Сто років тому вперед
Шрифт:
Космічні гості поквапилися далі, і, аж поки їх не стало видно, Коля дивився їм услід. Праворуч ішов акваріум із синім конем, ліворуч — садова лійка, а посередині — безхвосте кошеня. Вони вже забули про Колю й голосно обмірковували проблему розшифрування восьмого головного ряду.
Космічних гостей обганяли інші вболівальники. Дехто йшов пішки, дехто летів над самісінькою землею в прозорих кулях, над головою промайнула зграйка хлопчиків із крильми за спиною. Вони махали цими крильми, як бабки. Всі вони були вдягнені яскраво і навіть легковажно,
— А в нас маскарад цікавіший. Ми в рицарів одягалися.
— Постривай, дитино, — звернувся до неї Коля. — Скажи мені, де знайти третій автобус?
— Іди ліворуч по бульвару, — відповіла дівчинка. — Он біля пам’ятника Гоголю стоїть.
Розділ V
ТИ ЛЮБИШ МАНГОДИНЮ?
Бульвар сильно змінився за минулі роки. По-перше, він став утричі, якщо не вп’ятеро ширший, через те, коли йдеш посередині, країв не видно. По-друге, дерева і взагалі рослини також змінилися. Щоправда, лишилося кілька старих дерев, лип і кленів, але між ними росли квітучі яблуні, груші й навіть пальми. Коли Коля підійшов ближче, він побачив, що деякі з дерев, певно найніжніші, були окутані тонким прозорим пластиком, а довкола інших стояла стінка теплого повітря. Повітря піднімалося з решіток, схованих у молодій траві. Поряд із доріжкою стояло дивне дерево — ніби лопух або, точніше, щавель, збільшений у тисячу разів. Між листям висіло гроно зелених бананів. А на землі біля дерева сиділа мавпочка й чистила зірваний банан.
Побачивши таке тропічне видовище, Коля згадав, що він голодний. Крім склянки кефіру й бутерброда з чаєм, він нічого зранку не їв. До того ж він любив банани. І він подумав: якщо мавпочці можна харчуватися плодами на Гоголівському бульварі, то людині це тим паче не заборонено.
Про всяк випадок Коля огледівся, але нікого не побачив. Він підійшов до бананового дерева й сказав мавпочці:
— Відійди, а то укусиш.
Мавпочка оскалилась, проте відійшла й знову заходилася чистити банан.
Коля став навшпиньки й почав відривати банан від грона. Банан відривався через силу, все дерево розгойдувалося. Ледве-ледве Коля відкрутив один плід від грона й тільки хотів сісти поряд із мавпочкою і обчистити його, як із кущів вийшов чималий хлопець трохи старший від Колі, в червоних трусах, на яких було нашито комети, й сказав:
— Дурень! Що ти робиш?
Якби це був дорослий, то Коля, напевно, вибачився б, але перед хлопцем Коля вибачатися не хотів.
— А що? — спитав він. — Мавпам можна, а мені не можна?
— Він же нестиглий. І взагалі кормовий, для худоби виведений. Ти що, банани любиш?
— А тобі яке дало?
— А мені ніякого.
— То й іди своєю дорогою.
— Не піду. Я селекцію проводжу, а ти поводишся, як немовля.
— А мавпа? — спитав Коля. — Ти поглянь, скільки біля неї лушпиння валяється.
— Порівняв себе з мавпою! — сказав презирливо селекціонер. — Для неї ж це основна їжа.
Мавпа помітила, що на неї дивляться, і про всяк випадок плигонула з бананом у лапі на гілку липи.
— Ходімо, — сказав селекціонер.
— Не піду, — запротестував Коля.
— Боїшся, чи що?
— Я? Боюся? Та я таких, як ти, десятеро однією лівою перекидаю!
— А я з тобою і зчіпатися не буду. Ми в різних вагових категоріях, — мовив селекціонер. — А банан ти їж, якщо хочеться. Мені не жалко. Все одно вже зірвав.
— Я його для мавпи зірвав, — збрехав Коля. — У мене вдома мавпа живе, от я й зірвав.
— А де ти живеш?
— Далеко, — відповів Коля.
— Не в Москві?
— Ні, не в Москві.
— А де?
Коля став швидко думати й згадав, що його бабуся живе в Конотопі.
— У Конотопі, — сказав Коля.
— Знаю, — сказав селекціонер. — Звідти родом Милена Митіна, правда?
— Правда, — згодився Коля.
Треба ж так: зараз питатиме про якусь Милену Митіну, а Коля навіть не знає, чим вона знаменита!
— Ні, — поправив сам себе селекціонер. — Милена з Костроми. В Конотопі шахту до центру Землі риють.
— Риють, — промовив Коля вбитим голосом.
— Дивний ти якийсь, — сказав селекціонер. — Тебе як звати?
— Коля.
— А мене Джавад. Ти в чому спеціалізуєшся?
— Як це?
— Ну, ким будеш?
Коля не встиг придумати відповіді. Він уже збагнув, що всякі там дідусі куди менш небезпечні, аніж свій брат школяр.
На щастя, Джавад одразу ж відвернув свою увагу. Вони вийшли на галявину, посеред якої був великий басейн. За басейном — галява, всіяна квітами й невеликими кущиками. Поміж квітів виднілося яскраве вбрання людей.
— Ей! — крикнув Джавад. — Оленко, виходь, діло є!
У центрі басейну вода збурунилась, і в бризках з’явилася дівчинка. Не випірнула, а ніби піднялася до пояса. І тут Коля зрозумів, що дівчинка сидить верхи на величезній рибині. Рибина швидко попливла по колу, виставивши з води гладеньку блискучу спину. А коли вона підпливла до краю басейну, де стояли Коля з Джавадом, виявилося, що це не рибина, а дельфін. Дельфін завмер край води, дивлячись на Колю веселим маленьким оком, і Коля простяг йому банан.
— Ти що, з глузду з’їхав? — схопив його за руку Джавад. — Ти його потім від поносу лікуватимеш? Хіба дельфіни їдять банани?
— У нас у Конотопі дельфіни харчуються тільки бананами, — сказав Коля.
Дівчинка, що стрибнула з дельфіна, була молодша за Колю, їй минуло років десять, не більше.
— Здрастуйте, — привіталася вона. — Ти мене кликав, Джаваде?
— Слухай, Оленко, — мовив Джавад, — цього хлопця звати Коля. Він, либонь, із маскараду втік. І, мені здається, він голодний. У тебе знайдеться що-небудь смачне?