Ставка більша за життя. Частина 1

Збих Анджей

— Набралися страху, — мовив Курт, — хто б не злякався? Але, здається, обидві живі й здорові.

— Слава богу, — щиро зізнався Клосс. Він одягся, відпустив Курта. Треба було побачитися з Бартеком, але зустріч призначалася на вечір. До годинникаря теж не можна піти серед білого дня. А як це провокація? Тільки ж яка її мета? Він не бачить ніякого зв’язку між появою кузини Едити й замахом на її життя. Звичайно, мусить зараз туди піти — так повинен вчинити брат і близька людина. Але Клосс відчуває, що відвідав би Едиту навіть не зважаючи на ці роздуми. Він справді боявся за неї.

Грета ще спала, сказала, ні, не гнівається за те, що розбудив її, трохи плутано розповіла про події вчорашньої ночі. Потім зняла ковдру з Едитиного ліжка й показала Клоссові посічене кулями простирадло.

— Нам поміняють кімнату, мешкатимем на четвертому поверсі.

Клосс відмовився від кави, яку запропонувала йому Грета. Вона її не дуже наполягала: в неї сьогодні не було охоти кокетувати.

Клосс минув вартового, що стояв перед будинком, перейшов навпрошки вулицю й рушив у бік станції. В приміщеннях колишнього товарного вокзалу містилася нині центральна телефонна станція штабу військового угрупування, де чергувала Едита. Коли він постукав, вона сказала “Прошу!”, не повертаючи голови від щита. Обернулася лише через хвилину й побачила його на порозі. Вона не помилилася. Він тривожився за неї, а зараз, зрадівши, що бачить її, не може вимовити й слова. Едита зняла навушники й ступила крок до нього. Тоді й Клосс рушив уперед. Вони зійшлися посередині кімнати. Едита мовчки обняла його за шию.

— Гансе, — мовила вона, — може, це нерозумно, але я найбільше боялася того, що могла вмерти і більше ніколи не побачити тебе. А ти боявся за мене, правда?

— Боявся, Едито, — відповів Клосс, і вперше за стільки часу його голос сам по собі пролунав щиро. Він справді боявся за неї. Вертаючись уночі додому, після того, як попрощався з Брохом і Шнайдером, він марно прагнув затьмарити її образ думками про нові завдання. Клосс не боявся, що йому припала до душі.ця уявна кузина Едита, бо ж не раз протягом цих чотирьох років подобалися різні дівчата, а оскільки й він їм теж подобався, то все виходило просто, без ускладнень. Війна вимагає темпу, скорочує залицяння. “І я не вагався, ніколи не присягався у вірності, — говорив він сам собі, — але й ніколи не втрачав контролю над собою”. Отже, він боявся не, того, що вподобав Едиту Лауш, а того, що вона подобається йому по-іншому. Дивно виходить якось: думаючи саме про неї, він не хотів “воєнних темпів”, бажав, аби найдовше тривало їхнє зближення. Думка, що це безглуздо, що це теж звичайне собі захоплення і з ним треба хутчій кінчати, бо все одно він мусить бути самотнім, адже немає на світі такої жінки, якій би він довірив свою таємницю, — цього разу здалася непереконливою.

Клосс просидів у Едити з годину. Мова зайшла про різні речі, але про вчорашню ніч не згадували. Едита говорила про свою службу, з гумором розповідала про свого останнього начальника, негарного чоловіка й інваліда, що закохався в неї до нестями. Вони не споминали минулого, і Ганс був цим задоволений. Та хоча жодне з них нічого особливого під час цієї розмови і не сказало, обоє знали, що від тої миті, як Клосс зайшов до кімнати і як вони стали мовчки обійнявшись, вони вже не зможуть бути одне без одного. Збираючись іти, Клосс, усміхнувшись, спитав її, що ж вона хотіла сказати йому вчора, але Едита, так само усміхнувшись, різко відповіла, що нічого. А потім, намагаючись пом’якшити цю різкість, запитала, що він робитиме після обіду, бо вона буде вільна й охоче прийшла б до нього.

— Едито, — запитав Клосс, — те, про що ти хотіла мені розповісти, має якесь відношення до цих пострілів? Ти не здогадуєшся, хто міг у тебе стріляти?

— Облиш! — майже крикнула вона, а потім спитала: — Ти не хочеш, щоб я прийшла до тебе?

— Я чекаю, — відповів Клосс, — чекатиму на тебе, Едито. — Він хотів поцілувати її, але саме в цю мить задзвонив телефон, і Едита, наклавши навушники, мала з’єднати штаб корпусу з якоюсь “Незабудкою”.

9

Штурмфюрер Бруннер старанно відрізав сигару. Перш ніж узяти її в рот, він понюхав, насолоджуючись якусь мить її ароматом. Бруннер був старим, досвідченим гестапівцем, — в поліції він почав служити ще перед тим, як до влади прийшов Гітлер, — і знав, що ніщо так не нервує людей, викликаних на допит, як та затяжна пауза перед першим запитанням. Майор Брох сидів навпроти нього з почервонілими очима: мабуть, цієї ночі погано спав.

“Саме про це я його й спитаю, — подумав Бруннер, — ніщо так не збиває з пантелику, як зовсім невинне перше запитання”.

— Справді, — відповів Брох, — мені не можна пити, але людині важко втриматися.

— Ви пили ще після нальоту? — спитав Бруннер.

— Ми чекали на вас, але трохи випили. Як для мене, то забагато.

— Обов’язки, обов’язки, — гучно засміявся Бруннер і затягся сигарою. — А потім?

— Що потім? — не зрозумів Брох.

— Що ви робили після нальоту?

— Разом з Клоссом і Шнайдером провели наших дівчат. Потім вернулися всі разом. Клосс був стомлений, тож одразу пішов до себе. Я хотів трохи провітритися, тому провів Шнайдера, він мешкає в казармах, що за мостом.

— Коли ви дізналися про замах на панну Лауш?

— Хіба вже точно відомо, що стріляли в неї?

— Ви не відповіли на запитання, майоре.

— Півгодини тому за обідом у казино. Після того я одразу ж повернувся додому, і ординарець доповів мені, що ви мене викликаєте.

— Ординарець помилився, — сказав Бруннер, — я просив пана майора. Але повернімося до того вечора. Ви провели дівчат, а пізніше, мабуть, розмовляли? Про що?

— Ви повинні скоріше запитати, чи не зустріли ми якихось підозрілих осіб біля будинку цих дівчат.

— Я знаю, про що питати.

— А я не бачу зв’язку між…

— Спершу розмовляють, а потім стріляють, — сказав Бруннер, допитливо дивлячись на Броха. — Стріляють, — повторив він, — або, — Бруннер підвищив голос, — ставлять течку з бомбою, обладнаною годинниковим механізмом.

— Я прошу не розмовляти так зі мною! — схопився Брох

Бруннер сидів непорушно, мовчав. Брох за хвилину сів, ніби знітився від його погляду. Він знає, куди хилить Бруннер. До замаху на Гітлера. Гестапо знає все, а отже, напевно знає й те, що Брохові були відомі кілька учасників недавнього замаху. Щоправда, це було давно, але… — Я достоту не пам’ятаю, про що ми розмовляли, — нарешті промовив Брох. — Говорили про сорок перший рік, згадували дні, коли просувалися вперед по п’ятдесят кілометрів на добу.

— Небезпечна тема, — усміхнувся Бруннер.

“Як довго, — подумав Брох, — такі люди, як цей, що тримає в зубах сигару, пихатий страшенно і поважний, бо знає, що за спиною в нього стоїть могутній апарат насильства, як довго ці люди будуть правити нами? То через них усе це сталося, через них ця поразка, що неминуче спіткає країну. Чи зможемо ми коли-небудь повстати?”

— Ті, хто не нюхав пороху, — різко сказав він, — переоцінюють небезпеку. І Шнайдер, і я — старі фронтові офіцери й не раз потрапляли в справжню небезпеку. У вас є ще якісь запитання, штурмфюрере?

— Шнайдер був уже в цьому місті в сорок першому. Він згадував про це? — Бруннер уважно подивився на Броха.

— Я не збагну, куди ви гнете. Якщо в чомусь запідозрюєте Шнайдера, то я розповім…

— Оце й усе. Поки що дякую, майоре. — На словах “поки що” Бруннер зробив особливий наголос. Брохові не треба бути дуже впевненому в собі. — До побачення. — Бруннер простяг йому руку.

— Хайль Гітлер! — відповів Брох, підвівшись і викинувши вперед праву руку в фашистському вітанні, ніби не помітив простягненої долоні. Енергійним кроком рушив до дверей. Він вдавав, що не бачить глузливої посмішки, яка майнула на вустах штурмфюрера Бруннера.