Історія Лізі
Шрифт:
Натовп суне до паркувального майданчика разом із головними дійовими особами… за одним винятком. Білявчик не йде до паркувального майданчика. Білявчик стоїть там, де й стояв, біля ділянки церемонії закладин, з боку паркувального майданчика. Люди штовхають його й зрештою відтручують назад, на випалену мертву землю, де на 1991 рік буде збудовано бібліотеку Шипмена (якщо головний підрядник виконає свої обіцянки, звісно). Потім він починає рухатися проти людського потоку, він уже розімкнув руки і тому зміг відштовхнути дівчину, яка була на його шляху, ліворуч, а хлопця, що також перегородив йому шлях, праворуч. Його губи досі ворушаться. Спочатку Лізі знову подумала, що він проказує нечутну молитву, а потім почула якусь уривчасту тарабарщину — щось таке, що міг би написати нездарний імітатор Джеймса Джойса, — і вперше за сьогодні вона неабияк стривожилася. Дивний погляд синіх очей Білявчика прикипів до її чоловіка, він дивиться тільки на нього і більш нікуди, але Лізі розуміє, що він не має наміру обговорювати зі Скотом хай там які рештки або приховані релігійні підтексти його романів. Це не просто космічний ковбой.
— Бамкіт церковних дзвонів котиться
Рука, яка здається суцільними довгими білими пальцями, ковзає до краю білої сорочки, і Лізі розуміє, що тут відбувається. Воно постає перед нею короткими телевізійними кадрами
(Джордж Волес Артур Бремер)
з її дитинства. Вона дивиться на Скота, але Скот розмовляє з Драпаелом. Драпаел дивиться на Стівена Квінсленда, роздратований і похмурий вираз на обличчі Драпаела говорить, що на сьогодні з нього Годі! Вистачить! Стільки фотографій! Для одного дня! Щиро дякую! Квінсленд дивиться на свій фотоапарат, щось там підлаштовує, а Ентоні «Тоней» Еддінґтон робить нотатки у своєму блокноті. Вона нишком дивиться на старшого копа служби безпеки, того, який одягнений в уніформу хакі й носить на грудях бляху, схожу на велику-велику пихату дірку на людині. Він дивиться на публіку, але він явно дивиться не туди. Неможливо, щоб вона могла спостерігати за всіма цими людьми й за Білявчиком теж, але вона й справді за всім цим спостерігає і навіть бачить, як ворушаться губи Скота, промовляючи слова думаю, все було дуже добре, це такий собі пробний коментар, який він часто робить після подібних подій, і, о Боже, Маріє і святий Йосипе, вона намагається викрикнути ім’я Скота й остерегти його, але її горло замикається, в ньому висихає слина й воно перетворюється на суху заглибину, вона не може сказати нічого, й Білявчик відгортає полу своєї довгої сорочки, і під нею відкривається плетений шкіряний пояс і плаский безволосий живіт, живіт форелі, а на тлі тієї білої шкіри чорніє руків’я пістолета, який він тепер хапає в руку, й вона чує, як він каже, підступаючи до Скота з правого боку: «Якщо це заткне пельки дзвонам, справу буде зроблено. Пробач мені, батьку».
Вона поривається чи намагається підбігти до Скота, але її клятущі підошви наче приклеїлися до землі й просто перед нею стовбичать чиїсь плечі, це здоровенна студентка, чиє волосся перехоплене широкою білою шовковою стрічкою, на якій синіми літерами, що окреслені червоним, надруковано НЕШВІЛ (зверніть увагу на те, як детально вона все бачить), і Лізі відпихає її рукою, в якій тримає срібну лопату, й дебела студентка каркає: «Ей!», але воно звучить повільніше й більш розтягнуто, аніж справжнє «ей», ніби це «ей» було записане на швидкості 45 обертів за хвилину, а потім програне на швидкості 33 1/3 оберта або навіть 16 обертів. Увесь світ перетворився на гарячу чорну смолу, й здоровенна дівка з НЕШВІЛОМ на волоссі на всю вічність закрила Скота від її погляду; усе, що вона спроможна бачити, — це плече Драпаела. І Тоні Еддінґтона, який гортає сторінки свого паскудного блокнота.
Нарешті широкоплеча студентка звільняє поле зору для Лізі, й, коли Драпаел та її чоловік знову стають для неї повністю видимі, Лізі бачить, що професор з англійського факультету рвучко підсмикує голову вгору й усе його тіло напружується від раптового страху. Лізі тепер бачить те, що побачив і Драпаел. Вона бачить Білявчика з пістолетом у руці (потім слідство з’ясує, що то був Ледісміт-22, виготовлений у Кореї й куплений на розпродажі домашніх речей у Південному Нешвілі за тридцять сім доларів), націленим на її чоловіка, який нарешті побачив небезпеку й зупинився. У тому часі, який існує для Лізі, усе це відбувається дуже й дуже повільно. Правда, вона не бачить, як куля вилітає з 22-міліметрового дула — принаймні виразно цього не бачить, — але вона чує, як Скот каже, дуже лагідно, розтягуючи кожне слово, як їй здається, на десять або й п’ятнадцять секунд: «Поговорімо про це, сину, гаразд?» А потім вона бачить, як полум’я вихоплюється з нікельованого пістолетного дула таким собі нерівним жовто-білим букетом. Вона чує звук пострілу — ідіотський, малозначущий, ніби хтось розірвав руками пакет із ленчем. Вона бачить, як Драпаел, цей пропечений на південному сонці паскудник, перелякано відстрибує ліворуч. Вона бачить, як нижня частина тіла Скота ніби падає назад. Але водночас його підборіддя нахиляється вперед. Сполучення цих двох рухів має дивний і граційний вигляд, воно нагадує якесь танцювальне па. Чорну пляму тепер чітко видно на правому боці його літнього спортивного піджака. «Сину, не роби цього, Богом тебе прошу», — каже він своїм протяглим у-часі-Лізі голосом, і навіть у-часі-Лізі вона чує, що його голос слабне з кожним словом, аж поки починає звучати, як голос пілота, що тренується в камері, де відтворено умови великої висоти. Проте, як Лізі здається, він досі не зрозумів, що вже одержав кулю. Вона майже переконана в цьому. Його піджак розкривається, як ворота, коли він викидає свою руку вперед наказовим жестом припини-це, і вона враз усвідомлює дві речі. Першу — що його сорочка під піджаком забарвлюється в червоний колір. І другу — що вона нарешті спромоглася зірватися з місця й побігти, принаймні їй здалося, що вона біжить.
«Я повинен покінчити з цим передзвоном дзвонів, — каже Ґерд Аллен Коул із досконалою ясністю, в якій, проте, звучать нотки нетерпіння. — Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей». І Лізі зненацька сповнюється впевненістю, що як тільки Скот буде мертвий,
Ніби для того, щоб заперечити їй, Ґерд Аллен Коул каже: «Це ніколи не закінчиться, поки тобі не буде кінець. Ти відповідальний за те, що це повторюється, чоловіче. Ти поріддя пекла, ти мавпа — і тепер ти моя мавпа!»
Ця фраза найближча до якогось сенсу з усіх тих, які він досі промовив, і поки він її компонував, Лізі встигає вперше зручно вхопитися за срібну лопату — її тіло знає свою справу, а руки вже знайшли своє місце на самому кінці сорокадюймового держална — й замахнутися нею. Отже, вона добігла. Якби це були кінські перегони, то на дошці тоталізатора, безперечно, висвітлилося б оголошення: ТІ, ХТО МАЄ КВИТКИ, ДОЧЕКАЙТЕСЯ ФОТОПОВІДОМЛЕННЯ. Та коли перегони відбуваються між чоловіком із пістолетом і жінкою з лопатою, то вам не потрібне фото. В уповільненому часі-Лізі вона бачить, як срібна лопата підбиває руку з пістолетом, і він злітає вгору саме тієї миті, коли букет вогню розквітає знову (цього разу вона бачить лише його частину, бо дуло повністю зникає за совком). Вона бачить, як робочий кінець церемоніальної лопати шугає вперед і вгору, тоді як другий постріл посилає кулю в розжарене серпневе небо, й вона нікому не завдає шкоди. Вона бачить, як пістолет відлітає вбік і навіть устигає подумати: «Святе паскудство! Мені це справді вдалося!», перш ніж лопата черкає по обличчю Білявчика. Він устиг затулити його долонею (три з тих довгих витончених пальців будуть зламані, але срібне лезо лопати однаково робить свою справу, перебивши Коулу ніс, розтрощивши кістку його правої вилиці та кісткову орбіту навколо його витріщеного правого ока, вибивши йому також дев’ять зубів. Головоріз із мафії, озброєний латунним кастетом, не зробив би свою роботу ліпше.
І тепер — ще повільно, ще в часі-Лізі — починають збиратися докупи елементи фотографії Стівена Квінсленда, яка здобула приз.
Капітан С. Гефернан побачив, що відбувається, лише на секунду чи дві пізніше, ніж Лізі, але йому довелося також давати раду проблемі з роззявою, що стояв на його дорозі, — то був гладкий здоровило, з прищавим обличчям, у мішкуватих бермудських шортах та в тенісці, на якій усміхалося обличчя Скота. Капітан Гефернан відтручує цього молодого здоровила вбік одним могутнім поштовхом мускулистого плеча.
На ту мить Білявчик уже впав на землю (й випав із рамки майбутньої фотографії) із виразом приголомшеного подиву в одному оці, тоді як із другого струменіла кров. Кров лилася також із дірки, що в якомусь майбутньому, можливо, знову служитиме йому ротом. Гефернан навіть краєм ока не побачив, хто ж насправді завдав удару.
Роджер Драпаел, можливо, пригадавши, що він призначений церемоніймейстером сьогоднішнього дійства і йому треба виконувати саме цю роль, а не роль великого старого кроля, обертається до Еддінґтона, свого протеже, та до Лендона, почесного гостя, який завдав усім стільки клопоту, саме вчасно, щоб зайняти своє місце витріщеного, дещо змазаного обличчя на задньому тлі майбутнього фото.
Тим часом Скот Лендон у шоковому стані виходить із рамки майбутньої фотографії, яка здобуде приз. Він іде так, ніби й не помічає спеки, прямо до паркувального майданчика та Нелсон-Холу, що розташований за ним і є домом для англійського факультету, а тому обладнаний милосердною системою кондиціонованого повітря. Він іде напрочуд легко, принаймні на самому початку свого переходу, й велика частина натовпу суне за ним, причому більшість нічого не знає про те, що сталося. Лізі водночас розлючена, але й не здивована. Зрештою, хіба багато людей бачили Білявчика з тим ідіотським маленьким пістолетом у руці? Хіба багато людей зрозуміли, що звуки роздертого паперу були насправді пострілами? Дірка в піджаку Скота могла здатися брудною плямою, яку він посадив собі туди, коли копав землю, а кров, якою просякла його сорочка, була ще невидима для зовнішнього світу Він дихає тепер із дивним свистом, але чи багато людей із натовпу це чують? Ні, це на неї вони дивляться тепер — декотрі з них принаймні — божевільну дамочку, що непоясненно вискочила з юрби й зацідила в обличчя якомусь бідоласі церемоніальною срібною лопатою. Багато з них навіть усміхаються, ніби вірять, що це було тільки частиною шоу, організованого для того, щоб їх розважити, такою собі гастрольною виставою за участю Скота Лендона. Але до дідька їх, до дідька Драпаела, до дідька й забарного та низькооплачуваного копа зі служби охорони кампусу з його бляхою, схожою на велику-велику пихату дірку на людині. Усе, що її тепер турбує, це Скот. Вона відкидає — не зовсім сліпо — срібну лопату праворуч від себе, й Еддінґтон, майбутній літописець їхнього вояжу, ловить її в повітрі. Він просто не міг цього не зробити, бо інакше вона влучила б йому в ніс. Потім у цьому ж таки жахливому вповільненому часі-Лізі кидається навздогін за своїм чоловіком, чия жвавість швидко випаровується, коли він підходить до розпеченого, як у печі, повітря над паркувальним майданчиком. Позад неї Тоні Еддінґтон витріщився на срібну лопату так, ніби в його руках артилерійський снаряд, детектор радіації або заповіт якогось великого вимерлого народу, й саме до нього підходить капітан С. Гефернан зі своїм помилковим припущенням, хто був героєм сьогоднішнього дня. Лізі нічого не знає про цю частину подій і нічого про неї не знатиме доти, доки не побачить фотографію Квінсленда через вісімнадцять років, але їй було б до цього байдужісінько, навіть якби вона знала; уся її увага зосередилася на чоловікові, який уже впав на коліна та на руки на паркувальному майданчику. Вона намагається відкинути час-Лізі, побігти швидше. І саме цієї миті Квінсленд робить свою фотографію, спіймавши в кадр лише половину черевика, який буде видно в далекому правому куточку його рамки і на який він не зверне увагу ані тоді, ані будь-коли.