Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
Подумайте, полковнику, — наполягав він. — Важливо, щоб саме ви виставили на півнячий бій Агустінового півня.
Полковник подумав.
Я розумію, — сказав він. — Тому й дотримав його аж досі. — Стиснув зуби, набираючись духу, щоб докінчити: — Зле, що чекати ще аж три місяці.
Херман зрозумів його.
Якщо тільки в цьому річ, то не турбуйтеся, — відказав він і запропонував поміч. Усі згодились.
Уже вечоріло, коли полковник увійшов до хати зі згортком під пахвою. Дружина була приголомшена.
Нічого? — запитала вона.
Нічого, — відповів полковник. — Але тепер це пусте. Хлопці самі взялися годувати півня.
Зачекайте, я вам дам парасольку, куме.
Дон Сабас відчинив шафу, вмуровану в стіну контори. Всередині шафи були звалені купою чоботи, стремена, попруги, алюмінієве відро з острогами. Вище висіло з півдесятка різних парасольок. Полковник подумав, що шафа нагадує звалище після якоїсь катастрофи.
Дякую, куме, — сказав він, обіпершись на підвіконня. — Я краще зачекаю, коли дощ перейде.
Дон Сабас, не зачинивши шафи, сів за письмовий стіл навпроти електричного вентилятора. Потім видобув з шухляди письмового столу маленький медичний шприц, загорнений у вату.
Полковник задумано дивився крізь дощ на свинцево-сірі дерева мигдалю. Вулиця наче вимерла.
Злива з цього вікна якась інакша, — промовив він. — Така, наче ллє десь в іншому селищі.
Злива — то злива, з якого місця не дивись, — заперечив дон Сабас. Він поставив шприц кип'ятитися на письмовому столі, вкритому склом. — Це чортяче селище.
Полковник здвигнув плечима. Він вийшов насеред контори; приміщення було обличковане зеленою плиткою, меблі оббиті яскравими тканинами. В глибині безладно накидані лантухи з-під солі, бурдюки з-під меду, сідла. Дон Сабас дивився на нього бездумним поглядом.
Бувши вами, я б так не думав, — сказав полковник. Тоді сів, схрестив ноги й кинув спокійний погляд на чоловіка, схиленого над письмовим столом. Маленький чоловічок, огрядний, але слаботілий, дивився на полковника з удаваним співчуттям.
Покажіться лікарю, куме, — сказав дон Сабас. — Після похорону ви погано виглядаєте.
Полковник звів голову й відказав:
Я чудово себе почуваю.
Дон Сабас чекав, поки закипить шприц.
Якби-то я міг так сказати, — пожалівся він. — Ви щасливий, бо можете їсти що завгодно, хоч мідні стремена.
І подивився на свої волохаті, в рудому ластовинні, руки. Крім шлюбної обручки, він носив на пальці ще перстень з чорним каменем.
Це так, — згодився полковник.
Крізь двері, які з'єднували контору з рештою будинку, дон Сабас покликав дружину. Потім нудно почав розписувати свій режим харчування. Витяг з кишені сорочки пляшечку й витрусив на стіл білу таблетку завбільшки з квасолину.
Тяжка кара носити це скрізь із собою, — сказав він. — Таке відчуття, наче носиш у кишені свою смерть.
Полковник підійшов до столу й уважно розглядав таблетку на долоні, аж поки дон Сабас запропонував покуштувати її.
Це щоб солодити каву, — пояснив він. — Цукор, але без цукру.
Аякже, — сказав полковник, смокчучи ті смутні солодощі. — Це однаково, що дзвонити без дзвонів.
Коли дружина зробила йому ін'єкцію, дон Сабас обіперся ліктями на стіл, стис голову руками. Полковник не знав, куди подітися. Жінка вимкнула електричний вентилятор, поставила його на сейф, потім підійшла до шафи.
Парасолька мені завжди нагадує про смерть.
Полковник не відповів. Він вийшов з хати о четвертій з
наміром дочекатись пошти, але злива загнала його до контори дона Сабаса. Ще йшов дощ, коли почулися гудки катерів.
Всі кажуть, що смерть — це жінка, — провадила дружина дона Сабаса. Вона була дебела, вища за чоловіка, з волосатою бородавкою на верхній губі. Мова її нагадувала дзижчання електричного вентилятора. — Але я не думаю, що це так, — докінчила вона, зачинила шафу й обернулась, шукаючи полковникового погляду: — Я гадаю, що смерть
це тварина з копитами.
Можливо, — згодився полковник. — Інколи трапляються вельми дивні речі.
Він уявив собі, як поштар у гумовому плащі перескакує на катер. Уже минув місяць, як полковник змінив адвоката. Отож він мав право сподіватися на відповідь. Жінка дона Сабаса все говорила про смерть, аж поки помітила з виразу полковникового обличчя, що думки його витають десь далеко.
Куме, — сказала вона, — у вас, мабуть, якась прикрість.
Полковник отямився.
Так, кумо, — злукавив він. — Я подумав, що вже п'ята, а півневі не зробили впорскування.
Жінка остовпіла.
Впорскування півневі? Та хіба то людина? —скрикнула вона. — Це ж блюзнірство!
Дон Сабас не стерпів, звів обличчя, налите кров'ю.
Замовкни хоч на мить, — наказав він дружині. — Уже півгодини верзеш казна-що, набридаєш кумові.
Воронь боже, — запротестував полковник.
Жінка грюкнула дверима.
Дон Сабас витер шию хусткою, що пахла лавандою. Полковник одійшов до вікна. Дощ припускав. Через збезлюднілу площу переходила чиясь курка на цибатих жовтих лапках.
Ви й справді робите впорскування півневі?
Авжеж, — сказав полковник. — За тиждень почнеться тренування.
Це безглуздя, — сказав дон Сабас. — Такі речі не для вас.
Щира правда, — сказав полковник. — Та хіба через те слід скрутити півневі шию?
Це божевілля, — повторив дон Сабас, обертаючись до вікна. Він дихав гучно, наче ковальський міх.
Полковникові боляче було дивитись у змучені кумові очі.
Послухайте моєї ради, куме, — сказав дон Сабас. — Продайте цього півня поки не пізно.