Історія Лізі
Шрифт:
Вона обернула фото на 90 градусів і прочитала іншу, довшу цидулку:
8-18-88
Дорогий Скоте (якщо ви мені дозволите так себе називати): я думаю, ви захочете мати цю фотографію К. Ентоні («Тоні») Еддінґтона, молодого аспіранта, який урятував вам життя. Теннесський університет, безперечно, віддасть йому належні почесті; ми подумали, що ви теж, певно, захочете бути в курсі подій. Його адреса — 748 Колд В'ю-авеню, Нешвіл-Норт, Нешвіл, Теннессі 37235. Містер Еддінґтон, «Убогий, але Гордий», походить із порядної родини південного Теннессі і є чудовим студентським поетом. Ви, звичайно, захочете подякувати йому (і, можливо, винагородити його) у свій власний спосіб.
З повагою
Лізі прочитала це один раз, двічі («двічі-тричі, скільки ще», проспівав би в цьому місці Скот), усе ще всміхаючись, але тепер вона робила це зі змішаним почуттям роздратованого подиву та остаточного розуміння. Роджер Драпаел, певно, був
Ні, вона так не думала. Вона думала, що ця газетна вирізка й поспіхом накидана улеслива цидулка були дріб’язковою помстою Драпаела Скотові... але за що?
За те, що він був надто чемний?
За те, що він дивився на Месьє від Літератури Драпаела й не помічав його?
За те, що був геніальним літературним піжоном, якому платили п’ятнадцять тисяч доларів лише за те, що він сказав кілька урочистих слів і один раз копнув лопатою землю? До того ж ця земля вже була розпушена для того, щоб йому копалося легко.
З усіх цих причин. І навіть більше того. На думку Лізі, Драпаел так чи інакше був переконаний, що у правдивішому, справедливішому світі вони помінялися б місцями, і він, Роджер Драпаел, перебував би в центрі інтелектуального інтересу та студентського захвату, тоді як Скот Лендон — не кажучи вже про його схожу-на-мишу-дружину-що-не-пукнула-б-навіть-якби-від-цього-залежало-її-життя — гарував би на проблемному полі кампусу, завжди домагаючись прихильності начальства, намагаючись угадати напрямки вітрів, які віяли звідти, де творилася факультетна політика, не зупиняючись ні перед чим, аби здобути вище оплачуваний учений ступінь.
— Хоч би якою була причина, але він не любив Скота й захотів помститися в такий спосіб, — повідомила вона порожнім кімнатам, розташованим на горищі сараю, що були осяяні світлом сонця. — Ця газетна вирізка просякнута отрутою наповненого чорнилом ненависті пера.
Вона трохи поміркувала над цим своїм припущенням, а потім вибухнула веселим сміхом, ляпаючи долонями по пласкій частині своїх грудей, над персами.
Коли трохи заспокоїлася, то стала гортати «Ревю», доки натрапила на ту статтю, яку шукала: НАЙСЛАВЕТНІШИЙ РОМАНІСТ АМЕРИКИ УРОЧИСТО ЗАПОЧАТКОВУЄ РЕАЛІЗАЦІЮ ДАВНЬОЇ БІБЛІОТЕЧНОЇ МРІЇ. Автором статті було названо Ентоні Еддінґтона, відомого також як Тоней. І коли Лізі переглянула статтю, вона виявила, що таки спроможна розгніватися. Навіть розлютитися. Бо там не було жодної згадки ані про те, чим закінчилися влаштовані в той день торжества, ані про вигаданий героїзм автора цієї статті. Єдиний натяк на божевільну несподіванку, яка тоді сталася, можна було знайти в завершальних рядках: «Промову містера Лендона, яку він мав намір виголосити після ритуального занурення в землю лопати, та його лекцію в студентському холі довелося скасувати внаслідок непередбаченого розвитку подій, але ми сподіваємося, що цей велет американської літератури незабаром знову буде гостем нашого кампусу. Можливо, він приїде, щоб перетяти стрічку, коли Шипмен урочисто відчинить свої двері в 1991 р.!»
Нагадавши собі, що це було університетське «Ревю», Бог тому свідок, дорога книга в твердих глянцевих палітурках, яку надсилали поштою тим випускникам, яких вважали людьми заможними, вона певного мірою пом’якшила свій гнів; невже вона й справді могла припустити, що «У-Тенн Ревю» дозволить свої найманим писакам розповісти про криваву подію, що сталася того дня? Чи гака репутація своєї альма-матер заохотила б грошовитих випускників наповнювати доларами її скрині? Нагадавши собі, що Скот, певно, лише посміявся, прочитавши цю публікацію, вона трохи заспокоїлася, але не зовсім. Адже Скота не було поруч, щоб обняти її, поцілувати в щоку, відвернути її увагу, ніжно вщипнувши її за грудь і сказавши їй, що на все свій час — час на те, щоб сіяти, час на те, щоб жати, час на те, щоб зав’язувати, й так само час на те, щоб розв’язувати, атож, на все свій час.
Скот, нехай йому грець, покинув її. І...
— І він пролив кров за вас, люди, — прошепотіла вона обуреним голосом, який пролунав із моторошним призвуком, як голос Менди. — Він мало не помер за вас, люди. Це неймовірне чудо, що він тоді залишився живий.
І Скот знову заговорив до неї, як мав звичай робити. Вона знала, що це тільки черевомовець усередині неї, який підлаштовується під його голос, — бо хто знав його краще, аніж вона, чи пам’ятав його ліпше? — але почуття підказували їй інше. Почуття запевняли її, що це його голос.
Ти була моїм чудом, — сказав Скот. — Ти була моїм синьооким чудом. І не лише в той день, а завжди. Лише ти відганяла від мене темряву, Лізі. Ти світилася.
— Мабуть, і справді був час, коли ти так думав, — сказала вона неуважно.
— Жарко було, правда ж?
Атож. Було жарко. Але не тільки жарко. Мені було також...
— Парко, — сказала Лізі. — Душно і парко. І я від самого початку мала погане передчуття.
Сидячи біля книжкової змії з «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988» на колінах, Лізі побачила миттєве, але яскраве видіння бабусі Дебушер, яка годує курей на подвір’ї їхнього домашнього пташника.
«Це було в туалетній кімнаті, коли я відчула погане. Бо я розбила...»
3
Вона ніяк не може забути про дзеркало, про те клятуще розбите дзеркало. Ці думки так обсіли її, що вона зовсім неспроможна думати про те, як би їй хотілося заховатися від спеки.
Лізі стоїть позаду Скота й трохи від нього праворуч, скромно склавши перед собою руки, дивлячись, як він балансує на одній нозі, а другою натискає на плече ідіотської маленької лопати, що наполовину занурилася у м’яку землю, яку спеціально привезли сюди для церемонії. День безумно спекотний, божевільно вологий, божевільно паркий, а досить великий натовп, який тут зібрався, тільки погіршує ситуацію. На відміну від офіційних осіб, роззяви не прийшли сюди, вдягнені у свої найліпші костюми, та навіть у своїх джинсах, шортах і тенісках вони також навряд чи розкошують у цьому насиченому вологою гарячому повітрі, Лізі все одно їм заздрить, стоячи перед юрбою, бо почуває себе так на цій полудневій спеці, типовій для штату Теннессі, ніби підсмажується в розжареній духовці. Просто стоячи нерухомо, у своєму найліпшому літньому одязі, вона знемагає від спеки й тривоги, адже знає, що незабаром піт виступить чорними колами на її світло-брунатному лляному топі, який вона носить поверх бюстгальтера з голубими півкулями. Вона навмисно вдягає в жарку погоду завеликий бюстгальтер, та однаково він уже так люто кусає її в цицьки, що годі витерпіти. Щасливі то були дні, люба моя дитино.
А тим часом Скот і далі балансує на одній нозі, тоді як його волосся, занадто довге на потилиці, — його конче треба було б підстригти, вона знає, що він дивиться в дзеркало й бачить перед собою рок-зірку, а вона бачить лише брудного волоцюгу з пісні Вуді Ґатрі, — майорить у подмухах гарячого вітру. Він має спортивний вигляд, і фотограф ходить навколо, обираючи найзручнішу точку для знімання. До дідька добрий спортивний вигляд. Ліворуч від нього стоїть хлоп’яга на ім’я Тоні Еддінґтон, який має намір описати всю цю ідіотську радісну церемонію для тієї чи тієї кампусної газетки, а праворуч — представник англійського факультету на ім’я Роджер Драпаел. Драпаел — один із тих людей, які здаються старшими, ніж вони є, і не тільки тому, що втратили багато волосся й наїли чимале черево, а й тому, що завжди створюють навколо себе важку, майже задушливу атмосферу. Навіть його жарти нагадують Лізі усне зачитування пунктів страхового полісу. Ще погіршує становище той факт, що Драпаел не любить її чоловіка. Лізі відчула його ставлення одразу (це було неважко, адже більшість чоловіків почувають те саме), і в такий спосіб знайшла ту точку, на якій могла зосередити свою стурбованість. Бо вона стурбована, глибоко стурбована. Вона намагається переконати себе в тому, що до цього спричинилася лише висока вологість та хмари, які купчаться на заході, провіщаючи надвечір сильні грози, а може, навіть торнадо; усе, що пов’язане з низьким атмосферним тиском. Але барометр не показував низького тиску в штаті Мен, коли вона підвелася з ліжка сьогодні вранці за чверть до сьомої; уже стояв чудовий літній ранок, сонце, яке щойно виглянуло з-за обрію, мерехтіло в трильйонах росинок на траві між будинком і кабінетом Скота. На небі не було жодної хмарки, погода була такою, яку старий Денді Дейв Дебушер назвав би «справжня яєшня дня». Але в ту мить, коли її босі ноги доторкнулися до дубових дощок підлоги у спальні, а думки повернулися до сьогоднішньої поїздки в Нешвіл — від’їзд до Портлендського аеропорту о восьмій, відліт до Дельти о пів на десяту, — її серце провалилося в моторошне відчуття жаху, а її порожній уранці шлунок, зазвичай лагідний і спокійний, зашумував невмотивованим страхом. Вона вітала ці відчуття з подивом і тривогою, бо зазвичай любила подорожувати, а надто зі Скотом: обоє в такі години приязно сиділи поруч, вона зі своєю розкритою книжкою, він — зі своєю. Іноді він читав їй якийсь уривок зі своєї, а іноді було навпаки. Іноді її опановувало відчуття його присутності, вона підводила погляд і шукала його очі. Його врочистий погляд. Ніби вона досі була для нього таємницею. А іноді літак потрапляв у турбулентні потоки, і це їй подобалося також. Було схоже на катання на каруселі під час ярмарку в Топшемі, коли вона та її сестри ще були юними, на Божевільних Чашах або на Дикій Миші. Скот також ніколи не був проти цих турбулентних інтерлюдій. Їй запам’ятався один випадок особливо шаленого розгулу стихій, коли підлітали до Денвера, — ураганний вітер, удари грому, невеличкий турбовентиляторний літак місцевої авіалінії «Мертва голова» в розбурханому небі — і як вона побачила, що Скот весело підстрибує на своєму сидінні, як малий хлопчик, якому припекло пісяти, побачила ту божевільно-щасливу усмішку на його обличчі. Навпаки, Скот боявся, коли політ проходив дуже гладко, як іноді бувало в середині ночі. Іноді він говорив — цілком зрозуміло, навіть усміхаючись, — про те, що йому бачилося на екрані вимкненого телевізора. Або в келишку, якщо нахилити його під правильним кутом. Їй ставало страшно, коли він починав таке говорити. Тому, що це була божевільна маячня, і тому, що вона почасти знала, про що він каже, навіть якщо їй не хотілося цього знати.