Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
А це лайно я залишу тут.
Через три місяці хлопці одержали великий конверт, а в ньому двадцять дев'ять листів і п'ятдесят фотокарток, що назбиралися за дозвільний час у відкритому морі. Хоча дат каталонець не ставив, однак легко було зрозуміти послідовність, у якій він писав ці послання. В перших він із властивим йому гумором повідомляв про злигодні подорожі — про те, що відчуває велике бажання викинути за борт суперкарго1, який спершу не дозволяв йому поставити скрині в каюту, про приголомшливу дурість однієї сеньйори, яка жахається числа тринадцять — не через забобон, а тому що воно видається їй незавершеним, і про заклад, який він виграв за першою вечерею, визначивши, що вода на борту судна має смак джерел Леріди, бо відгонить нічним запахом буряків з довколишніх полів. Однак у міру того як минали дні, життя на кораблі цікавило його все менше й менше, а кожен спогад про події в Макондо, навіть зовсім недавні й буденні, викликав тугу, і що далі відпливало судно, то більше суму навіювала йому пам'ять. Цей процес поглиблення туги за минулим був помітний і на фото. На перших знімках він виглядав щасливим у своїй інвалідській сорочці й зі своєю сніжно-білою чуприною на тлі Карибського моря, вкритого, як це звичайно буває в жовтні, баранцями. На останніх він, тепер уже в темному пальті й шовковому кашне, блідий, з непритомним виглядом стояв посеред палуби безіменного корабля з нічних кошмарів, що блукає осінніми океанами. На його листи відповідали Герман і Ауреліано. Перші місяці він писав так часто, аж друзям здавалося, ніби він зовсім поряд, ближче, ніж коли жив у Макондо, і жорстокі страждання, викликані його від'їздом, потроху стихли. Спочатку він повідомляв, що все, як завше, що в його рідному домі і досі збереглася рожева морська мушля, що у копченого оселедця, покладеного на шматок м'якушки, той самий смак, а сільські джерела й далі духмяніють вечорами. Перед друзями знову лежали аркуші зі шкільного зошита, всуціль списані фіолетовими карлючками, кожному з юнаків адресувався окремий аркуш. Та згодом, хоча сам каталонець і не помічав цього, листи, сповнені бадьорості людини, яка одужує, перетворювались на пастирські послання розчарованого. Зимовими вечорами, поки в каміні закипав казанок із супом, старий тужив за теплом своєї кімнатки біля книгарні, за сонцем, яке дзвенить у запорошеному листі мигдалевих дерев, за паровозним свистком, що вривається в сплячку сієсти, — так само, як у Макондо тужив за казанком із супом у каміні, за вигуками вуличного торговця кавовими зернами та за перелітними весняними жайворонками. Геть замучений цими двома ностальгіями, які відбивалися одна в одній, мов двоє поставлених одне проти одного дзеркал, він утратив своє чудове чуття нереального і врешті-решт порадив друзям виїхати геть із Макондо, забути все, чого він їх навчав про світ і людське серце, — плюнути на Горація і будь-де, куди б вони потрапили, завжди пам'ятати, що минуле — брехня, що для пам'яті немає доріг назад, що кожна минула весна безповоротна і що найнестямніше і найстійкіше кохання — всього тільки перебіжне почуття.
Альваро перший послухався поради покинути Макондо. Він продав усе, навіть яґуара, що сидів на цепу в дворі його будинку, лякаючи перехожих, і купив собі вічного квитка на поїзд, який не мав станції призначення. У рябих від знаків оклику поштових листівках, відправлених із проміжних зупинок, Альваро описував миттєві картини, що миготіли за вікном, — здавалося, ніби він розривав на дрібні клапті й жбурляв у порожнечу забуття довженну поему скороминущості: примарних неґрів на бавовняних плантаціях Луїзіани, крилатих коней на синій траві Кентуккі, коханців-греків, осяяних призахідним сонцем Арізони, дівчину в червоному светрі, яка малювала аквареллю місцевість біля озера Мічиґан і помахала Альваро пензликами — у цьому вітанні було не прощання, а надія, адже дівчина не знала, що перед нею поїзд, який не повернеться. Потім поїхали Альфонсо й Герман, — поїхали в суботу, наміряючись повернутися в понеділок, і більше про них ніхто нічого не чув. Через рік після від'їзду вченого каталонця в Макондо зоставався тільки Ґабріель; перебуваючи в нерішучості, він і далі користувався небезпечною благодійністю Чаклунки й відповідав на запитання конкурсу, влаштованого одним французьким журналом, — першою премією в тому конкурсі була подорож до Парижа; Ауреліано, передплатник цього журналу, допомагав Ґабріелеві заповнювати бланки з запитаннями, іноді він робив це у себе вдома, але найчастіше — серед фаянсових слоїків, у насиченому запахами валеріани повітрі єдиної ще вцілілої в Макондо аптеки, де жила Мерседес, таємна Ґабріелева наречена. Одна тільки ця аптека й залишилася в Макондо від минулого, руйнування якого все ніяк не закінчувалося, бо минуле руйнувалося без кінця, поглинаючи само себе, готове щомиті скінчитися, але так ніколи й не закінчуючи закінчуватись. Місто дійшло до таких меж запустіння, що коли Ґабріель, здобувши перемогу на конкурсі, зібрався їхати до Парижа з двома змінами білизни, парою черевиків і повним виданням Рабле, йому довелося помахати машиністові рукою, щоб той зупинив поїзд біля станції Макондо. Стара вулиця Турків на цей час обернулася в покинутий закуток, де останні араби спокійно дожидали смерті, і далі, за тисячолітнім звичаєм, сидячи в дверях своїх крамничок, хоча останній ярд саржі було продано вже багато років тому і на похмурих вітринах позоставалися тільки безголові манекени. Там, де було містечко бананової компанії (про нього, можливо, намагалася розповідати вечорами своїм онукам Патриція Браун, живучи в краю расової нетерпимості й маринованих огірків — у місті Пратвілі, штат Алабама), лежала тепер поросла травою рівнина. Старий священик, який заступив падре Анхеля й чийого імені ніхто навіть не питав, чекав милосердя Божого, валяючись у гамаку, мучачись від подагри та безсоння, породженого сумнівами, а тим часом поряд з ним ящірки й пацюки сперечалися між собою за право володіти храмом. У цьому покинутому навіть птахами Макондо, де від постійної спекоти й пилу було важко дихати, Ауреліано та Амаранта Урсула, ув'язнені самотністю, коханням і самотністю кохання в будинку, де шум, зчинюваний рудими мурахами, не давав склепити очей, були єдиними щасливими людьми й найщасливішими істотами на землі.
Ґастон повернувся до Брюсселя. Йому набридло чекати аероплана, й одного чудового дня він запакував у валізу потрібні речі та всю свою кореспонденцію й від'їхав із Макондо з наміром вернутися повітряним шляхом ще до того, як його пільгові ліцензії буде передано спілці німецьких авіаторів, що подали властям провінції ще Грандіозніший проект, ніж його власний. Після першого вечора їхнього кохання Ауреліано й Амаранта Урсула стали користуватися нечастими від'їздами Ґастона, але під час цих зустрічей, пронизаних подихом небезпеки й майже завжди уриваних несподіваними поверненнями чоловіка, їм доводилося приборкувати свої пориви. Тепер, зоставшися самі, коханці віддалися безумові довго угамовуваного почуття. Це була нерозсудна, згубна пристрасть, яка тримала їх у стані постійного збудження й примушувала здригатися від жаху Фернандині кістки в могилі. Кошачі верески Амаранти Урсули та її стогони лунали і о другій годині дня за обіднім столом, і о другій годині ночі в комірчині. «Мені найприкріше те, — сміялася вона, — що ми згаяли марно стільки часу». Вона бачила, як мурахи спустошують сад, тамуючи свій доісторичний голод дерев'яними частинами будинку, бачила, як їхня жива лава знову розливається по ґалереї, але, геть задурманена пристрастю, Амаранта Урсула заходилася винищувати їх тільки після того, як вони з'явилися в її спальні. Ауреліано забув про пергаменти, зовсім не виходив з дому і тільки зрідка відповідав на листи вченого каталонця. Коханці втратили чуття реальності, поняття про час, вибилися з ритму повсякденних звичок. Позачиняли двері та вікна і, щоб не витрачати зайвих хвилин на роздягання, стали ходити по будинку в тому вигляді, в якому завжди мріяла ходити Ремедіос Прекрасна; вони валялися голяка в калюжах у дворі і якось раз були мало не захлинулися, кохаючись у басейні. За короткий час вони завдали будинку більше руйнації, ніж мурахи: поламали меблі у вітальні, порвали гамак, що стійко витримував невеселі похідні любощі полковника Ауреліано Буендіа, порозпорювали матраци й повивертали їхній вміст на підлогу, щоб задихатись у ватяних завірюхах. Хоч Ауреліано був такий же завзятий коханець, як і його відсутній суперник, однак у цьому катастрофічному раю командувала Амаранта Урсула з властивими їй талантом до нерозважних витівок і невситимістю почуттів; вона немовби зосередила на коханні всю оту невтримну енергію, яку її прапрабаба віддавала виготовленню льодяникових звірят. Поки Амаранта Урсула співала від задоволення й умирала зо сміху, тішачися своїми власними вигадками, Ауреліано робився чимраз замисленішим і мовчазнішим, бо його кохання було занурене само в себе, спопеляюче. Проте обоє досягли таких висот у мистецтві кохання, що коли вичерпувався їхній пристрасний запал, вони брали й від утоми все, що могли. Віддавшись поганському обожненню своїх тіл, вони відкрили, що у кохання в хвилину пересичення набагато більше невикористаних можливостей, ніж у хвилини бажання. Поки Ауреліано втирав яєчний білок у тверді соски
Амаранти Урсули або змащував кокосовою олією її пружні стегна і вкритий пушком живіт, вона гралася, мов лялькою, його могутнім побратимом, малюючи на голівці губною помадою круглі блазенські оченята, а олівцем для брів — вуса, як у турка, пов'язала йому краваточки з атласних стрічок, приміряла капелюшки зі срібного паперу. Якоїсь ночі вони вимазалися з голови до ніг персиковим сиропом, а тоді облизували одне одного, як собаки, і кохались, мов навіжені, на підлозі в ґалереї, поки їх не розбудив потік хижих мурах, котрі вже були замірилися зжерти їх живцем.
У хвилини просвітління Амаранта Урсула відповідала на Ґастонові листи. Чоловік здавався їй чужим і далеким, вона й уявити собі не могла, що він скоро може повернутися. В одному з перших листів він повідомив таке: компаньйони справді вислали йому аероплан, але морське аґентство в Брюсселі помилково відправило його в Танґаньїку, де його передали племені маконде [22]. Ця плутанина спричинилася до безлічі ускладнень, і щоб визволити аероплан, потрібно було кілька років. Тим-то Амаранта Урсула відкинула можливість вчасного повернення чоловіка. Щодо Ауреліано, то його з зовнішнім світом зв'язували тільки листи каталонця та ще повідомлення, які він одержував від Ґабріеля через мовчазну господиню аптеки — Мерседес. Спочатку це був реальний зв'язок. Щоб залишитися в Парижі, Ґабріель, замість квитка назад, вирішив узяти гроші й тепер продавав старі газети й порожні пляшки, що їх викидали покоївки одного похмурого готелю на вулиці Дофіна. У той час Ауреліано легко міг уявити собі друга: він ходить у светрі з високим коміром, скидаючи його тільки навесні, коли закохані парочки заповнюють тераси Монпарнасу, і, щоб обдурити голод, спить удень, а вночі пише в пропахлій вареною цвітною капустою кімнатці, де скінчив своє ниття Рокамадур2. Однак вісті про Ґабріеля ставали такими туманними, а листи вченого каталонця такими нечастими й сумними, що Ауреліано звик думати про Ґабріеля і про старого так само, як Амаранта Урсула думала про свого чоловіка, тож коханці опинилися в безлюдному світі, де єдиною повсякденною і вічною реальністю було кохання.
Зненацька в оте царство щасливої несвідомості, як гарматний постріл, вдерлася звістка від Ґастона про те, що він невдовзі має повернутися. Ауреліано й Амаранта Урсула розплющили очі, обстежили свої душі, подивилися одне одному в обличчя, поклавши руку на серце, й зрозуміли: вони стали таким єдиним цілим, що воліють за краще вмерти, ніж розлучитися. Тоді Амаранта Урсула написала чоловікові листа, повного суперечливої правди: вона запевняла Ґастона в своєму коханні й бажанні знову побачити його, а потім, називаючи це фатальним накресленням долі, визнавала, що не може жити без Ауреліано. Всупереч їхнім побоюванням, Ґастон відповів спокійним, майже батьківським листом, де аж два аркуші було присвячено осторогам проти зрадливої пристрасті; лист закінчувався недвозначними побажаннями, щоб вони були такі ж щасливі, як був він сам під час свого короткого подружнього життя. Ґастонова поведінка стала цілковитою несподіванкою для Амаранти Урсули, вона вирішила, що сама дала чоловікові бажаний привід кинути її напризволяще, й відчула себе приниженою. Через півроку вона розсердилася ще дужче, коли Ґастон написав їй із Леопольдвіля, де йому нарешті вдалося повернути свій аероплан, листа, в якому не було нічого, крім прохання вислати його велосипед, бо, мовляв, це єдина дорога для нього річ, з усього, залишеного ним у Макондо. Ауреліано терпляче втішав роздратовану Амаранту Урсулу, намагаючись показати їй, що він може бути добрим чоловіком не тільки в щасті, але і в біді; буденні турботи, що лягли на них після того, як скінчилися Ґастонові гроші, зв'язали їх почуттям товариськості — в ньому не було сліпучої, всепоглинаючої пристрасті, однак воно давало їм змогу кохати одне одного й тішитися щастям так само, як у розпал бурхливих насолод. На той час, коли вмерла Пілар Тернера, вони вже чекали дитини.
Поки тривала вагітність, Амаранта Урсула пробувала налагодити виробництво намиста з риб'ячих хребців, але не знайшла на них покупців, крім Мерседес, що купила понад десяток. Уперше за все своє життя Ауреліано зрозумів, що його здібність до мов, енциклопедичні знання, рідкісний дар згадувати різні подробиці про нібито зовсім не відомі йому далекі події й місця так само непотрібні, як і скринька з родинними коштовностями його дружини, вартість яких у ту пору дорівнювала, мабуть, усім разом узятим запасам грошей останніх жителів Макондо. Подружжя існувало якимсь дивом. Амаранта Урсула не втратила ні свого гарного настрою, ні таланту до любовних витівок, але виробила в собі звичку сидіти в ґалереї після їжі, немовби під час якоїсь дивної сієсти, безсонної й сповненої мрій. Ауреліано теж був поряд з нею. Інколи вони сиділи отак одне проти одного аж до смерку, дивились одне одному в вічі, відпочивали, й у цій блаженній бездіяльності їхнє кохання було таке ж палке, як раніше в шаленстві. Невпевненість у майбутньому повернула їхні серця до минулого. Вони згадували себе у втраченому раї безнастанного дощу: як вони чалапали по калюжах у дворі, вбивали ящірок і вішали на Урсулу, як гралися, ніби ховаючи її живцем, — і ці спогади відкривали їм істину, що завжди, відколи пам'ятали себе, вони були щасливі удвох. Амаранта Урсула згадала той вечір, коли вона зайшла до ювелірної майстерні і Фернанда сказала їй, що маленький Ауреліано — нічия дитина: його знайшли в кошику, який плив річкою. Хоча це пояснення видавалось їм не дуже вірогідним, вони не мали відомостей, щоб замінити його іншим, правдоподібнішим. Обговоривши всі можливості, вони залишилися впевнені в одному: Фернанда не могла бути матір'ю Ауреліано. Амаранта Урсула схилялася до думки, що він — син Петри Котес, але про батькову наложницю вона пам'ятала тільки різні бридкі плітки, отож таке припущення викликало ґримасу огиди в їхніх душах.
Мордований впевненістю, що він доводиться братом своїй дружині, Ауреліано зробив вилазку до оселі священика, щоб пошукати у відвологлих, переточених міллю архівах який-небудь вірогідний слід свого походження. У найдавнішому з виявлених ним метричних записів мовилося про Амаранту Буендіа, хрещену в отрочому віці падре Никанором Рейною в ті часи, коли він намагався довести існування Бога за допомогою фокусу з шоколадом. У якусь мить в Ауреліано зринула надія, що, можливо, він — один із сімнадцяти Ауреліано, записи про хрещення яких простежувались у чотирьох томах, але дати виявилися надто давніми, як на його вік. Побачивши, що Ауреліано, блукаючи в лабіринтах крові, дрижить від хвилювання, замучений подагрою священик, котрий спостерігав за ним зі свого гамака, співчутливо спитав, як його звуть.
Я Ауреліано Буендіа.
Тоді не муч себе даремно, — переконано вигукнув священик. — Багато років тому тут була вулиця з такою назвою, а в той час люди мали звичай давати дітям імена за назвами вулиць.
Ауреліано весь затрусився від злості.
А! — мовив він. — То ви також не вірите?
У що?
У те, що полковник Ауреліано Буендіа розпочав тридцять дві громадянські війни і всі їх програв, — відповів Ауреліано. — У те, що війська оточили й розстріляли три тисячі робітників, а потім вивезли трупи в поїзді з двохсот вагонів і поскидали в море.
Священик зміряв його жалісливим поглядом.
Ой, сину мій, — зітхнув він. — 3 мене було б досить і віри в те, що ми з тобою існуємо нині.
Тож Ауреліано й Амаранта прийняли версію про кошик не тому, що переконалися в її правдивості, а тому, що вона, ця версія, рятувала їх від болісних страхів. У міру того як розвивалася вагітність, вони чимдалі більше оберталися на єдину істоту, чимдалі міцніше вживалися в самотність у цьому будинку, якому бракувало тільки останнього подмуху вітру, щоб завалитися. Тепер вони обмежили себе лише найнеобхіднішим простором, що починався в Фернандиній спальні, де перед ними уже мріли радощі осілого кохання, й захоплював частину ґалереї, де Амаранта Урсула плела капці й чепчики для немовляти, а Ауреліано писав свої нечасті листи до вченого каталонця. Решта будинку здалася під упертим натиском руйнівних сил. Ювелірна майстерня, Мелькіадесова кімната, безмовне, первісне царство Санта Софії де ла П'єдад були поховані в глибині будинку, мов у тій дрімучій сельві, проникнути в яку нікому не вистачало сміливості. Взяті в облогу невситимою природою, Ауреліано з Амарантою Урсулою й далі доглядали материнку та бегонії, захищаючи свій маленький світ демаркаційними лініями з негашеного вапна, ставлячи останні редути у війні людини з мурахами, яка ведеться з давніх-давен. Через відросле недоглянуте волосся, темні плями на обличчі, набряки на ногах, через те, що вагітність спотворила античні форми її ніжного, гнучкого, мов у ласки, тіла, Амаранта Урсула хоч і не здавалася вже такою юною, як того дня, коли повернулася додому з бранцем-чоловіком і кліткою, повною канарок, які не виправдали її надій, але все ще зберігала давню бадьорість духу. «Казна-що! — сміялася вона. — Хто б міг подумати, що ми й справді зрештою житимемо як людожери!» Остання ниточка, яка зв'язувала їх зі світом, перервалася на шостий місяць вагітності, коли, одержавши листа, вони зрозуміли, що він не від ученого каталонця. Листа було відправлено з Барселони, але адресу на конверті написано синім чорнилом і чітким почерком офіційних сповіщень; лист мав безневинний, невиразний вигляд, мов піднесений ворогом подарунок. Ауреліано вихопив його з рук Амаранти Урсули, яка збиралася розпечатати конверт.