Історія одного кохання
Шрифт:
Ні, якщо на думці в неї було інше, я не хочу про це й розмовляти.
13
Містер Олівер Берретт III з дружиною просять Вас ушанувати своєю присутністю обід на честь шістдесятиріччя містера Берретта, що відбудеться в суботу шостого березня о сьомій годині вечора.
Доувер-хаус, Іпсвіч, Массачусетс.
Просимо відповісти.
—
— Ти ще й питаєш? — Я саме писав резюме справи «Держава проти Персівала», важливого прецеденту в кримінальному судочинстві. Дженні помахувала запрошенням, наче дратуючись зі мною.
— Я вважаю, що вже пора, Олівере,— сказала вона.
— Що саме?
— Ти дуже добре знаєш, що саме. Чи ти хочеш, щоб він приліз до тебе навколішках?
Я робив далі своє діло; вона — своє.
— Оллі, він подає тобі руку.
— Дурниці, Дженні. Адресу на конверті писала мати.
— Ти ж казав, що й не поглянув на нього! — вигукнула вона.
Може, й поглянув. А потім, мабуть, забув. Адже я з головою поринув у справу Персівала, до того ж незабаром іспити. І нема чого забивати мені баки.
— Схаменися, Оллі,— сказала вона благальним тоном.— Шістдесят років — це тобі не жарт. Коли ти надумаєш врешті помиритися з ним, його, може, й на світі вже не буде.
Я дуже популярно пояснив Дженні, що ніколи не стану миритися з батьком, і попросив дати мені спокій. Вона замовкла і сіла на край подушечки, що лежала в мене під ногами. Скоро я відчув, що вона пильно дивиться на мене, і підвів голову.
— Постривай,— мовила вона застережливо,— ось коли проти тебе збунтується Олівер V...
— Можеш бути певна, його зватимуть як завгодно, тільки не Олівером! — гримнув я.
Проти свого звичаю вона відповіла, не підвищуючи голосу:
— Слухай, Оллі, навіть якщо ми назвемо його Блазнем Бозо, хлопець дивитиметься на тебе скоса, бо ти був спортивним світилом Гарварда. А на той час, коли він поступить в університет, ти, може, станеш членом Верховного суду.
Довелося пояснити, що наш син ніколи не дивитиметься на мене скоса. Коли ж вона запитала, звідки в мене така впевненість, я не зміг навести жодних аргументів. Але я твердо знав, що наш син не подивиться на мене скоса, хоч і не вмів пояснити, чому. Без усякої, на мій погляд, логіки Дженні заявила:
— Твій батько теж любить тебе, Олівере. Він любить тебе так само, як ти любитимеш Бозо. Але ви, Берретти, такі горді й затяті, що можете прожити весь вік, вважаючи, буцімто ненавидите один одного.
— Якщо ти не просвітиш нас,— сказав я ущипливо.
— Атож.
— Справу вирішено,— оголосив я на правах чоловіка й голови родини і знову втупився в документи позову «Держава проти Персівала». Дженні підвелась, але зразу ж пригадала:
— Нас просять дати відповідь.
Я висловив упевненість, що випускниця музичного
— Слухай, Олівере,— сказала вона.— Часом мені доводилося говорити неправду. Але я ніколи нікого не образила навмисно. І, мабуть, не змогла б образити.
Цією розмовою вона, по суті, ображала мене, і я ввічливо попросив її дати відповідь у будь-якій формі при умові, що зміст залишиться той самий: ми приїдемо хіба що тоді, коли в пеклі стане прохолодно. І знову повернувся до позову «Держава проти Персівала».
— Який у них номер? — тихо запитала вона, стоячи біля телефону.
— Хіба не можна відповісти листовно?
— Ще трохи, і в мене не витримають нерви. Який у них номер?
Я сказав їй номер і негайно заглибився в апеляцію Персівала до Верховного Суду. Я не дослухався до того, що каже Дженні. Точніше, намагався не дослухатись. Але ж ми були в одній кімнаті.
— Добрий вечір, сер,— промовила Дженні. Невже трубку взяв сам Сучий син? Хіба він не у Вашінгтоні? «Нью-Йорк таймс» повідомляла, що він пробуде там до кінця тижня. Наша журналістика звелася зовсім на ніщо.
Скільки треба часу, щоб сказати «ні»?
Але замість того, щоб вимовити це односкладове слово, Дженніфер завела довгу розмову.
— Оллі!
Вона затулила долонею трубку.
— Оллі, може, не треба давати негативної відповіді?
Я кивнув головою на знак того, що треба, а ще махнув рукою на знак того, що годі вже з біса балакати.
— Мені дуже шкода,— сказала вона в трубку.— Тобто нам дуже шкода, сер...
Нам!Навіщо вона вплутує мене? І чому не скаже «ні» й не покладе трубку?
— Олівере!
Дженні знову затулила трубку долонею і заговорила підвищеним тоном:
— Йому боляче, Олівере! Як ти можеш сидіти, знаючи, що батькове серце спливає кров'ю?
Якби вона не була в такому збудженому стані, я пояснив би їй ще раз, що каміння не може спливати кров'ю і що її італійсько-середземноморські уявлення про батьків виглядають зовсім недоречно на тлі скелястих вершин гори Рашмор. Але вона зовсім розклеїлась. І я почав розклеюватись теж.
— Олівере,— просила вона,— може, ти сказав би йому хоч слово?
Йому?!Та вона з глузду з'їхала!
— Може, сказав би хоч «здрастуй»?
Вона простягнула мені трубку. Насилу стримуючи сльози.
— Я ніколи не заговорю з ним. Довіку,— відповів я зовсім спокійно.
Вона заплакала. Зовсім нечутно, тільки сльози побігли струмком. Потім вона... вона стала благати:
— Заради мене, Олівере. Досі я ніколи не просила в тебе нічого. Будь ласка.
Нас було троє. Ми стояли (мені здавалося, що батько теж тут, із нами) і всі троє чекали чогось. Чого? Моєї відповіді?