Історія Лізі
Шрифт:
Вона з виляском закрила книгу й кинула її на запилюжену спину книжкової змії. Її апетит до фотографій — до спогадів— був більш аніж насичений на сьогоднішній день. Вона відчула, як десь під її правим оком розпочинається болюча пульсація. Вона хотіла прийняти якісь ліки, але не бридкий тайленол, а ті таблетки, що їх її небіжчик-чоловік називав божевілками. Дві таблетки його ексцедрину — це саме те, що їй треба, якщо вони лежать десь недалеко на полиці. Потім вона трохи полежить у їхній спальні, поки ще не сильний головний біль мине. Можливо, їй пощастить навіть трохи поспати.
«Я подумала про спальню як про нашу спальню», — сама собі здивувалася вона, йдучи до сходів, якими можна було спуститися в сарай; щоправда, він давно не правив за сарай, а був поділений на окремі складські приміщення, хоч там і досі пахло сіном, мотуззям і тракторним мастилом — то були прадавні запахи селянської ферми, стійкі й приємні. «Усе тут досі так, як і було, хоч і минули вже два роки».
Ну то й що? І що з того?
Вона стенула плечима.
— Либонь, нічого.
Вона була дещо приголомшена своїм невиразним, ніби п’яним бурмотінням. Схоже, всі ці надто яскраві спогади до краю виснажили її. Так ніби вона знову пережила той давній стрес. Вона з полегкістю подумала про те, що в череві книжкової змії немає інших фотографій, які могли б пробудити в ній такі жахливі спогади, бо підстрелили його лише один раз, а жоден із його колег не надіслав би йому світлини, на яких було б знято, як він…
(забудь про це, просто забудь)
— Гаразд, гаразд, — погодилася вона, коли вже спустилася сходами, не маючи жодного реального уявлення про те, до краю якої прірви була підійшла
(стережися, а то можеш дуже послизнутися)
у своїх думках. У голові в неї утворилася порожнеча, й вона вся спітніла, як людина, котра щойно чудом уникла нещасного випадку.
— Заткнися, облиш і годі тобі.
І так, ніби вона увімкнула його своїм голосом, за зачиненими дерев’яними дверима праворуч від неї задзеленчав телефон. Лізі зупинилася посеред головного проходу в сараї, який вів до сходів. Колись ці двері відкривалися до великого й широкого стійла, де можна було поставити трьох коней. Тепер же табличка на них просто попереджала: висока напруга! Це був жарт, який свого часу придумала Лізі. Вона мала намір обладнати там собі невеличкий кабінет, де вона тримала б усі потрібні документи та займалася оплатою їхніх щомісячних рахунків (вони мали — і вона досі мала — найманого менеджера, який мав здійснювати нагляд за їхніми фінансовими справами, проте він жив у Нью-Йорку і не став би займатися такими дрібницями, як її щомісячні витрати в бакалійному магазині Гілтопа). Вона зайшла в цьому так далеко, що поставила тут письмовий стіл, телефон, факс і кілька шаф із шухлядами… і тут Скот раптом помер. Чи після того вона сюди коли-небудь приходила? Одного лише разу, пригадалося їй. Рано навесні, цього року. Була друга половина березня, кілька останніх плям почорнілого снігу ще лежали на землі, а її завданням було тільки перезарядити автоматичний відповідач, приєднаний до телефону. У віконечку пристрою була цифра 21. Послання від першого до сімнадцятого й від дев’ятнадцятого до двадцять першого належали до тих рекламних повідомлень, які Скот зазвичай називав «телефонні воші». Вісімнадцяте послання (і це Лізі зовсім не здивувало) було від Аменди. «Я тільки хотіла б знати, чи ти коли-небудь брала в руки цю клятущу слухавку, — сказала вона. — Ти дала цей номер мені, Дарлі та Канті перед тим, як помер Скот». Пауза. «Я думаю, брала. — Пауза. — Брала цю слухавку, я хотіла сказати. — А потім слова безперервним потоком: — Але поки я дочекалася дзвяку, минуло надто багато часу, в тебе, певно, там зібралося багато послань, моя маленька Лізі, ти маєш вряди-годи переглядати цей мотлох, бо раптом хтось тобі запропонує чудовий порцеляновий сервіз Споуда абощо і ти його проґавиш. — Пауза. — Ну… бувай здоровенька».
Тепер, стоячи за зачиненими дверима кабінету й відчуваючи, як біль під правим оком пульсує в одному ритмі з її серцем, вона прослухала, як телефон задзвенів утретє і вчетверте. На середині п’ятого дзвінка телефон клацнув, після чого пролунав її власний голос, який повідомив, що той, хто був на протилежному кінці дроту телефонує за номером 727-5932. Не було фальшивої обіцянки зворотного дзвінка, не було навіть запрошення залишити своє послання після того, що Аменда назвала дзвяком. Бо, власне, який у цьому був би сенс? Хто міг зателефонувати сюди, щоб поговорити з нею? Після того як Скот помер, це місце втратило інтерес для хай там кого. Бо тут залишилася лише маленька Лізі Дебушер із Лісбон Фолз, тепер удова Лендон. Маленька Лізі тепер живе сама-одна в будинку, що завеликий для неї, і складає списки бакалійних товарів, а не пише романи.
Пауза між посланням і сигналом була така велика, що вона подумала: «Мабуть, стрічка для відповідей уже повна». А якщо й ні, той, хто телефонує, стомиться й покладе слухавку, й вона почує крізь зачинені двері до кабінету один із тих голосів, що найбільше її дратували, наприклад, голос жінки, яка вам роздратовано скаже: «Якщо захочете зателефонувати… будь ласка, покладіть слухавку й наберіть номер вашого оператора!» Вона не додасть при цьому ані «тупа ідіотко», ані «паскудна стерво», але Лізі завжди відчувала ці слова, як сказав би Скот, «у контексті».
Натомість вона почула чоловічий голос, який промовив тільки гри слова. Не було ніякої причини, щоб вони примусили ії похолонути, але вона похолола, коли почула їх.
— Я телефонуватиму знову, — сказав він..
На лінії клацнуло.
Потім — мовчанка.
8
«Це набагато ліпший дарунок», — думає вона, але знає, що йдеться не про минуле й не про теперішнє; це лише сон. Вона лежала на великому двоспальному ліжку
(нашому нашому нашому нашому нашому)
у спальні під великим вентилятором, який повільно обертався, ляскаючи лопатями; хоч вона й прийняла сто тридцять міліграмів кофеїну у двох таблетках ексцедрину (кінцева дата придатності — 7 жовтня), які вона знайшла серед значно скорочених запасів Скотових ліків у туалетній кімнаті, вона спромоглася заснути. Якби навіть у неї виник якийсь сумнів щодо цього, їй досить було подивитися, де вона перебуває — на третьому поверсі Нешвілського меморіального шпиталю, в тому його крилі, де розташувалося відділення реанімації, — й звернути увагу на свій єдиний засіб пересування: вона прибула сюди на великому клапті тканини з надрукованими на ній літерами: НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. Вона знову з радістю бачить, що куточки цього прегарного чарівного килима, на якому вона сидить, по-царському згорнувши руки під грудьми, зав’язані вузлами, як куточки носовичка. Вона летить так близько до стелі, що коли НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ прослизає під один із вентиляторів, які повільно ляскають угорі лопатями (у її сні вони точно такі, як і той, що в їхній спальні), їй доводиться лягти й випростатись навзнаки, щоб не дістати сильного удару однією з лопатей. Ці лаковані дерев’яні весла шумлять шух, шух, шух, знову й знову, роблячи свої повільні й, можна сказати, величні оберти. Під нею бігають туди-сюди медсестри в черевиках на скрипучих підошвах. Деякі з них у кольорових костюмах, які з часом витіснять усі інші серед представників їхньої професії, але більшість — у білих халатах, білих панчохах і тих беретиках на голові, які завжди примушують Лізі думати про опудала голубів. Двоє лікарів мабуть-таки, лікарі, хоч один із них такий юний, що, либонь, іще не має потреби голитися, — розмовляють біля фонтанчика для пиття. Обкладені кахлями стіни прохолодно зелені. Схоже, спека дня сюди не проникає. Вона припускає, що, крім вентиляторів, тут мають бути й кондиціонери, проте вона не чує їх.
«А я й не можу почути їх, адже це сон», — каже вона собі, й ця думка видається їй цілком розумною. Далі попереду розташована палата 319, куди вони поклали Скота одужувати, після того як витягли з нього кулю. Вона без проблем може дістатися до дверей, але бачить, що вона перебуває надто високо, щоб залетіти в них, коли туди прибуде. А вона хоче потрапити всередину палати. Вона так і не сказала йому: «Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім», та хіба в цьому була потреба? Скот Лендон, зрештою, не впав із копиці сіна лише вчора. Справжньою проблемою, яку вона має тепер розв’язати, — так їй здається, — буде знайти магічне слово, яке примусить чарівний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ піти на зниження.
І це слово приходить до неї. Вона не хотіла б, щоб воно вилетіло з її власного рота (це слово Білявчика), але потреба примусить, коли диявол спокусить — як також казав Денді, — а отже…
«Лілеї», — каже Лізі, і шмат вицвілої тканини із зав’язаними на кутах вузлами слухняно опускається на три фути зі своєї високості під стелею шпиталю. Вона дивиться у відчинені двері й бачить Скота, який лежить тут, либонь, не менш як п’ять годин після операції, лежить на вузенькому й дивовижно охайному ліжку з прегарно вигнутими узголів’ям та нижньою частиною. Монітори, що звучать, як телефонні пристрої для запису відповідей, клацають і попискують. Два прозорі пакети звисають зі штанги, яка стоїть між ним і стіною. Схоже, він спить. Біля його ліжка сидить на стільці з прямою спинкою Лізі зразка 1988 року. В одній руці вона тримає руку свого чоловіка, а в другій — книжку в паперовій обкладинці. Це роман, який вона привезла із собою в Теннессі, — вона ніколи не сподівалася, що прочитає його до кінця чи бодай до половини. Скот читає таких авторів, як Борхес, Пінчон, Тайлер і Артвуд; Лізі читає Меві Бінчі, Колін Мак-Кале, Джин Оел (хоча розпусні печерні люди з творів міс Оел дещо її дратують), Джойс Керол Оутс, а віднедавна й Ширлі Конрен. Сидячи в палаті 319, вона тримає в руці «Дикунів», останній роман Ширлі, і Лізі він дуже подобається. Вона дійшла до того місця, де жінки, які заблукали в джунглях, навчаються застосовувати свої бюстгальтери як рогатки. Ті, які виготовлені з лайкри. Лізі не знає, чи американські любителі романів готові зрозуміти цей останній роман пані Конрен, але сама вона вважає його сміливим і досить гарним, по-своєму. Хіба сміливість — не різновид прекрасного?