперечно, наказав йому поїхати в Яхимов до тієї псевдо-Ільзи. Мабуть, він має на Віртера великий вплив. Про що Ільза домовлялась з Віртером, він, звичайно, нам не розкаже, але результат ми вже знаємо: нічний напад на «Орфея». Акція почалася. Часткова акція, бо ще до Ільзиного приїзду було вчинено два напади на Кодетові роялі у Празі. Судячи з усього, диригує ними чоловік у тирольці,— Клубічко мить помовчав. — Йому потрібен для цього Віртер, але той опирається. Ось чому він так просив, щоб ви залишили його під арештом. На вашому місці я виконав би його прохання.
— Але ж ви знаєте інструкцію, — прогув Тикач. — Завтра я повинен випустити його на волю або передати справу прокуророві.
— Примусьте його в чомусь признатися. Хоча б у тому, що він хотів украсти марки в пані Ганусекової. Це буде підставою для того, щоб тримати його під арештом.
— А якщо він не схоче взяти це на себе?
Клубічко посміхнувся.
— Я можу закластися з вами на місячну платню, що вашу великодушну пропозицію він прийме. Віртер боїться, певне, потрапити до рук того чоловіка в тирольці.
— Чоловік у тирольці мені нагадує когось, — замислено мовив Тикач, — але знімок не дуже чіткий, і я не певен… — Він знову замислився, потім стрепенувся й вів далі: — Я наказав про всяк випадок оглянути будинок, де живе Віртер. Це на Садовій вулиці неподалік од синагоги. Ми довідалися, що Віртер десять днів тому найняв у сусідстві кімнату для якоїсь пані Утєшилової з Моравії. Сусіди бачили, що вона до нього приходила. — Тикач знову глибоко замислився. — Тут явно є якийсь зв'язок із справою про роялі й з Віртеровим страхом вийти на волю.
— Ви маєте рацію, колего. Бачите, яка в нас захоплююча професія, — усміхнувся Клубічко. — Чи не спало вам на думку, що Утєшилову прислали сюди, щоб вона стежила за Віртером і спробувала з нього щось витягти? І що Віртер тому й не хоче повертатись додому? Можливо, це колишня Кодетова дружина, яка знає про Віртера щось дуже компрометуюче?
— Це ще не все, — вів далі Тикач. — Учора ввечері до пані Утєшилової приходила гостя. Управителем будинку там працює чех, на прізвище Плєснівий. От ми й попросили його припильнувати за Утєшиловою. Та гостя — молода дівчина, з обличчя схожа на пані Утєшилову, була в якомусь дивному капелюшку і в костюмі, яких у нас не носять. Радилися вони години зо дві. А вночі прийшли ми і забрали Віртера. Й одразу ж після того дівчина попросила управителя будинку випустити її з дому.
— А пані Утсіпилова? — насторожено запитав Клубічко.
— Нібито була десь у місті. Я не турбував її досі, щоб не розсердити Петровіцького.
— Ця дівчина, — сказав по паузі Клубічко, — мабуть, і була отією русалкою з автобуса. Вона втекла. Куди? До того, хто її сюди послав. Він і є отой головний. Шкода, що ваш Плєснівий не простежив за нею. Але це вже було б забагато. Зрештою, я гадаю, що вона незабаром і сама дасть про себе знати. — Він пройшовся по кімнаті.— Непогано було б поговорити з Пальмером.