Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
Своїм гідним подиву вмінням шити, латати, тулити клаптик до клаптика жінка, здавалося, знайшла спосіб підтримувати домашнє господарство просто-таки в порожнечі. Жовтень подарував їм ще кілька днів перепочинку. Вогкість відступила на час.
Підбадьорена мідно-яскравим сонцем, жінка вже третій день як заходилася біля своєї зачіски. «Ну, завела молебень», — сказав полковник, коли вона почала розсмикувати довгі синяві пасма волосся рідким гребенем. Другого дня, сидячи у дворі з простирадлом на колінах, вона чесала коси густим гребінцем, щоб вичесати нужу, яка розплодилась
Того вечора, коли товариші Агустінові пішли з хати, тішачись райдужними надіями на перемогу півня, полковник також відчув себе в формі. Жінка підстригла його.
Ти скинула з мене двадцять років, — сказав полковник, обмацуючи голову руками. Жінка подумала, що її чоловік має рацію.
Коли я здорова, то можу навіть мертвого воскресити, — відказала вона.
Але самовпевненості їй стало ненадовго. Вже нічого не залишалося в хаті, що можна було б продати, крім годинника і картини. В четвер увечері, коли було підчищено все до крихти, жінка занепокоїлась.
Не хвилюйся, — втішав її полковник. — Завтра прийде пошта.
Наступного дня він чекав на катер біля лікаревої приймальні.
Літак — чудова річ, — казав полковник, утупивши очі в мішок з поштою. — Кажуть, що він за одну ніч може долетіти до Європи.
Правда, — відказав лікар, обмахуючись ілюстрованим журналом.
Полковник відшукав очима поштаря серед гурту людей, які чекали, коли причалить катер, щоб скочити на нього. Поштар скочив першим. Капітан віддав йому конверт, запечатаний сургучем. Потім зійшов на палубу. Поштовий мішок був затиснутий між двома бочками гасу.
Але й у нього є свої вади, — сказав полковник. На мить він згубив з очей поштаря, але знову побачив його серед різнобарвних пляшок біля возика з прохолодними напоями. — Маленькими кроками просувається людство по шляху поступу...
Зараз літак надійніший, ніж катер, — сказав лікар. — При висоті в двадцять тисяч футів він летить над бурями.
Двадцять тисяч футів, — повторив полковник, не годний уявити такої височини.
Лікар спробував пояснити. Розгорнув обома руками журнал і тримав його непорушно.
Рівновага відмінна, — сказав він.
Але полковник не міг одвести погляду від поштаря. Він бачив, як той ковтає напій з рожевою піною, тримаючи склянку в лівій руці, а правою підтримуючи мішок з поштою.
Є, нарешті, й кораблі в морі, які постійно зв'язані з нічними літаками, — провадив далі лікар, — з такими заходами остороги на літаку безпечніше, ніж на катері.
Полковник глянув на нього.
Напевне, — сказав. — Мабуть, так, як на килимі, на підлозі.
Поштар ішов прямо на них. Полковник відступив на крок, охоплений непереборним хвилюванням. Він намагався розібрати прізвище, написане на конверті з сургучем. Поштар розкрив мішок, дістав для лікаря пачку газет, потім розірвав пакунок із приватними листами, звірив правильність вмісту й перечитав на листах прізвища адресатів. Лікар розгорнув газети.
І досі проблема Суецу, — мовив він, читаючи великі заголовки. — Захід втрачає ґрунт під ногами.
Полковник не читав заголовків. Корчі звели йому живіт, та він зусиллям волі стримав їх.
Відколи існує цензура, газети тільки й пишуть про Європу, — сказав він. — Найкраще було б, якби всі європейці перебралися сюди, а ми — до Європи. Отоді б усі знали, що робиться в їхній країні.
Для європейців Південна Америка — це лобур з вусиками, гітарою і револьвером, — сказав лікар, сміючись поверх газет.
Вони не розуміють наших проблем.
Поштар віддав лікареві його кореспонденцію. Решту кинув у мішок і знову його зав'язав.
Лікар зібрався читати два особисті листи. Але, перш ніж надірвати конверт, глянув на полковника. Потім на поштаря.
Полковникові нічого нема?
Полковника охопив жах. Поштар завдав мішок на плече, зійшов з набережної і відказав, не повертаючи голови:
Полковникові ніхто не пише.
Всупереч своїй звичці, полковник не пішов зразу додому. Він випив кави в кравецькій майстерні, поки Агустінові товариші переглядали газети. Полковник почував себе обдуреним. Він волів би просидіти тут аж до наступної п'ятниці, ніж стати перед жінчині очі сьогодні ввечері з порожніми руками. Та коли настав час зачиняти майстерню, йому довелось повернутися до дійсності. Жінка такого й чекала.
Нічого? — спитала вона.
Нічого, — відказав полковник.
Наступної п'ятниці він знову пішов на причал. І, як і кожної п'ятниці, повернувся додому без довгожданого листа.
Ми вже стільки чекаємо, що терпцю не стає, — сказала йому дружина того вечора. — Треба мати ослячу впертість, як у тебе, щоб чекати листа п'ятнадцять років.
Полковник ліг у гамак читати газети.
Треба діждатись черги, — сказав. — Наш номер тисяча вісімсот двадцять третій.
Відколи ми чекаємо, цей номер двічі випав у лотереї, — заперечила жінка.
Полковник читав, як завжди, все від першої сторінки до останньої, навіть оголошення. Але цього разу не міг зосередитись. Він читав і думав про свою ветеранську пенсію. Дев'ятнадцять років тому, коли конгрес ухвалив закон, почався виправдувальний процес, що тривав вісім років. Потім потрібно було ще шість років, щоб виклопотати занесення полковника до списку. І тоді полковник востаннє отримав листа.
Він скінчив читати після сигналу гасити світло. А збираючись вимкнути його, побачив, що дружина не спить.
У тебе є ще та вирізка?
Жінка замислилась.
Так. Мусить бути десь серед паперів.
Вона вийшла з-під сітки від москітів, витягла з шафи дерев'яну скриньку з пачкою листів, складених по датах і зв'язаних гумовою стрічкою, і знайшла об'яву юридичної контори, яка брала на себе клопотання про пенсію для учасників війни.
Відколи я тобі товчу, щоб ти змінив адвоката, можна було б уже й витратити всі ці гроші, — сказала жінка, простягаючи чоловікові газетну вирізку. — Що нам з того, коли нам їх покладуть до труни, як це роблять індіанці?