Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
Хіба це не самозахист? — сіпала його за рукав жінка.
Майже, майже, — підморгнув їй, поєднавши водночас і щире порозуміння, і жахливий компроміс співучасті. Та жінка не повеселішала, тільки спитала:
Ти збрехав би задля того, щоб захистити жінку, яка ско'іла таке?
Це залежить... — почав Хосе.
Від чого залежить? — нетерпляче перебила його жінка.
Залежить від жінки, — уточнив Хосе.
А якщо це та жінка, яку ти кохаєш? — мовила жінка. — І не для того, щоб бути з нею, розумієш? Як ти сам про це кажеш.
Гаразд, нехай буде по-твоєму,
Він знову одійшов. Поглянув на годинник — скоро пів на сьому. Подумав, що через кілька хвилин ресторан почнуть заповнювати люди, і ще ревніше став протирати скло, дивлячись у вікно на вулицю. Жінка сиділа мовчазна, зосереджена і з розпачливим смутком дивилася на чоловіка. Дивилася як на лампу, що гасне. І раптом озвалася скрадливим покірним голосом:
Хосе!
З невимовною ніжністю і смутком він поглянув на неї, як покірний віл. Поглянув не щоб слухати, а щоб побачити її, щоб знати, що вона там, у сподіванні на погляд.
Я тобі сказала, що завтра зникну, а ти нічого не кажеш, — мовила жінка.
Атож, — мовив Хосе. — Але ти не сказала — куди.
Будь-куди, — відповіла жінка. — Де немає чоловіків, які бажали б мене.
Хосе сумно всміхнувся.
Ти не жартуєш? — Він наче отямився, вираз його обличчя перемінився.
Залежить від тебе. Якщо ти скажеш, коли я прийшла, то завтра я зникну і назавжди облишу все це. Ти радий цьому?
Хосе ствердно кивнув головою, втішено всміхнувся. Жінка нахилилася в той бік, де він стояв.
Якщо я колись повернуся сюди й побачу жінку, що о цій порі розмовляє з тобою, сидячи на цьому стільчику, то ревнуватиму.
Якщо ти повернешся сюди, то й принесеш мені дещо, — нагадав Хосе.
Обіцяю пошукати і принести тобі заводного ведмедика, — пообіцяла жінка.
Хосе з усмішкою провів ганчіркою в повітрі між собою та жінкою, ніби протираючи невидиме скло. Жінка всміхнулася теж, грайливо і щиро. Тоді відійшов протерти скло в кінці стойки.
Ну що? — спитав Хосе уже звідти.
Кожному, хто спитає, коли я прийшла сюди, казатимеш, що за чверть до шостої? — поцікавилась жінка.
Навіщо? — Хосе не дивився на неї і наче не чув.
Неістотно, — мовила жінка. — Важливо, щоб ти так сказав.
Перший відвідувач увійшов крізь хитливі двері й попростував до столика в кутку. Хосе глянув на годинник: пів на сьому.
Гаразд, королево, — неуважливо погодився він, — як хочеш. Я завжди роблю так, як ти хочеш.
От і добре, — зраділа жінка. — А тепер приготуй мені біфштекс.
Хосе підійшов до холодильника, дістав тарілку з м'ясом, поставив на стіл. Тоді запалив плиту.
Я тобі прощальний біфштекс приготую, королево, — похвалився він.
Спасибі, Пепільйо, — подякувала жінка.
Вона сиділа задумана, наче поринула в дивний світ, повний незнайомих невиразних образів. І не чула, як свіже м'ясо із шкварчанням впало в киплячий жир. Не чула клекотливого потріскування, коли Хосе перевернув на сковорідці м'ясо, не відчувала пахощів приправленого м'яса, що ширилися довкола. Отак сиділа, зосереджена, задумана. Аж раптом підвела голову, закліпала очима, мовби повертаючись до життя. І аж тоді завважила біля плити Хосе, освітленого веселим полум'ям.
Пепільйо!
Що?
Про що ти думаєш? — спитала жінка.
Чи знайдеш ти заводного ведмедика, — відповів Хосе.
Авжеж, знайду, — запевнила жінка. — Але мені ще хочеться спитати, чи не відмовиш у моєму останньому проханні?
Хосе глянув на неї від плити.
Скільки ж можна тобі казати? — відповів. — Хочеш іще щось, на додачу до біфштекса?
Так, — сказала жінка.
І що ж? — спитав Хосе.
Ще чверть години.
Хосе озирнувся назад, глянув на годинник. Потім на відвідувача: той терпляче очікував у своєму кутку. Перевів погляд на золотаве м'ясо на сковорідці. І аж тоді озвався:
Я таки не розумію тебе, королево.
Не вдавай дурника, Хосе, — дорікнула жінка. — Пам'ятай, я тут з половини шостої.
З іспанської переклали
Лев ОЛЕВСЬКИЙ та Дмитро СТЕЛЬМАХ
ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ, СЕНЬЙОРЕ ПРЕЗИДЕНТЕ!
Він сидів самотній у парку під жовтим листям, спираючись обома руками на срібний набалдашник палиці; дивився на запорошених лебедів і думав про смерть. Коли він уперше приїхав у Женеву, це озеро було спокійним та прозорим, довірливі чайки підходили та їли з рук у людей, а продажні жінки, схожі на примари, у своїх серпанкових сукнях з оборками та з шовковими парасольками в руках, походжали парком. Тепер єдиною жінкою на безлюдній пристані була продавщиця квітів, і йому було важко повірити, що час зруйнував не тільки його життя, а й цілий світ.
Він почувався ще одним незнайомцем у цьому місті визначних незнайомців. На ньому добре сиділи темно-синій у білу смужку костюм, з-під якого виднілася парчова камізелька, та капелюх, що його носять чиновники-пенсіонери. В нього були мушкетерські вуса, темне густе волосся з романтичними кучерями, руки арфіста з перснем удівця на лівому підмізинному пальці та веселі очі. Єдине, що вказувало на стан його здоров'я, була зів'яла шкіра. Та в сімдесят три роки навіть це не позбавляло його притаманної йому елегантності. Того ранку він почував себе вільним від усякого марнолюбства. Роки слави та влади безповоротно залишались позаду, а попереду були лише роки чекання смерті.
Він повернувся до Женеви після двох світових воєн, щоб з'ясувати причину болю, якої лікарі на Мартиніці не змогли йому назвати. Він розраховував залишитися тут на два тижні, та минуло вже півтора місяця виснажливих аналізів та неясних результатів, а кінця все ще не було видно. Причину болю шукали в печінці, в нирках, у підшлунковій залозі, в простаті, але нічого ніде не знайшли. Так тривало до того прикрого четверга, коли найменш знаменитий лікар із тих багатьох, що його оглядали, призначив йому зустріч у відділенні невралгії о дев'ятій ранку.