Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
— Втелющився ти, брате, — сказав він. — Закортіло провітритись, еге ж?
Його виштовхали з котельні, потягли подвір’ям. Він навіть не бачив Ворміца й Олерса, які саме вийшли з казарми, але, помітивши під котельнею Клосса та американців, відразу повернулися назад.
Клосса завели до кабінету Луїса. Лейтенант наказав йому стати посеред кімнати й покласти руки на потилицю.
— Кажи, хто збирався з тобою тікати?
— Я нічого не скажу. — Клосс був розлючений. Всі зусилля виявилися марні.
— Кажи! — ревів Луїс, переконаний, що за мить німецький офіцер почне давати зізнання, а він,
— Звільнити його, — сказав він тихо, але голосом, що налякав Луїса. — Негайно звільнити його.
Клосс зрозумів, що це не Карпинський, а Луїс, без відома начальства, зіпсував йому плани. Клосс вийшов, а шинкар мав переконатись, що ніколи не треба завчасно тішитись успіхами.
— Ви ідіот, Луїс! — кричав Карпинський. — Хто вам наказав брати цього Клосса? Чому ви не доповіли раніше?
— Планувалася втеча, — шепнув Луїс.
— Не було ніякої втечі, — ревів Карпинський, — ви чуєте — не було!
Тепер Луїс уже нічого не розумів. Він важко дихав, вирячивши на капітана червоні очі.
— Ви хочете сказати, що мене обдурили? Що мій шпик ошукав мене? Ось я задам йому перцю!
Карпинський махнув рукою. Він уже бачив, що ця людина нічого не розуміє.
— Надалі, — докинув Карпинський, — облиште свої витівки.
Він вийшов з кабінету, грюкнувши дверима. На нього чекала ще прикра розмова з Робертсом, який не любив, коли в таборі щось відбувалося без його відома.
— Ми повинні були працювати разом, — шепнув він. — Що це за історія з Клоссом?
— Невеличкий експеримент, — пояснив Карпинський, — який цього разу не вдався. Може, ми спробуємо його повторити.
— Не інформуючи мене?
— Тебе про все буде поінформовано, — сухо відловів Карпинський.
— Сподіваюсь. А щодо Клосса — ти дозволиш і мені заопікуватися ним? Трохи в інший спосіб. Ця людина може бути цінна для нас, але треба їй розтлумачити, що йдеться не лише про Вольфа, а може, навіть і найперше не про нього. Ти розумієш?
— Я волів би не розуміти, — сказав Карпинський.
Звичайно, Луїс не забув про Шикля. Принаймні був у нього хтось, кого можна звинуватити у невдачі. Луїс викликав його до себе.
— Ти дурень, ти ідіот! — шпетив його лейтенант. — Не було ніякої втечі, чуєш? Ти обдурив мене. Якщо хочеш вийти з цього табору, ніколи не дозволяй собі нічого подібного!
— Але ж, пане лейтенант, — заперечував Шикель, — їх було там п’ятеро. Я вже знаю всі прізвища: Клосс, Ворміц…
Він не встиг закінчити. Міцний удар звалив його на підлогу. Луїс був шинкарем з Техасу і дуже не любив, коли його ошукували.
Чи вдасться ще раз намовити їх на втечу? Чи повірять вони, що провал Клосса був випадковим, що дорога через котельню не відрізана раз і назавжди? Клосс не шкодував гірких слів капітанові Карпинському. Якби не Луїс і його жандарми, вони вже мали б Вольфа. Клосс сказав американцеві, що спробує ще раз, але особливої надії не плекав. Його бентежила одна думка: чому лише ці четверо? чому ніхто інший серед десятків працівників СС і гестапо ніколи не бачив Вольфа? Він вважав, що буде надзвичайно складно схилити гестапівців до нової зустрічі, але Олерс, якого він побачив наступного ранку на подвір’ї казарми, погодився несподівано легко.
— Так, так, — сказав він з дивною посмішкою. — Ми теж хотіли б побалакати з вами, Клосс.
Домовилися знову зустрітися ввечері на горищі. Клосс повідомив про цю зустріч Карпинського, але йому здавалося, що американець не виявив великого зацікавлення.
— Навряд чи з цього щось вийде, — сказав Карпинський і відразу додав: — Чому вам, пане Клосс, так кортить знайти Вольфа? — Проте він погодився ще на одну спробу.
Вже зовсім споночіло, коли Клосс дістався останнього поверху будинку і, уважно дивлячись довкола, почав підніматися крутими сходами. Двері на горище були замкнені; тільки-но Клосс постукав, йому відразу відчинили, і він побачив усіх чотирьох, що сиділи трохи в глибині на старих скринях. Клосс сказав “добривечір”. Але відповіді не отримав і, глянувши на їхні обличчя, зрозумів: вони готують для нього якусь несподіванку, тут має щось статися, якусь мить йому захотілося вийти з гри, але було вже надто пізно, та і він, Клосс, ніколи не зупинявся напівдорозі. На вузькому віконечку висіла темна ганчірка; Клосс подумав, що досить її зірвати — і вмить з’явиться Карпинський зі своїми людьми, але то в крайньому разі; він ще сподівався на щасливе здійснення свого задуму.
— Ми чекали на вас, Клосс, — порушив нарешті мовчання Олерс. У його голосі чулися зловорожі нотки.
— Ми були певні, — відразу додав фон Люебоф, — що вас випустять.
— Мені вдалося викрутитись, — сказав Клосс, ніби не помічаючи тону Люебофа. — Просто прийшли вони надто рано. І нічого не змогли мені довести. Ні вас, ні групенфюрера ніхто не підозрює.
Клосс помітив посмішки на їхніх обличчях. Невже він грав надто наївно? Невже недооцінив цього разу ворога?
— Ми віримо вам, Клосс, віримо, що ви щирий німець і чудовий товариш. — Ворміц уже навіть не приховував глузування. — І що ви зробили з тих американців віслюків, на що вони, зрештою, заслуговують…
— Я не розумію цього тону. — Клосс підвищив голос. Він знав, що в такому товаристві крик діє найкраще. — Ситуація дуже серйозна. Ми мусимо розробити новий план втечі. Нема іншого виходу.
— Буває так, що взагалі настає безвихідь, — серйозно зауважив Ворміц.
— Панове, — Клосс вирішив атакувати першим, — нас лише п’ятеро знало точний час втечі, — він подивився на них і знову побачив посмішку на обличчях. — Лише нас п’ятеро, — повторив Клосс, — отже, один з нас зрадив. Треба знати — хто. Врятування життя групенфюрера Вольфа є настільки важливою справою, що треба виключити зайвий риск.
Чи вдалий це хід? Здається, вони на це не сподівалися. Помовчавши, слово взяв Люебоф.
— Це ви, пане Клосс, висловили наші думки, — сказав він. — Уявіть собі, — вів Люебоф, — ми теж дійшли висновку, що серед нас є зрадник. Ми навіть знаємо, хто зрадник. Вас це не цікавить, Клосс?
Цієї миті з темної глибини горища з’явився чоловік, якого Клосс упізнав раніше, ніж той устиг доторкнутись до його плеча, раніше, ніж побачив спрямоване на себе дуло пістолета. Бруннер! Он воно що за несподіванка! Отже, в цьому таборі, мабуть, у шкурі рядового вермахту, переховувався його найдавніший і найзапекліший ворог.