Справа про 19 роялів
Шрифт:
— Хотів її украсти?
Тикач заперечливо похитав головою.
— Вона каже, ніби він хотів купити ту колекцію. Приходив заради цього разів десять. Я розуміюся на філателії так само, як і на роялях, тобто ніяк. Але пані Ганусекова сказала мені, що ця дуже цінна колекція має кілька унікумів. Колекція залишилась у неї після смерті чоловіка. Оскільки дітей у пані Ганусекової немає, а на життя собі вона ще може заробити, то нащо їй продавати ці марки? Про всяк випадок після тієї історії з її роялем ми сховали колекцію в сейф.
— А що то за історія? — невдоволено спитав Трампус.
Тикач вороже
— Знаєте що, ходімо до неї, и ви самі побачите. Квартира пані Ганусекової була недалеко. Відразу за церквою святого Хреста піднялися гранітними сходами, що мали шістдесят сім досить крутих сходинок. Вони привели до глухої вулички без назви, де стояв обідраний чотириповерховий будинок. То був один із залаштункових куточків міста, що претендувало на назву світового курорту навіть тепер, 1937 року, коли сюди вже не наважилось приїхати чимало іноземців, наляканих вигадками нацистської пропаганди про криваві заворушення в Чехословаччині.
— Той Віртер має добряче пузо, — тихо сказав Тикач, — і він ледачий, як воша. Та все ж таки підіймався сюди десять разів.
— Заради тієї колекції?
— Зовсім ні! — розлючено гаркнув Тикач. — Я думав, до вас уже дійшло, що заради рояля. Чому я так думаю? Бо він ходив до «Лоїба», поки там був рояль, а потім перестав. Так само регулярно відвідував він пані Ганусекову, в якої є рояль марки «Орфей». — Помовчавши, він додав: — А потім стався той випадок з ключем. Отоді вже я почав його підозрювати.
— З яким ключем? — пробелькотів Трампус, насилу вибравшись на четвертий поверх, такий темний, що довелося йти помацки.
— Прийшов одного разу на ванни, де працює пані Ганусекова, без курортної картки. «Без купона я не маю права вас впустити», — сказала жінка, бо він їй уже обрид, мов гірка редька. Але потім полагіднішала і сказала, що вже якось нишком викупає його в гейзерній обшукав її кишені. Але ще через три дні сусіди бачили, як Віртер о десятій годині ранку, коли Ганусекова була на роботі, приплентався до її квартири. Йому сказали, що пані Ганусекової немає вдома, він подякував і пішов. А о шостій вечора, коли в церкві святого Хреста служать вечерню, яку пані Ганусекова ніколи не пропускає, хтось заліз до неї в квартиру й розтрощив «Орфея».
— Віртер?
Тикач знову знизав плечима.
— Невідомо. Метод той самий, як і в «Лоїбі». І тут теж не взяли нічого, хіба те, що, може, було сховано в роялі. Тут я вже не витерпів і послав Віртерові повістку. Зробив так, щоб його якнайдовше протримали, випитуючи про фірму, — що вона виробляла і таке інше, — а сам подався до нього додому. Але все було марно. Знаєте, що ми там знайшли? Брудну, неохайну постіль, шафу, стіл, два стільці, але нічогісінько, вартого уваги й наших зусиль. «Отже, — сказав я собі,— він відчув небезпеку і сховав усе, що могло нас цікавити». Але знаючи його звички й те, що він щоранку сидить у кав'ярні «Елефант» від дев'ятої до одинадцятої, на другий день я пішов до нього знову. І знаєте, що я там побачив? Безліч коштовної порцеляни, персні, обручки, статуетки із слонової кістки і навіть три старовинні золоті церковні чаші. А в стіні за ліжком був сейф. Я дозволив собі його відчинити і знайшов там дев'ятнадцять тисяч крон готівкою. Що ви на це скажете?
Вони вже дійшли до дверей на четвертому поверсі. Було темно, як у мішку. Тикач посвітив ліхтариком, відчинив двері і ввімкнув світло.
— Я сказав, щоб вона нічого тут не чіпала. Тепер ви бачите його манеру. Все трощить, хоча можна було б просто розібрати, а потім утікає. Який із цього висновок?
— Що він дуже поспішає,— відповів Трампус.
— Це напевно, — іронічно згодився Тикач. — Але ясно й те, що він не майстер тонкої роботи. Діставши наказ, він виконує його якнайшвидше, а коли не щастить, зникає, як дим. Зараз, можливо, він чекає нового наказу, який, очевидно, надішлють йому з Праги.
— Чому саме з Праги?
— Тому що Клубічко не знати чому почав цікавитися роялями марки «Орфей».
— Ви все тут як слід оглянули? — не подумавши, спитав Трампус.
Тикач ображено подивився на нього й відрубав:
— Я все роблю як слід. Я працівник органів безпеки, а не канарка, що плигає сюди-туди. — Заспокоївшись, вів далі: — Ніяких слідів. Орудував долотом і ні за що не брався голими руками. Мав гумові рукавички. Коштовну колекцію марок пані Ганусекова ховала он у тому старому секретері. Навіть уваги на нього не звернув. Йому потрібен був лише той клятий рояль. А назавтра знову прийшов виманювати ті марки, мовби нічого й не сталося. Пані Ганусекова каже, що страшенно перелякався, коли побачив такий погром, — я її просив нічого не прибирати, — і зник так швиденько, як тут зникає гарна погода. Якщо вона взагалі тут буває.
— Хотів би я на нього подивитися, — трохи подумавши, сказав Трампус.
— Будь ласка, але попереджаю — нічого цікавого. Немолодий уже, заспаний товстун, що читає «Рейхенбергер цейтунг» і «Дас рейх».
Зовнішність людини завжди про щось говорить.
Тикач щось буркнув і з підкресленою іронією зауважив:
— Не суперечу. У вас школа Клубічка, а в мене своя. Досвід підказує мені, що все це робить якийсь недосвідчений і нервовий бичок, а Віртер тільки веде його туди як місцевий агент за наказами з рейху, а може, й тутешніх генлейнівців. Але як він його веде і хто за ним стоїть, я уявлення не маю, бо Віртер абсолютно ні з ким не зустрічається.
— Ну гаразд, — сказав Трампус, — тоді для чого ви його мені так докладно змалювали?
— Тому, що тут є якась загадка, — тихо відповів Тикач. — Таємниця довкола Віртера. Як ви гадаєте, чому той хтось трощить роялі?
— Очевидно, щось у них шукає.
— Це безперечно, — іронічно Погодився Тикач, — якщо тільки причина тут не в якійсь ненормальній музикальності. Так, він шукає те, що заховав у роялях Кодет. Я маю секретні відомості, що Віртер цими днями одержав наказ із рейху розшукати в Кодетових роялях його скарб.
— Це цікаво, — Трампус на мить замислився. — Не гнівайтесь, — сказав він, — але, здається, мені вже час іти пити воду.
Тикач здивовано глянув на нього, але одразу ж кивнув головою на знак згоди.
— Тоді я піду з вами й докінчу про те, чого ви ще не знаєте. Зацікавившись цією справою, я дізнався що з дев'ятнадцяти проданих роялів залишилось тільки три.
— Три?
Тикач глузливо засміявся.
— Та навіть ці три роялі я не бачив, і тільки в «Лоїбі» знайшов друзки від першого, а тепер у пані Ганусекової — від другого.