Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
Кажіть зараз, — сказав дон Сабас. — Я не маю хвилини вільної. Він чекав нетерпляче, тримаючись за дверну ручку. Полковник пережив п'ять найдовших у своєму житті секунд. Зціпивши зуби, він пробурмотів:
Я про півня.
Дон Сабас смикнув двері.
Про півня, — повторив він, усміхаючись, і підштовхнув управителя до коридору. — Тут не знаєш, на якому світі живеш, а кум тільки про півня й думає, — і додав, звертаючись до полковника: — Гаразд, куме. Я зараз вернусь.
Полковник нерухомо стояв посеред контори, аж поки кроки обох чоловіків затихли в кінці коридору. Потім вийшов пройтись по селищу, що поринуло в недільний післяобідній сон. У кравецькій майстерні не було нікого. Лікарева приймальня замкнена. Ніхто не стеріг товари, виставлені в крамницях сірійців. Річка — наче блискуча криця. Якийсь чоловік спав у порту на чотирьох бочках гасу, закривши лице від сонця своїм сомбреро. Полковник попростував додому; в нього було таке відчуття, наче він — єдина жива істота в селищі.
Дома чекав на нього повний сніданок.
Взяла наборг — пообіцяла заплатити завтра вранці, — пояснила дружина.
За сніданком полковник розповів їй про останні три години. Дружина нетерпляче вислухала його.
Ти м'якосердий, — сказала вона наприкінці. — Ти неначе приходиш просити милостині, а повинен прийти з високо піднятою головою, викликати кума в куток і сказати йому: «Куме, я вирішив продати вам півня».
Життя — це одна мить, — зітхнув полковник.
Жінка заходилася прибирати в хаті. Цього ранку вона
вбралась незвичайно: на ногах старі чоловікові черевики, гумовий фартух, на голові ганчірка, зав'язана на вухах двома вузлами.
Ти нічогісінько не тямиш у торгівлі, — сказала вона.
Коли щось продаєш, то вираз обличчя в тебе має бути такий, наче ти купуєш.
Полковникові жінка в такому вбранні здалась кумедною.
Стій так, — урвав він її, всміхаючись. — Ти тепер схожа на вівсяного чоловічка Квакера1.
Жінка скинула ганчірку з голови.
Я тобі серйозно кажу, — відрубала вона. — Ось зараз віднесу півня до кума і закладаюсь на що хочеш, що повернусь через півгодини, маючи в руках дев'ятсот песо.
Тобі кров шибнула в голову, — сказав полковник. — Вже робиш ставку на півня.
Він насилу відрадив її. Цілий ранок вона уявляла собі, як гарно вони будуть жити три роки, позбувшись цієї муки
очікувати пенсії щоп'ятниці.
Вона вже приготувала все в хаті для зустрічі дев'ятисот песо. Склала список найнеобхідніших речей, які треба купити, не забула й про нові черевики для полковника. Вибрала в спальні місце для дзеркала. Несподіваний провал її планів сповнив її несвідомим соромом і образою.
Вона лягла на хвилинку спочити. Коли встала, полковник сидів у дворі.
А тепер що ти робиш? — спитала вона.
Думаю, — сказав полковник.
Ну, тоді все гаразд. За п'ятдесят років матимемо ці гроші.
Але насправді полковник вирішив продати півня сьогодні. Він думав про дона Сабаса, який, сидячи сам у своїй конторі навпроти вентилятора, готується до щоденної ін'єкції. І завбачав, що відповість йому дон Сабас.
Візьми півня, — порадила жінка, коли він виходив.
Образ святого творить дива.
Полковник не погодився. Вона провела його аж на вулицю в тривозі й відчаї.
Хай буде цілий натовп у конторі — не зважай! — казала вона. — Візьми його під руку і не пускай, доки він не дасть тобі дев'ятсот песо.
Вони подумають, що ми хочемо їх пограбувати.
Жінка наче не чула.
Пам'ятай, що ти хазяїн півня, — напучувала вона чоловіка. — Пам'ятай, що це ти, власне, робиш йому послугу.
Гаразд.
Дон Сабас був з лікарем у спальні.
Користуйтесь слушною хвилиною, куме, — сказала полковникові господиня. — Доктор оглядає його, бо він має поїхати на ферму і не повернеться раніш як у четвер.
В полковникові боролися дві протилежні сили: хоч він і вирішив продати півня, але волів би прийти на годину пізніше, щоб уже не застати дона Сабаса.
Я можу почекати, — сказав.
Але жінка радила йти. Вона провела його до спальні, її чоловік сидів на ліжку, як на троні, в самій білизні, втупивши в лікаря безбарвні очі. Полковник зачекав, поки лікар нагрів скляну трубку з пацієнтовою сечею, понюхав пару, схвально кивнув головою дону Сабасові, потім сказав, звертаючись до полковника:
Треба розстріляти його. Діабет не дуже квапиться добивати багатіїв.
Ви вже зробили все, що можливо, своїми клятими ін'єкціями, — сказав дон Сабас і поплескав себе по плюсклому заду. — Але об мене зуби поламаєш, — тоді до полковника: — Ну бо, вперед, куме. Коли я вдень зайшов за вами, вас уже не було, навіть капелюха не залишили.
А я не ношу капелюха, щоб ні перед ким не скидати.
Дон Сабас почав одягатися. Лікар поклав у кишеньку
саквояжа скляну трубочку з кров'ю для аналізу. Потім зробив лад у валізці. Полковник подумав, що лікар уже збирається прощатись.
Бувши вами, я б виставив моєму кумові рахунок на сто тисяч песо, докторе, — сказав він. —Тоді ви мали б менше клопоту.
Я йому це й запропонував, тільки зажадав мільйон, — сказав лікар. — Бідність — найкращий засіб проти діабету.
Дякую за рецепт, — сказав дон Сабас, силкуючись втиснути опасисте черево в вершницькі штани. — Але не приймаю його, хочу вберегти вас від нещастя бути багатим.
Лікареві зуби відбились у нікельованому замку валізки. Він подивився на годинник, не виявляючи нетерплячки. Натягаючи чоботи, дон Сабас несподівано спитав полковника:
Ну, то що там з тим півнем, куме?
Полковник завважив, що й лікар нашорошив вуха, чекаючи на відповідь. Він зціпив зуби.
Нічого, куме, — промурмотів. — Я прийшов продати його вам.
Дон Сабас узяв чоботи й сказав байдуже:
Дуже добре, куме. Це найрозумніше, що могло вам спасти на думку.
Обличчя лікареве стало непроникне.
Таке вирування пристрастей мені не до снаги. Я вже застарий, — виправдовувався полковник. — Якби я був молодший на двадцять років — інша річ.