Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
— Здається, — сказав Робертс, — здається, ти помилився, ідучи до контррозвідки.
— А може, це ти помилився? — шепнув Карпинський.
Робертс не відповів. Він стояв біля вікна й дивився на велике подвір’я казарми, де лейтенант Луїс ганяв своїх підопічних. Це були ті самі щоденні заняття Луїса, до яких комендант табору ставився з величезною старанністю. Полонені, озброївшись відрами, щітками й мітлами, вишиковувалися перед ним у дві шеренги. Робили вони це чудово і, мабуть, найприскіпливіший капрал не мав би до чого причепитись.
— Взяти
Полонені піднімали на рівень плечей мітли, щітки та відра. Луїс походжав уздовж шереги, з видимим задоволенням розглядаючи виструнчені постаті.
— Непогано, непогано, — бурчав він. — Ще з вас будуть люди. Може, колись і військо зроблять з вас.
— Луїс дотепник, — кинув Робертс.
— Він дурня валяє, — сказав Карпинський, і собі підійшовши до вікна. — Це не метод навчання.
— А який метод ти запропонував би? — запитав Робертс. — Що б хотів зробити з них? Це вони виконували накази Вольфа. Ти забув? Може, вони на те лише й здатні, щоб стати у дві шереги.
Тим часом оберст Лойцке повернувся на своє місце і побачив, як Клосс дивиться з вікна на вправи, виконувані на подвір’ї.
— Я бачив ці забавки Луїса, — сказав Лойцке. — Бридко. Він принижує їхню людську гідність.
— А що з ними весь час робили? — запитав Клосс, рвучко повертаючись од вікна. — Протягом стількох років війни. Якби замість Луїса стояв німецький капрал, ви не мали б ніяких претензій.
Лойцке мовчав. Він сів на ліжко і старанно ділив цигарку на три частини.
— Облиште, Клосс, — буркнув він. — Я теж знаю, що це буде велике паскудство.
— З якого часу ви це знаєте? Після Сталінграда? Після першої добрячої прочуханки?
— А ви? — запитав Лойцке. — Відколи це ви перемінили погляди?
— Не будемо говорити про мене, — тихо мовив Клосс.
— Облишмо взагалі цю тему, — Лойцке подав Клоссові одну третину цигарки. — Війну програно, але це не остання війна нашого народу. Ми не можемо дозволиш, щоб німецьких солдатів принижували. Вони ще будуть потрібні.
— Весь час одне й те саме. — У голосі Клосса бриніло розчарування. — Чи ви й справді не змогли нічого навчитись? Чи ви й справді нічого не зрозуміли?
— Це ви нічого не розумієте, — сказав Лойцке. — А зрештою, не дивно: шок після поразки. Гітлеризм програв, тягнучи в безодню німецьку армію. Але німецька армія не була створена Гітлером. Вона існувала раніше, існуватиме й далі. Не можна забирати в народу найціннішу річ: повагу до власних солдатів.
— Дурниці, — сказав Клосс. — Ви кажете — солдати, а думаєте про повагу до бандитів і вбивць.
— Я думаю, — пояснив Лойцке, — про очищення наших лав од убивць.
— Пізно.
— Ніколи не пізно. Американці шукають Вольфа, треба їм дати цього Вольфа, щоб до тих, які залишаться, ставились так, як вони на це заслуговують. Ми мусимо дізнатися, — провадив далі Лойцке, — де він і під яким прізвищем переховується.
— І ви теж, — розсміявся Клосс. — Щоб мати в руках якийсь козир?
— Ні, щоб зберегти честь німецької армії.
— Ви жартуєте, пане оберст. Ви нічого не зможете зберегти. Нічого.
Де групенфюрер Вольф? Це питання непокоїло Клосса, непокоїло також Карпинського. Клосс тинявся подвір’ям казарми, коридорами, зазирав офіцерам і рядовим в обличчя, слухав розмови, частував полонених цигарками. Котрий з них Вольф? Багато з тих, хто носить тепер мундири рядових, служили, безперечно, в СС і СД, вбивали ч давали злочинні накази. Вольф міг сховатися в цій юрбі, тут були десятки високих блондинів.
Карпинський провадив допити. Всі відповіді були майже ідентичні. Обидва американські офіцери втрачали терпець і одночасно надію, що добудуть якусь інформацію. Вольфа бачили тільки ті четверо, крім них — ніхто; а ці четверо начебто глузували зі своїх слідчих.
Штурмбанфюрер Олерс на більшість запитань відповідав просто: “Не знаю”.
— Я мав клопіт з господарськими справами, — повторював він. — Я не знав про наказ висадити завод у повітря. Вольф особисто дав цей наказ.
— Дитя безневинне! — кричав Карпинський. — А хто постачав циклон для табору? Хто підраховував, скільки треба газу і скільки коштує вбивство однієї людини?
— Я був службовець, — шептав Олерс. — Працюючи за письмовим столом, я метикував над цим теоретично.
Карпинський зірвався й навідмаш ударив його в обличчя.
— Ти, службовець! Кажи, під яким прізвищем переховується Вольф!?
— Я не знаю.
— Ти свідчив, що він прилетів з Берліна за два дні до капітуляції. Де він тепер?
— Я не знаю.
— Ти бачив його?
— Рідко. У мене було багато роботи. — У голосі Олерса звучала неприхована іронія.
— Рботи! — кричав Карпинський, втративши самовладання. — Ти підписував смертні вироки! Протягом двох годин до нашого приходу — двадцять дев’ять вироків!
— Я не підписував, — буркнув Олерс. — Нащо ви кричите на мене?
Карпинський відчув себе раптом безпорадним. Цей чоловік, як і його друзяки Ворміц, Люебоф і Фаренвірст, вислизав, відбріхувався, і годі було змусити його говорити. “Я повинен відвести його до підвалів гестапо”, — думав він. І так, як вони… Карпинський знав, що не вчинить цього. Заспокоювався і знову ставив запитання.
— Ти сказав, — говорив Карпинський, — що Вольф блондин з продовгуватим обличчям, близько ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, віком до сорока років. Ти покажеш мені його.
На обличчі Олерса з’явилася посмішка, але відразу й зникла.
— Ти відмовляєшся? — запитав Карпинський. — Це тобі дорого коштуватиме.
— Я не відмовляюсь, — буркнув Олерс. — Покажіть ви мені його.
Карпинський відчинив двері. У сусідньому залі стояло кілька чоловік, що їх він вибрав з-поміж сотень полонених. Вони більш-менш схожі були на портрет, описаний чотирма гестапівцями. Більшість у мундирах вермахту, лише троє мали відзнаки СС.
— Котрий? — запитав Карпинський.
Полонені дивилися на Олерса переляканими очима.