Історія одного кохання
Шрифт:
Але в цю хвилину я думав тільки одне: до чого підло повелася з Дженні триклята доля.
— Їй же всього двадцять чотири роки! — сказав я лікарю. Ні, здається, не сказав, а крикнув.
Він терпляче кивнув головою, сам чудово знаючи, скільки Дженні років, але також розуміючи, як нестерпно я страждаю. Зрештою я усвідомив, що не можу без кінця сидіти в його кабінеті. Я запитав, що робити. Тобто, що мені слід робити. Він порадив якомога довше поводитися цілком нормально. Я подякував йому і пішов.
Нормально! Нормально!
18
Я
У мене зринув спогад про Верховну Істоту, що, як кажуть, існує десь там, у безконечному просторі. Ні, я не збирався затопити Богові в пику, відлупцювати його за ту кривду, якої він хотів завдати мені — тобто Дженні. Мої думки мали зовсім інше спрямування. Бувало так: я прокидався зранку і згадував — Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер.
Я силкувався поводитись якомога нормальніше і тому дозволяв їй готувати сніданок і робити мені інші послуги.
— Ти побачиш сьогодні Стреттона? — запитала вона, наливаючи мені другу чашку «особливої» кави.
— Кого? — перепитав я.
— Реймонда Стреттона, свого найкращого друга. Колишнього товариша по кімнаті.
— Побачу. Ми збиралися грати в теніс. Але я, мабуть, відмовлюся.
— Дурниці.
— Що ти маєш на увазі, Дженні?
— Не відмовляйся грати в теніс, Шпаргалето. Я не хочу, щоб у мого чоловіка виросло черево.
— Гаразд. Але давай пообідаємо в ресторані.
— Чому?
— Що означає «чому»? — вигукнув я, намагаючись удати нормальне обурення.— Хіба я не можу повести свою дружину в ресторан, коли мені захочеться?
— Хто вона, Берретте? Скажи, як її звуть?
— Що таке?
— Послухай-но. Якщо у тебе виникло бажання повести свою дружину в ресторан у будень, це означає: ти согрішив із якоюсь жінкою.
— Дженніфер! — скрикнув я, щиро ображений.— Я не дозволю, щоб за моїм столом, коли я снідаю, заводили подібні розмови.
— В такому разі я вимагаю, щоб ти обідав за моїм столом. Згода?
І я сказав цьому Богові (хоч би хто і хоч би де він був), що погоджуюсь на статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати — при умові, що Дженні не знатиме. Ти чуєш мене, о Господи? То скажи, яку ти вимагаєш ціну.
— Олівере.
— Слухаю вас, містере Джонас.
Він викликав мене до свого кабінету.
— Ви знайомі зі справою Бека?
Звичайно, я був знайомий. Роберт Л. Бек, фотокореспондент журналу «Лайф», намагався сфотографувати сутичку демонстрантів з поліцією в Чікаго, і поліцейські мало не вибили з нього душу. Джонас вважав цю справу однією з тих, на яких базується репутація фірми.
— Я знаю, що його віддухопелили фараони, сер,— відповів я бадьоро (ха-ха!).
— Мені б хотілося, щоб ви вели цю справу, Олівере,— сказав він.
— Я сам?
— Можете взяти собі в помічники когось із молодших співробітників.
Молодших? У конторі я був наймолодший. Але я зрозумів підтекст його слів: Олівере, незважаючи на свої молоді літа, ти вже став одним із нас.
— Дякую, сер.
— Чи скоро ви можете виїхати до Чікаго?
Я твердо був вирішив нікому не казати про своє лихо і нести його тягар самому. Отож я й почав забивати баки старому Джонасу; не пам'ятаю навіть, що я наговорив йому, але все зводилось до одного: у мене, мовляв, саме немає настрою виїздити з Нью-Йорка. Я сподівався, що згодом він зрозуміє мене. Але тоді він був явно розчарований моєю нехіттю прийняти його пропозицію, яка водночас була значущим жестом. О Боже, містере Джонас! Якби ви тільки знали справжні причини відмови!
Парадокс: Олівер Берретт IV виходить з роботи раніше, а йде додому повільніше. Як це пояснити?
У мене виробилася звичка стояти перед вітринами на П'ятій авеню і дивитися на привабливі, але, вважайте, непотрібні екстравагантні речі, які б я купив для Дженніфер, аби не треба було вдавати, що все йде... йде нормально.
Певна річ, мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути. Схудла вона трохи і, мабуть, сама цього не помітила. Але я, знаючи, що на неї чекає, помітив.
Я частенько зупинявся перед конторами авіакомпаній: Бразілія, Антільські острови, Гаваї («Тікай від турбот — лети туди, де завжди сонце») і тому подібні райські місця. Одного разу я побачив рекламне оголошення — компанія ТУЕ пропонувала подорож до Європи на пільгових умовах (туристський сезон уже минув) — Лондон для модників і модниць, Париж для закоханих...
— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?
— А як — наше майбутнє, наше одруження?
— Хтось згадав про одруження?
— Я згадав. І ладен усе повторити.
— Ти хочеш одружитися зі мною?
— Так.
— Чому?
На той час моя кредитоспроможність сягнула такого рівня, що у мене вже була картка клубу «Дайнерс» [19] . Досить мені було розписатися на аркушику паперу, і я став гордим власником двох квитків (перший клас — знай наших!) до Міста Закоханих.
19
Членам цього, клубу відкрито кредити у найреспектабельніших готелях та ресторанах.
Коли я прийшов додому, вигляд у Дженні був кепський: обличчя бліде і змарніле. Але я сподівався, що, як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки ЇЇ враз порожевіють.
— Місіс Берретт, у мене є новина,— сказав я.— Здогадайтесь яка.
— Ти полетів з роботи,— сказала моя дружина-оптимістка.
— Не полетів, а полечу,— відмовив я, витягаючи квитки.— І не з роботи, а в Париж. Летимо завтра увечері.