Ставка більша за життя. Частина 1

Він домовився з П’єром, що, вертаючись назад у табір, вони обидва заляжуть на картоплищі. Це був неабиякий шанс. Наглядачі в цю пору вже стомлені, юрба примусових робітників, яка повинна марширувати в штрафних трійках, після дванадцятигодинної каторжної праці плентається немов осовіла; кожний думає тільки про те, як би якнайшвидше бути дома, якщо можна назвати домівкою обгороджений колючим дротом чотирикутник бараків, куди загнано кількасот чужоземних робітників, що працюють на ремонтній верфі морського флоту в Крулевці. Можна отож сподіватися, що ніхто з в’язнів не помітить втечі, а коли й помітить, то, напевне, подумає, що ті двоє зовсім збожеволіли, бо ж усі втечі закінчуються, як правило, однаково за день—два, найбільше за тиждень, до табору знову приводять кожного, кому, як говорить у такому випадку начальник табору, лагерфюрер Артц, набридло спокійне життя в цьому тихому, приємному місці й забажалося скуштувати справжнього німецького концтабору…

Бо й справді: цей малий табір, збудований на пустирі під Крулевцем (з даху найвищого барака видно кінцеву трамвайну зупинку), не є справжнім німецьким табором. Стах сподівався па гірше, коли його заарештували в рідній Косьцєжині. Тоді вже діяв Штутгофський концентраційний табір, що був пострахом для всіх поморських поляків. Однак Хлопець мав щастя. Запломбований вагон для перевезення худоби минув Гданськ, з яким єднало Стаха стільки гарних та неприємних спогадів, і попрямував на схід. Так ото й опинився юнак у цьому невеличкому таборі, де, звісно, не церемоняться з в’язнями, кави з молочком у ліжко не подають, але супом з брюкви, що в ньому де-не-де плавають і шматочки жирного м’яса, годують майже досита та й хліба виділяють чимало, півкілограма щоденно. Річ у тім (Стах швидко зметикував це), що в табір загнано виключно молодих і здорових людей, дібраних за технічним фахом. Можливо, зізнання Стаха на допиті в косьцєжииському гестапо про те, що він чотири семестри вивчав кораблебудування в Гданському політехнічному інституті, зізнання, додаймо, викладене добірною німецькою мовою, вирішило його долю.

Серед товаришів по нещастю переважали люди, звиклі до заводської праці. Стах заприятелював із Фельком, який був майстром у варшавського Герляха; а чоловік, по сусідству з яким дали йому місце на нарах, той П’єр, з котрим він оце тепер домовився про втечу, працював напередодні війни в Пангарда як різальник-інструментальник. Велетенській машині тотальної війни, об’явленої фюрером тисячолітнього райху, потрібні були фахівці, бо чимало місць біля металообробних, фрезерних та шліфувальних верстатів залишилися пустими: людей, які працювали на тих місцях, відіслано на фронт. А хтось мусив-таки виготовляти запчастини для подзьобаних англійськими снарядами суден; отож і створено цей табір, про який самі його шефи говорили, що він належить до найкомфортабельніших місць Третього райху. Биття не входило тут до ритуалу. Щоправда, в’язні не раз діставали прикладом по спині, особливо в час, коли постовий мав якусь муху в носі; але це було, мабуть, більше схоже на штурхани, аніж на удари, сторожовий персонал табору, либонь, одержав інструкцію: мешканців цих чотирьох бараків, обгороджених колючим дротом, по змозі щадити. Ці люди були потрібні принаймні до кінця війни. Райх вирішив витискувати з них все можливе, аж поки винесе ухвалу про їх знищення. Власне, у цьому таборі можна було б діждатися й кінця війни, бо щадили їх навіть англійські бомби, що через нерівномірні інтервали часу падали на Крулевець. Лагерфюрер Артц, товстун без правої руки, яку вже встиг втратити десь у французькій кампанії, намагався навіть жартувати, що йому, зрештою, легко вдавалося.

— Бачите, — казав він, — як вас оберігаємо. Англійці бомбардують німецьке місто, а вас ми поселили за містом, щоб, боронь боже, не зазнали кривди…

Очевидно, нічого не дається задарма. Порівняно людські умови життя в’язні оплачували дванадцятигодинною каторгою. До цього додається ще й майже ціла година, яку витрачають в’язні на дорогу до табору (вранці їх відвозять на верф вантажними автомашинами).

Багато хто з усім цим примирився. Деякі навіть вважали, що їм випала, як по лотереї, щаслива доля, скажімо, ті, що з Вартегау або з Помор’я. Хто звідти родом, мають право частину зароблених марок переказати залишеним дома сім’ям. їх перебування тут в якійсь мірі оберігає, принаймні так собі думають, їхніх найближчих від виселення. Такі навіть підхвалюють табір, вважаючи його найменшим злом, що могло їм зустрітись.

Але Стах уже восьмий місяць, тобто з першої хвилини, коли потрапив сюди, думає про втечу. Щоправда, він теж родом з Помор’я, однак нічим не може допомогти своїм близьким, яких затопила перша хвиля гітлерівського терору восени тридцять дев’ятого. Сам він утік тоді до Кракова, потім — до Варшави.

Довго шукав контакту з якоюсь організацією, хотів іти в ліс партизанити, хотів битися, але ж підпільні організації тільки-но починали зароджуватися і охоплювали своєю діяльністю невеликі групи; а поголоски про партизанські загони більше скидалися на мрії, ніж на дійсність… Коли ж, нарешті, вдалося йому налагодити контакт з підпільною організацією, коли він прийняв присягу і думав уже: робитиме те, що повинен робити після всього, заподіяного німцями його матері й вітчимові, його родичам та близьким приятелям, — в цей час йому наказано повернутися до Косьцежини. Він повинен там прижитися й притихнути, в разі потреби стати фольксдойчем [1] і чекати нових наказів. Стах доводив, що він хоче боротися зі зброєю в руках, що хоче убивати людей, котрі зруйнували його рідний дім… Та це нічогісінько не допомогло. Наказ є наказ. Мусив розуміти, що організації потрібні люди, які добре володіють мовою свого ворога, добре знають місцевість, інтелігентні й відважні, котрі в разі потреби зуміють створити конспіраційну групу чи розвідувальну мережу. Одначе не діждався жодного наказу. Через три тижні після приїзду до Косьцєжини за хлопцем прийшло гестапо, і от він приземлився в цьому малому таборі.

Мали тікати звідси разом з Фельком — із тим, що працював у Герляха. Хлопець був спритний, поцупив у когось з німецьких робітників документи і вичікував слушного моменту. Стах, власне, думав, щоб і собі зробити щось подібне, як одного разу вночі їх розбудив візит гестаповців. Вони відразу ж пішли до Фелька. В його сіннику знайшли ті документи. Фелько більше не повернувся. Після цієї події скінчилися голосні розмови і напів’явні приготування до втеч. Хтось у таборі займався доносами, та, на жаль, не можна було встановити, хто саме. В усякому разі мета адміністрації табору була досягнута. Люди позамикалися в собі й потім довго принюхувались один до одного, перш ніж заговорити. Було так, як цього хотів лагерфюрер Артц: “Працювати, працювати, не думати про дурниці…”

Проминуло місяців зо два, перш ніж Стах з П’єром, сусідом по нарах, здружився так, що обидва почали закидати про втечу. Власне, П’єр, коли перший бар’єр недовір’я було зламано, сказав Стахові:

— А ти знаєш, чому всі втікачі попадалися? Тому, що втікали не туди, куди треба. — І потім пояснив: — Виривалися поляки — це зрозуміло… їм найближче… Жоден француз не пробував, ані чех, ані югослав. І все-таки ні одна втеча не вдалася…

Було шістнадцять втеч. Більшість людей тікали групами, по двоє або по троє, дехто — сам-один. Втікачі завжди поверталися. Один тільки раз хтось не повернувся, привезли його труп.

— Це дуже просто, — вів далі П’єр. — Подумай-но, всі втікають на південь, до своїх. Від території, на якій вони могли б дістати допомогу польського населення, одділяє їх триста кілометрів.

— Більше, — спростував Стах. — Кордон райху тепер пролягає за яких п’ятдесят кілометрів на північ од Варшави.

— Тим гірше. А треба тікати не сюди. — П’єр провів цвяхом по блясі, котра повинна була стати частиною корпусу якогось панцерника, бо розмовляли вони на місці праці, на верфі, дійшовши висновку, що тільки тут, при оглушливому гахканні пневматичних молотів і скреготі розкраюваної сталі, можуть розмовляти між собою, певні, що їх ніхто не підслухає. — Значить, треба тікати не сюди, — повторив француз, — а сюди! — І він провів цвяхом нову стрілку, яка перетиналася під прямим кутом з першою, що вказувала напрям до Польщі.

— На схід? — не зрозумів Стах. — Ти збожеволів. Там же більшовики.

— Ну, так, — кивнув головою П’єр. — Кордон лежить від нас кілометрів за сімдесят—вісімдесят. Подумай лиш!

— А як росіяни видадуть нас в руки німцям? Або засадять за дріт десь на півночі?

Довго не поверталися до цієї розмови, тобто не говорили прямо про це; однак П’єр кружляв довкола згаданої справи, як той нічний метелик круг свічки. Стах скоро зорієнтувався, в чім річ. П’єр був комуніст, і його тягло на схід. Звичайно, він волів би повернутися до Франції, але знав, що це неможливо, отож і вибирав Росію. А він, Стах? У ньому не виховано любові до східного сусіда. На протязі свого двадцятидворічного життя не встиг зіткнутися з людьми, котрі на той великий, що переборював різні труднощі, край мали інший погляд, ніж він, — погляд, який в ньому виробила шкала та читання преси. Хлопця, однак, зацікавлював той край; Стах чув про п’ятирічки, про Дніпрогес і Магнітогорськ, захоплювало його перетворення рільничої країни в могутню промислову. Але чув також про чистки та процеси, нестатки й колективізацію. Стах не знав, наскільки правдивим було те, що він читав, однак вибір шляху на схід був справою нелегкою. Втеча до Генерал-губернаторства [2] є, звісно, пекельно важкою, майже неможливою, і все ж тікати до Росії… Саме тому, коли П'єр провів йому стрілку, що визначала маршрут на схід, Стах вигукнув у першу хвилю: “Там же більшовики!”

— Ти чигав… — запитав кількома тижнями пізніше П’єр під час півгодинної перерви на обід, — ти читав “Майн Кампф”? — Вони сиділи в машинному відсіку корабля, що стояв на ремонті. Обіднє вариво привозили їм на верф. Це запитання так зненацька заскочило Стаха, що він не доніс до вуст навіть ложки з якимсь крупником.

— Ти що — здурів? Навіщо мені читати таку гидоту, яка доводить, нібито я — людина нижчої раси?

— Якби ти читав… — П'єр вишкріб кашу з дна миски, старанно облизав ложку. — Якби ти читав, то знав би, що до людей нижчої раси Адольф Гітлер зараховує і росіян. І ще знав би, що знищення більшовицької держави є його головною метою. Без цього він ніколи не здобув би “життєвого простору для вибраного народу”. Йому потрібні родючі степи України, отже, війна з Росією неминуча. Якби Росія воювала з Німеччиною, ти пішов би за Росією?