Ставка більша за життя. Частина 3

Збих Анджей

— Раджу вам добре подумати, Фаренвірст. Ви безпосередньо зацікавлені, щоб ми знайшли вашого шефа…

— У нього теж були шефи, — сказав Карпинський, коли Фаренвірста вивели. — Я знаю, що буде, коли ми врешті його спіймаємо: він теж скаже, що виконував накази.

— Хто? — не зрозумів попервах Робертс.

— Групенфюрер Вольф.

— Ти думаєш лише про нього, — мовив якось неохоче Робертс. — Може, тому, що вбиті переважно поляки та росіяни?

Карпинський лише знизав плечима. Що відповісти на це запитання? Мову своїх польських предків він майже не знав, хоч іще батько володів нею цілком пристойно. Карпинський з однаковим завзяттям шукав би групенфюрера Вольфа, якби вбиті полонені виявилися, наприклад, суданцями. Схильний до раціонального мислення, він не

міг зрозуміти, чому німці знищили цих полонених за кілька годин перед капітуляцією міста і за три дні перед остаточною і безумовною капітуляцією Німеччини. Розмах цього злочину, його “недоцільність” Карпинський не здатний був зрозуміти. Він, звичайно, знав, що Вольф є в списку військових злочинців, що його видачі домагаються передусім радянські й польські слідчі органи, бо Східна Польща і Західна Україна були ареною найбільших злочинів, вчинених під орудою цього фашиста. Хоч прізвище Вольфа з’явилося порівняно недавно, в другій половині сорок третього року, воно майже одразу стало синонімом ката й убивці. Але перш ніж віддати групенфюрера росіянам або полякам, він, капітан Карпинський зі служби контррозвідки армії США, хотів би зустрітися з ним віч-на-віч і зажадати пояснення, чому Вольф дав наказ розстріляти п’ятсот полонених за п’ять хвилин до кінця. Всупереч елементарній обережності й звичайнісінькому інстинктові самозбереження, бо, хоч і нелегко буде його знайти, він повинен був би зважити на те, що може настати день, коли він стане перед судом переможців.

Про це думав Карпинський під час допиту інших офіцерів вермахту та СС. Невдовзі вони дійшли з Робертсом висновку, що значно скоротять тривалість попередніх допитів, якщо розподілять обов’язки. Робертс перейшов до іншої не зайнятої кімнати, а завжди схильний до запобігливості Луїс швидко підшукав серед своїх хлопців протоколіста.

Вже за кілька годин вони виявили незвичайну річ. Серед майже двохсот есесівців, витягнутих з підвалів будинку гестапо, лише четверо бачили групенфюрера і лише вони могли змалювати його портрет. Крім Фаренвірста, Ворміц, Олерс і Люебоф описували Вольфа майже однаковими словами. Високий сухорлявий блондин, близько сорока років, майже 180 сантиметрів зросту. Карпинський вирішив, що накаже Луїсу посилити пильність табірної варти (якщо повідомлять Вольфа, що його шукають, він може спробувати цієї ж ночі втекти) і завтра з самісінького ранку, зібравши всіх на подвір’ї, вони відберуть тих, хто схожий на цей словесний портрет. Дивний збіг свідчень чотирьох вищих офіцерів СС викликав у Карпинського недовіру. Не виключено, що вони домовилися між собою приховати шефа і дають неправдивий його портрет. Ніхто, достоту ж ніхто, крім цих чотирьох, не міг описати зовнішність Вольфа. Водія, що їздив на аеродром по групенфюрера, знайдено в одній з кімнат першого поверху гестапо з кулею в потилиці. І це теж не могло бути випадковістю.

— У мене дещо є, — Робертс увійшов до кімнати, розмахуючи протоколом допиту, — що тебе зацікавить. Наказ розстріляти п’ятсот цих полонених видав особисто групенфюрер Вольф.

— У тебе є хтось, хто бачив Вольфа? — Карпинський аж скочив з місця. Він помітив одночасно, що німецький офіцер у чині гауптмана, якого саме викликано для допиту, уважно прислухається до їхньої розмови. “Може, він щось про Вольфа знає, — майнуло йому в голові. — Треба буде добренько його притиснути”, — вирішив Карпинський.

— На жаль, він не бачив його, — відповів Робертс. — Це офіцер зв’язку. Він випадково був на лінії, коли Вольф розмовляв з якимось офіцером з конвойного батальйону в таборі. Він чув лише голос. На жаль, прізвище співрозмовника Вольфа зв’язківець не пригадує. Той хлопець боявся, не хотів виконувати наказ без письмового підтвердження, на що Вольф нібито гаркнув, що треба ліквідувати табір негайно, за його, Вольфа, особистим наказом, а письмове підтвердження він зараз надішле мотоциклістом… Оце й усе, що знає офіцер зв’язку.

— Це справді небагато, — озвався чистою англійською мовою німецький офіцер у мундирі гауптмана. — Чи знайшли ви когось, хто бачив Вольфа?

Вони глянули на нього з таким подивом, ніби він був прибульцем з Марса.

— Може, ви теж його шукаєте? — запитав нарешті Карпинський

— Це дивно, — знову сказав німець, — ніхто його не бачив.

— Даруйте, — втрутився Робертс, — а ці четверо?

— Фаренвірст, Олерс, фон Люебоф і Ворміц, так? На це можна було сподіватись, — буркнув він.

— Даруйте, — схопився Карпинський, котрому вже обрид цей обмін англійськими фразами, що надавав розмові якогось панібратського характеру. — Хто тут ставить запитання? Хто ви такий? Прізвище?

— Ганс Клосс.

— Ви чудово говорите по-англійському, — втрутився Робертс і, несподівано для Карпинського, підсунув німецькому гауптманові стілець. — Ви, либонь, з абверу?

— Так, — відповів Клосс.

— Сідайте, гауптмане, — Робертс витяг цигарки. — Закурите? Ми до певної міри колеги, хоч і боролися один проти одного. Ви професіонал, — вів Робертс, — а ми цінуємо професіоналів. Сподіваюсь, що ми дізнаємося від вас багато цікавих речей.

— Не думаю, — чемно відповів Клосс, — щоб я справді знадобився вам. — Принаймні в тому розумінні, що ви маєте на увазі.

— Ми побачимо, — сказав Робертс. — Де ви служили?

— Переважно у Польщі і в Росії. З огляду… — Він завагався. Клосс не хотів сказати забагато, але й не бажав розчаровувати офіцерів щодо своєї персони. — З огляду на знання слов’янських мов.

— У вас була на сході непогана розвідувальна мережа?

— Так, — відповів Клосс. Зараз йому гидко було сидіти в шкурі німецького офіцера. — У нас були найпотужніша армія, майже ціла Європа і найбільший вождь…

Робертс зреагував на цей дотеп приязним усміхом.

— Зупинимось на розвідувальній мережі, — сказав він. — У вас хороша пам’ять?

— Не дуже, — буркнув Клосс. І подумав, що ту інформацію, яку союзники мають на увазі, він їм не дасть.

— У цьому не найкращому із світів, — сказав Робертс приязно, хоч його й повинні були зачепити якщо не слова, то принаймні тон Клосса, — нічого не відбувається надто швидко. І нічого задарма. Я чудово розумію, що ваша пам’ять притупилася, гауптмане. Потрібен час, щоб вона ожила. Адже вам, либонь, не до смаку тривале перебування в цьому таборі?

Запала довга тиша. Карпинський, удаючи, що гортає якісь папери на письмовому столі, і не приховуючи розчарування, подивився на свого колегу.

— Я гадаю, ми ще поговоримо з гауптманом Клоссом про те, що тебе цікавить, — сказав він кисло. — Мені до вподоби інша тема.

— Про групенфюрера Вольфа? Мені теж ця тема до вподоби, — сказав Клосс. — Принаймні тепер…

— Вас ніхто не питає, що вам до вподоби! — Карпинський вдарив рукою по письмовому столі. Він відчув до цього чоловіка, що сидів навпроти, якусь незрозумілу симпатію і хотів якомога швидше обірвати тоненьку нитку конфіденційності, що виникла між ними. Карпинський злостився на себе, що втягся у цю нешаблонну розмову з німецьким офіцером, а ще більше на Робертса, котрий, звичайно, не пропускає нагоди продемонструвати свою політичну далекоглядність. Вони багато разів завзято сперечалися про ставлення до Росії по війні. Карпинський вірив у рузвельтівську ідею порозуміння Америки й Росії, Ро-берт. дотримувався протилежної думки. “Ми допомагали Росії щоб вона могла перемогти німців, але хто допоможе нам перемогти Росію?” — казав Робертс. Гауптмане Клосс, — звернувся Карпинський до чоловіка, що сидів навпроти нього, — ви знали групенфюрера Вольфа?

— На жаль, ні, — щиро відповів Клосс.

— Чому на жаль?

— Вольф — військовий злочинець, — повільно відповів Клосс. — Він дав наказ ліквідувати польських і радянських полонених.

— Ще кілька десятків італійців і кілька англійців, — втрутився Робертс.

— Це були насамперед росіяни й поляки.

— Отже, ви знаєте про це? — здивувався Карпинський. — Звідки?

— Я намагався запобігти цьому, на жаль — занадто пізно. Я приїхав до цього табору через кілька годин після розправи. Я пропонував генералові почати з табору, а вже потім оточувати будинок гестапо. Вільман не згодився. Зрештою, я боюсь, що, почавши з табору, ми теж не встигли б.