Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
— Пішов би.
— Даю слово честі, що війна вибухне.
Стах хотів сказати йому, що не дуже вірить у це, що цьому заперечують останні події, але не встиг, бо завила сирена, оповіщаючи про кінець обідньої перерви. До машинного відділення припхався майстер і погнав їх працювати. І тільки через кілька тижнів трапилася нагода знову поговорити. П’єрові тепер легше було виконати своє завдання. Концентрація німецьких військ в районі Крулевця впадала у вічі кожному. П’єр тріумфував.
— А що, хіба я не казав, брате? Тепер — найсприятливіша пора. Танки безперервно сунуть на схід. Я ж знав, що то була тактика з обох сторін: і німцям, і росіянам потрібен був час. Сталін не дурний. Він знав, що в тридцять дев’ятому не впорається з Гітлером. Треба було виграти трохи часу. Тому й уклав той пакт. Я знаю, що це болить тобі. У нас теж багато людей цього не розуміли. Але ж ти знаєш таку приказку: своя сорочка ближча до тіла.
Отже, приятелі усталили день втечі. Найкраще — після роботи, коли конвоїри, що супроводжують їх, теж потомлені. Залягти десь у картоплищі і перечекати, поки їхня група пройде. Поки в’язні дійдуть до табору, мине півгодини. Потім — вечеря, а перекличка аж о дев’ятій; отож разом — дві з половиною години. Однак це ще не все. П’єр домовиться, щоб хтось із французів крикнув, що майстер залишив їх на нічну зміну. Німці поїдуть па верф шукати відсутніх — ще одна година. Разом — три з половиною, до чотирьох годин. Є в них по кілька марок: П’єр продав конвоїрові гарний муаровий шарф, а Стах — триденну порцію хліба. Вистачить на квитки в напрямі Клайпеди, Добратися до самої Клайпеди — малувато грошей, отож доїдуть вони до четвертої чи п’ятої станції за Крулевцем. Там обоє зійдуть з поїзда і попрямують на схід.
Саме тоді почнуть їх шукати.
Але шукатимуть на півдні.
Пройшло все несподівано легко.
Насунула імла, і ніхто з конвою не помітив, що когось не стало в групі. Зрештою, трудно було винити їх у цьому, бо ж трійки давно вже розпалися, робітники, вкутані хто в що міг, ішли майже наосліп, навпроти вітру, який обліплював їхні обличчя шаром холодної березневої паморозі.
Становище полегшувалося тим, що втікачі нічим не відрізнялися від німецьких робітників — ті ж самі голубі комбінезони, натягнуті на вбрання. Єдиним розпізнавальним знаком був пришитий на лівій кишені білий клапоть тканини з літерою, яка мала символізувати національну приналежність в’язня. Ще на картоплищі П’єр і Стах позривали ті знаки і з цього моменту в світлі законів райху та внутрішнього розпорядку табору стали втікачами і злочинцями. Лагерфюрер Артц за найменше відпорювання білого клаптя з літерою заганяв в’язня на три дні до карцера.
Так, як і домовилися, втікачі сіли в трамвай на кінцевій зупинці. Цю дорогу вони знали, можна було до центрального вокзалу доїхати без пересадки. Вдавали, нібито незнайомі: німецька мова П’єра могла викликати підозру, хоча сталося так, що план підсунути свиню властям райху вони готували власне німецькою мовою, оскільки це була єдина мова, за допомогою якої обидва могли сяк-так порозумітися. На вокзалі Стах спустив з очей француза, однак боявся розглядатися, щоб не привернути уваги шупо — поліцая-охоронника, який, заклавши руки за спину, прогулювався собі по вокзалу. Купив квиток до станції, де мав вийти з поїзда й П’єр, і байдуже минув у проході залізничника, котрий, гасячи його квиток, навіть не удостоївся зиркнути на нього. Мали вони щастя — поїзд уже стояв біля перону. На пероні П'єр скосив око на Стаха і сів у котрийсь із перших вагонів. Стах вмостився десь ззаду й чекав. Був єдиним пасажиром в купе, згодом з’явився якийсь залізничник, що вертався з роботи додому, на щастя — мовчазний. Він закурив, від чого у Стаха запаморочилося в голові. Німець помітив це — без жодного слова підсунув йому коробку цигарок. Вийшов на наступній станції, і Стах міг, зиркнувши на годинник, ствердити, що коли все йтиме так, як заплановано, то їх почнуть розшукувати допіру за годину. Обдумував, власне, що він скаже росіянам на кордоні, як їх переконає, щоб не відіслали назад. Опам’ятався аж тоді, коли спостеріг, що поїзд стоїть. Зиркнув на годинник і вжахнувся. Проспав станцію Гнейсау, де мав зустрітися з П’єром. Коли зважити на годину їзди, поїзд мав наблизитися до Клайпеди. Стах виглянув у вікно — повільно підіймався семафор. За кількасот метрів ясніли вогні і виднілися будівлі досить чималого, як на перший погляд, міста. Прийняв рішення в одну мить — вистрибнув, як тільки поїзд здригнувся.
Стах зупинився на терені бічної вулиці. Праворуч бовваніли низькі будівлі, можливо, склади; ліворуч тягся перелісок, на краю якого темніли великі призми вугілля чи коксу. Хлопець рушив у той бік. У нього був компас, була й карта. Але що то за карта? Витята з газети “Кенігзберг Цайтунг”. Карта переможного маршу німецьких військ. Та ж частина Європи, яка його цікавила, була ледве-ледве позначена. Він міг тільки здогадуватися, що кордон має бути десь поблизу. У смужці світла сигналізаційної лампи він поклав на долоню виготовлений власними руками компас: намагнічена голка на покривці від коробки крему для взуття. Знав тільки одне, що мусить іти на схід.
Сховав у кишеню компас і ввійшов у перелісок.
Полковник Якубовський сказав шоферові, щоб той зупинився перед низьким сірим будинком, де містився штаб військового округу. Зиркнув на годинник — виявилося, що приїхав завчасно: його начальник призначив зустріч на одинадцяту, отже, в запасі є ще півгодини. Вирішив пройтися. Розмова з начальством буде нелегкою. Хоча обидва вже знають один одного кілька років, останнім часом якась тінь пролягла між ними. Рум’янцев уважно вислуховував його рапорти й воднораз креслив на картці якісь завитки, а наприкінці обов’язково запитував, чи він, Якубовський, виклав все це на папері, потім брав рукопис і всовував його в папку.
— Ти ні про що більше не хочеш запитати? — промовив Якубовський майже зі злістю два тижні тому, коли був тут в останній раз.
— Все ясно, — сказав той. — Ти думаєш, що це для мене така вже сенсація? Глянь, — він показав на товсту папку, — це зведення за останні три дні. Цього вистачило б добре натопити в грубці. І все — на одну ноту: німці готують це, німці підготовляють те, німці засилають шпигунів. Як ти думаєш, приємно все це читати?
— Але ж ти все-таки читаєш ці папери, перед тим як жбурнути їх в огонь, — мовив Якубовський і відчув, що, мабуть, переступив межу, яку не повинен був переступати. Рум’янцев підвівся з місця, відвернувсь од Якубовського, якусь хвилю вдивлявся в нові будинки за вікном.
— Не топлю цим у грубці, — сказав сухо, майже вороже, — відсилаю все до Москви й додаю від себе ще й підсумкові рапорти, якщо це тебе цікавить.
— Ну і що? — побажав знати Якубовський. Красномовною відповіддю йому було мовчання Рум’янцева.
Чи зараз теж буде так само? Війна висить на волоску — він упевнений в цьому. Рапорти звичайної розвідки, з якими він знайомиться, з дивною одностайністю підтверджують це. Транспортні засоби танкової бригади, перегрупування піхотної дивізії, безупинний рух бензовозів із заходу на схід. Останні інформації з Клайпеди підтвердили давніші повідомлення про те, що в цих околицях німці збудували величезне сховище рідкого палива ємкістю в кільканадцять тисяч тонн. З найостаннішого повідомлення видно, що вже 1800 вагонів-цистерн перелили свій вміст у сховище, однак туди можна влити ще стільки. Інші інформації твердили, що привезений бензин належить до типу легких, котрими заправляють літаки. Для яких же це літаків, якщо в Клайпеді є тільки один невеличкий аеродром, де може розміститися одночасно п’ять, ну од сили десять машин? Мабуть, той хлопець-втікач з німецького концтабору має рацію, твердячи, що в лісах недалеко від Клайпеди він наткнувся на будівництво злітних доріжок, що йде повним ходом…
Що може зробити Якубовський, крім складання детальних рапортів своїм начальникам? Нелегкий хліб він вибрав для себе. Ось уже майже два роки керує секцією радянської контррозвідки, що охоплює своїми діями значний відрізок радянсько-німецького кордону. Що ж можна зробити ще, окрім пересилки рапортів та проведення періодичних службових зустрічей з Рум’янцевим? Адже не запідозрює ж він свого начальника в тому, що той приховує його звіти. Знає цього чоловіка добре і відає, що можна на нього покластися. Коли кілька місяців тому він повідомив Рум’янцева, що на його, досі спокійному, відрізку раптом настало пожвавлення, той зазирнув йому глибоко в очі.
— Слухай, — сказав він, — чи ти, бува, не хочеш цієї війни?
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав спокійно Якубовський, — і певен, що колись поміряємося силами з німцями. Мій обов’язок — відрапортувати тобі про все, що викликає в мене занепокоєння, отже, доповідаю.
Натяк був вельми прозорим: чи ти не хочеш цієї війни, тобто чи не хочеш, щоб ми перемогли німців і вигнали їх з Польщі? Бо ж Якубовський був поляком. Ніколи цього не приховував — навпаки, неодноразово підкреслював це. Його батько командував ескадроном в армії Будьонного, загинув у битві за владу Рад. Він сам вирішив залишитися в Росії. Там, за рубежем, за кордоном, як тоді казали, не мав нікого з близьких чи рідних; мати й сестри мешкали в Ленінграді, нікого з дальшої рідні не знав; і все ж, коли перетворювалася в руїну держава, якої він не любив, коли німці входили до Варшави, що він її і в очі не бачив і котру опромінювало тільки тепло материних споминів, — в Якубовського до болю стискалося серце, і він не раз мусив загризатися з деякими приятелями, котрі загибель панської Польщі сприймали з явним задоволенням. Із Рум’янцевим, щоправда, ніколи не дійшло до суперечки на цю тему. В день капітуляції Варшави Рум’янцев міцно потис йому руку.