Історія одного кохання
Шрифт:
— Що це таке? — запитав я.
— Це ліки, які уповільнюють розпад кров'яних тілець. Але вони дають неприємні побічні наслідки — Дженні про це знає.
— Слухайте, докторе,— почав я, хоч і знав, що нема чого вчити вченого.— В цих справах наказує Дженні. Як вона скаже, так і буде. А ваше діло — якомога полегшити її страждання.
— Будьте певні, ми це зробимо.
— Мені байдуже, скільки це буде коштувати,— сказав я, здається, підвищивши голос.
— Це може тривати багато тижнів або навіть кілька місяців.
— Чхав я на гроші,— вигукнув я.
Не зважаючи на мій сварливий тон, Екерман терпляче пояснив:
— Я кажу це для того, щоб ви знали: у нас немає змоги передбачити, як довго — чи як мало — вона протримається.
— Тож пам'ятайте, лікарю,— сказав я,— тож пам'ятайте: я хочу, щоб її обслуговували по найвищому розряду. Окрема палата. Окрема сестра й доглядачка. Все, що треба. Прошу вас. Гроші у мене є.
20
Я стверджую: від 63 Східної вулиці, що в Манхеттені, до Бостона, що в штаті Массачусетс, проїхати швидше, ніж за три години двадцять хвилин, ніяк не можливо. Повірте мені, я промчав усю відстань на граничній швидкості і певен: жодна машина, закордонної чи американської марки, навіть коли за кермом сидітиме чемпіон світу з автоперегонів, не зможе проїхати швидше. На массачусетській магістралі стрілка мого спідометра не сходила з цифри сто п'ять.
Я захопив із собою електричну бритву і, будьте певні, гладенько поголився в машині й навіть перемінив сорочку, перш ніж зайти у священний чертог на Стейт-стріт. Хоч була ще восьма ранку, у приймальні вже сиділо декілька поважних бостонців — чекали, доки їх пустять перед очі Олівера Берретта III. Його секретарка — вона знала мене — і оком не моргнула, називаючи по телефону моє ім'я.
Батько не сказав: «Нехай зайде».
Натомість двері кабінету відчинились, і він з'явився власною персоною. І сказав:
— Олівере.
Звикнувши підмічати зміни у зовнішності, я зауважив, що за ці три роки він трохи зблід, волосся посивіло (а може, й порідшало).
— Заходь, сину.
Його тон було важко визначити. Я зайшов у кабінет.
Сів на «стілець для відвідувачів».
Ми поглянули один на одного, потім відвели очі. Я почав розглядати речі на столі: ножиці в шкіряному футлярі, ножик з шкіряною колодочкою — відкривати листи, фотографія матері, знята багато років тому. Моя фотографія (випускник Екзетера).
— Як тобі ведеться, сину? — запитав він.
— Добре, сер.
— А як Дженніфер?
Щоб не брехати, я не відповів на запитання і зразу ж виклав причину мого раптового візиту.
— Тату, позич мені п'ять тисяч доларів. Дуже треба.
Він поглянув на мене. І начебто ледь кивнув.
— Ну? — сказав він.
— Що, сер? — запитав я.
— Може, ти скажеш навіщо? — запитав він.
— Не можу, тату. Ти мені просто позич. Будь ласка.
Щось підказало мені — якщо вираз обличчя Олівера Берретта III може щось підказати — він дасть мені ці гроші. Я також відчув, що він не буде читати мені нотацій. Але він, очевидно, хотів... хотів поговорити зі мною.
— Хіба Джонас і Марш не платять тобі грошей? — запитав він.
— Платять, сер.
Мені кортіло сказати йому, скільки я одержую,— більше, ніж будь-хто з моїх колишніх однокурсників. Але потім я зміркував: якщо він знає, де я працюю, то, мабуть, знає і яка у мене платня.
— Хіба вона не працює в школі? — запитав він.
Отже, йому відомо не все.
— Не називай її «вона»,— сказав я.
— Хіба Дженніфер не працює в школі? — ввічливо поправився він.
— Вона тут ні до чого, тату. Це особиста справа. Дуже важлива особиста справа.
— Ти, мабуть, ускочив у халепу з якоюсь жінкою? — запитав він, але не осудливо.
— Атож,— сказав я.— Так, сер. Ти вгадав. Позич мені, будь ласка, п'ять тисяч.
Навряд чи він мені повірив. Навряд чи він прагнув довідатись, навіщо мені гроші. Він розпитував мене просто, щоб... ну, щоб поговорити.
Він відкрив шухляду, витяг чекову книжку, оправлену в таку саму кольорову шкіру, що й ніж на столі і ножиці. Він розгорнув її поволі. Я думаю, не для того, щоб помучити мене, а щоб виграти час. Щоб знайти тему для розмови. Якусь безпечну тему.
Він виписав чек, одірвав його і простягнув мені. Секунду я сидів, не розуміючи, що мені слід теж простягнути руку, щоб узяти чек. Тож він збентежився (так мені здалося), забрав руку і поклав чек на край столу. Тоді поглянув на мене і кивнув головою. Його очі, здавалося, промовляли: «Ось те, що ти просив, сину». Але він тільки кивнув головою.
Мені теж не хотілося йти. Але я не міг підшукати слів, які б звучали нейтрально. І ми сиділи мовчки, хоч поговорити хотілось і йому й мені, а проте ми навіть не зважувалися подивитись один одному у вічі.
Зрештою я нахилився і взяв чек. Так, він був на п'ять тисяч доларів, і на ньому стояв підпис: «Олівер Берретт III». Чорнило вже висохло. Я акуратно згорнув його і поклав у кишеню сорочки. Потім підвівся й пішов до дверей. Треба було принаймні сказати: я, мовляв, знаю, що заради мене ти маринуєш у своїй приймальні високих бостонських достойників (а може, навіть вашінгтонських), і якби у нас було що сказати один одному, тату, я міг би навіть почекати тут, доки ти приймеш відвідувачів, а ти б відмінив свій діловий сніданок... і так далі.
Відчинивши двері, я зібрав свою мужність, подивився на нього і сказав:
— Дякую, тату.
21
Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у нашу квартиру. Кожен із нас переносить горе по-своєму. Філ переносив його, наводячи лад. Він мив, чистив, натирав. Не знаю, як відбувалася в нього психічна розрядка; та хоч би чим дитина тішилась, аби тільки не плакала!