Історія Лізі

Кінг Стівен

6

Володар Пуліцерівської премії, enfant terrible, [7] який опублікував свій перший роман у юному віці двадцяти двох років, лежить на землі. Скот Лендон опинився в нокдауні, як то кажуть.

Лізі робить над собою надзвичайне зусилля, щоб розірвати клейке павутиння божевільно уповільненого часу, яке її обплутало. Вона мусить визволитися від нього, бо якщо вона не добіжить до Скота, перш ніж юрба оточить її й відтрутить її від нього, то вони, дуже ймовірно, можуть убити його своєю стурбованістю. Своєю смертельно небезпечною любов’ю.

7

Жахлива дитина (фр.). Так кажуть про людей, які в дуже молодому віці відзначаються якимись особливими здібностями.

— Йооогооо пооораненооо! — вигукує хтось.

Вона кричить на себе у власній голові

(біжи туди, біжи туди — і негайно)

і це нарешті допомагає. Клейке павутиння, яке обплутувало їй руки й ноги, зненацька її відпускає. Несподівано для себе вона проривається вперед. Світ перетворюється для неї на гомін, спеку, піт та тіла, які штовхають її з усіх боків. Вона благословляє його швидку реальність і навіть примудряється вхопитися лівою рукою за ліву половинку своєї задниці й потягти за труси, висмикнувши їх із розколини між своїми проклятущими сідницями, тож принаймні одну прикрість із тих, які навалилися на неї в цей невдалий і зламаний день, їй пощастило усунути.

Студентка в топі з вільно зав’язаними на плечах бретельками загрожує заблокувати її дедалі вужчий прохід до Скота, але вона пірнає їй під руку й зачіпається об гарячий топ. Вона усвідомить, що коліна в неї розбиті й подряпані, лише значно згодом — уже в лікарні, де співчутлива медсестра помітить їх і змастить бальзамом, таким прохолодним і приємним, що Лізі аж скрикне від задоволення. Але це станеться згодом. А тепер їй здається, що вона і лише один Скот перебувають на самому краю цього гарячого паркувального майданчика, цієї жахливої чорно-жовтої підлоги, схожої на підлогу в танцювальній залі, яка, певно, нагрілася до температури щонайменше сто тридцять градусів, [8] а може, й до ста п’ятдесятьох. [9]

8

54 °C.

9

66 °C.

Її уява малює картину, на якій підсмажується яйце на материній чорній чавунній сковороді, але Лізі відкидає цей образ геть.

Скот дивиться на неї.

Він дивиться вгору, й тепер його обличчя восково-бліде, й на ньому виділяються лише темні плями, що утворилися під його карими очима, та досить широка цівка крові, яка потекла з правого кутика рота й уже досягла підборіддя.

— Лізі! — Голос його звучить тонко й хрипко, як у камері, де штучно відтворюються умови великих висот. — Невже той хлопець справді вистрелив у мене?

— Ти ліпше не розмовляй.

Вона кладе долоню йому на груди. Його сорочка, о святий Боже, просякнута кров’ю, і вона чує, як під нею калатає серце, дуже швидко й дуже слабенько; це серцебиття не людської істоти, а, радше, серцебиття пташки. «Пульс, як у голуба», — думає вона, і в цю мить дівчина з бретельками, зав’язаними на плечах, падає зверху на неї. Вона впала б на Скота, але Лізі інстинктивно закриває його, приймаючи удар усієї ваги тіла дівчини («Ой! Кретин! Ідіот!» — кричить захоплена зненацька дівчина) на свою спину; ця вага придавила її лиш на секунду, після чого вона побачила, як дівчина викинула вперед руки, щоб пом’якшити падіння — о божественні рефлекси юних, думає вона так, ніби сама вона вже стара, а не молода тридцятидворічна жінка, — і їй це вдалося, але одразу по тому вона заголосила: «Ой, ой, ой!», коли асфальт роздряпав їй шкіру.

— Лізі, — шепоче Скот, і, о Боже, як скрипить його дихання, коли він утягує його в себе, як вітер, що втягується в димохід.

— Хто мене штовхнув? — запитує дівчина з бретельками на плечах.

Вона сидить навкарачки, волосся з розсмиканого кінського хвоста затуляє їй очі, й вона плаче від шоку, болю та розгубленості.

Лізі нахиляється нижче над Скотом. Його гаряче тіло жахає її й наповнює таким глибоким жалем, якого вона раніше не могла собі навіть уявити. Але він тремтить у цій спеці так, ніби йому дуже холодно. Незграбно, застосовуючи лише одну руку, вона скидає з себе жакет.

— Так, тебе поранено. Тож спробуй лежати спокійно й не намагайся…

— Мені так гаряче, — каже він і починає тремтіти ще дужче. А що буде далі — конвульсії? Його карі очі втуплюються в її сині. Кров витікає з кутика його рота. Вона відчуває її запах. Навіть комір його сорочки вже просяк кров’ю. Його лікувальний чай тут йому не допоможе, — думає вона, майже не усвідомлюючи собі, що вона думає. — Цього разу надто багато крові. Збіса багато. — Мені так гаряче, Лізі, будь ласка, дай мені льоду.

— Я тобі його дам, — каже вона й підкладає жакет йому під голову. — Я дам тобі льоду, Скоте.

«Слава Богу, на ньому спортивний піджак», — думає вона, й зненацька їй приходить у голову одна думка. Вона хапає скоцюрблену, заплакану дівчину за руку.

— Як тебе звуть?

Дівчина дивиться на неї такими очима, ніби бачить перед собою божевільну, проте на запитання відповідає:

— Ліза Лемке.

Ще одна Ліза, який малий наш світ, — думає Лізі, проте вголос нічого не каже. Вона каже зовсім інше:

— Мого чоловіка підстрелили, Лізі. Чи не могла б ти побігти до… — Вона не може згадати, як називається будівля, пам’ятає тільки її призначення. — Побігти до англійського факультету й викликати «швидку допомогу»? Набери номер 911…

— Це ви, мем? Місіс Лендон? — До неї підходить коп зі служби безпеки кампусу, зі своєю бляхою — великою-великою пихатою діркою на людині, — проштовхуючись крізь натовп переважно за допомогою своїх мускулистих рук. Він присідає навпочіпки поруч із нею, і його коліна тріщать. Гучніше, аніж постріл із пістолета Білявчика, думає Лізі. Він тримає в одній руці переносну рацію. Він говорить повільно, ретельно вимовляючи кожне слово, ніби звертається до засмученої дитини. — Я зателефонував до кампусного лазарету, місіс Лендон. Вони висилають карету «швидкої допомоги», яка відвезе вашого чоловіка до Нешвілського меморіального шпиталю. Ви мене зрозуміли?

Вона зрозуміла, і її вдячність (коп повернув їм більше, аніж долар, з тієї суми, яку він їм заборгував) майже така сама глибока, як і жалість, що її вона відчуває до свого чоловіка, котрий лежить на розпеченому гудроні і тремтить, як наполоханий собака. Вона киває головою й уперше ронить сльозу, яких вона проллє ще багато, перш ніж перевезе свого чоловіка до їхнього рідного штату Мен — і не одним із рейсів авіакомпанії «Дельта», а на приватному літаку і з приватною санітаркою на борту, а ще одна карета «швидкої допомоги» та ще одна приватна санітарка чекатимуть їх на терміналі цивільної авіації Портлендського аеропорту. Вона знову обертається до дівчини на прізвище Лемке і каже: