Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
Ви завжди будете молодший на двадцять років, — зауважив лікар.
Полковник зітхнув вільніше. Він чекав, що дон Сабас ще щось скаже, але той більше не озвався — мовчки надягнув шкіряну куртку на застібці-змійці й уже рушив до дверей.
Якщо хочете, поговоримо на тому тижні, куме, — сказав полковник.
Саме це я й хотів сказати, — відповів дон Сабас. — У мене є клієнт, який, можливо, дасть вам чотириста песо. Але доведеться почекати до четверга.
Скільки? — запитав лікар.
Чотириста песо.
Я чув, що його цінували багато дорожче, — зауважив лікар.
Ви мені казали про дев'ятсот песо, — сказав полковник, збадьорений лікаревою підтримкою. — Це найкращий півень на цілу округу.
Дон Сабас відповів лікареві:
Іншим часом усяк дав би тисячу. Але тепер кожен боїться доброго півня. Бо на півнячому бою завжди є ризик, що тебе застрелять.
Тоді обернувся до полковника з удаваним жалем:
Оце я й хотів вам сказати, куме.
Полковник кивнув головою.
Гаразд.
І вийшов за ним до коридору. Лікар залишився в вітальні: жінка дона Сабаса покликала його і попросила в нього ліки «від того, що раптом трапляється з людиною, і невідомо, що воно таке». Полковник зачекав на нього в конторі. Дон Сабас відімкнув сейф, напхав грошей у кишені й простяг чотири банкноти полковникові.
Ось вам шістдесят песо, куме. Коли продамо півня, розрахуємось.
Полковник рушив з лікарем через базар коло пристані, що починав оживати з вечірньою прохолодою. Якийсь баркас, навантажений цукровою тростиною, спускався за водою. Лікар був незвично мовчазний.
Як ви себе почуваєте, докторе?
Лікар здвигнув плечима.
Так собі, — сказав. — Думаю, що треба звернутись до лікаря.
Це зима, — сказав полковник. — Взимку в мене завжди болить живіт.
Лікар уважно, але без професійної цікавості подивився на нього. Дорогою він вітався з сірійцями, що сиділи на порозі своїх крамниць. Вже біля дверей приймальні полковник признався лікареві, чому продав півня.
Не міг інакше, — пояснив. — Цей звір живиться людським м'ясом.
Єдиний звір, що живиться людським м'ясом, це ДОН Сабас, — сказав лікар. — Я певен, що він перепродасть півня за дев'ятсот песо.
Ви так гадаєте?
Я певен, — сказав лікар. — Це такий самий вигідний ґешефт, як його знаменита патріотична угода з алькальдом.
Полковник не міг повірити.
Мій кум пішов на ту угоду, щоб зберегти свою шкуру, — сказав він. — Тільки тому він і зміг залишитись у селищі.
І зміг скупити запівдарма майно своїх партійних товаришів, яких алькальд виселяв із селища, — заперечив лікар і постукав у власні двері, бо не знайшов у кишенях ключа.
Полковник не йняв віри.
Не будьте наївний, — розсердився лікар. — Дона Сабаса гроші цікавлять багато більше, ніж власна шкура.
Дружина полковникова того вечора пішла купувати. Він супроводив її до крамниць сірійців, а сам думав про те, що розповів йому лікар.
Знайди зараз хлопців і скажи їм, що півня продано,
сказала йому жінка. — Нехай облишать марні надії.
Півень не буде проданий, поки не вернеться кум Сабас, — відповів полковник.
В більярдному салоні він знайшов Альваро. Той грав у рулетку. Салон вирував цього недільного вечора. Спека здавалася ще більшою від завивання радіо, ввімкненого на повну потужність. Яскраві номери, намальовані на таблиці з чорної гуми й освітлені гасовим ліхтарем, поставленим на ящик посеред столу, розважили полковника. Альваро вперто ставив на двадцять три й програвсь. Слідкуючи за грою через його плече, полковник спостеріг, що одинадцять випало чотири рази за дев'ять обертів.
Став на одинадцять, — шепнув він на вухо Альваро.
Цей номер частіше випадає.
Альваро вивчав таблицю. Він не поставив на наступний оберт. Вийняв гроші з кишені, а разом з грошима аркуш паперу й під столом передав його полковникові.
Це від Агустіна.
Полковник сховав листівку в кишеню, Альваро поставив купу грошей на одинадцять.
Починай з малого, — сказав полковник.
Але це ж може бути щасливий номер, — заперечив Альваро.
Сусідні гравці позабирали ставки з інших номерів і поставили на одинадцять, коли вже велике кольорове колесо почало крутитись. Полковникові забило дух. Уперше в житті він відчув чар, потрясіння й гіркоту азарту.
Випало п'ять.
Дуже шкода, — сказав присоромлений полковник і з нестерпним відчуттям вини провів очима дерев'яні грабельки, які згрібали гроші Альваро. — Це тому, що я втрутився не в свою справу.
Альваро всміхнувся, не обертаючись.
Не беріть до серця, полковнику. Пощастить у коханні.
Раптом звуки мамби урвались. Гравці розступилися з
піднятими вгору руками. Полковник відчув за спиною чіткий, сухий брязк і холод зведеної рушниці. Майнула думка: попав у поліційну облаву з підпільною листівкою в кишені... Він напівобернувся, не піднімаючи рук. І вперше в житті побачив зблизька чоловіка, що стріляв у його сина. Той стояв проти нього з рушницею, націленою йому в живіт. Чоловік був низенький, схожий на індіанця, засмаглий. Від нього смерділо, як від закаляного немовляти. Полковник зціпив зуби й кінчиками пальців обережно відвів дуло рушниці.
Дозвольте, — сказав він.
Погляд його зіткнувся з поглядом маленьких, круглих, ніби кажанячих очей. За одну мить полковник відчув, як ці очі поглинули його, розжували, перетравили й зразу ж виштовхнули.
Проходьте, полковнику.
Полковникові не треба було відчиняти вікно: він і так бачив, що надворі грудень. Він одчув грудень усім єством своїм, коли в кухні кришив городину на сніданок півневі. Потім прочинив двері, і весь вигляд двору потвердив його відчуття. Це був прегарний дворик, з травою й деревами, з будочкою вбиральні, що наче пливла у вранішньому мареві десь на міліметр над землею.
Полковникова дружина пролежала в ліжку до дев'ятої години. Коли вона вийшла до кухні, полковник уже прибрав у хаті й розмовляв з дітьми, що обступили півня. Жінка мусила обійти їх, щоб добратись до плити.
Геть з дороги, — буркнула вона. Похмуро глянула на півня. — Коли вже я здихаюсь цього навісного птаха?
По ставленню дружини до півня полковник угадував її настрій. Ніщо в півневі не могло викликати злості. Він був у чудовій формі. Шия й стегна голі, свинцевого кольору, гребінець зубчастий, вигляд непереможний.