Історія одного кохання
Шрифт:
— Дурниці, Олівере,— сказала вона. Сказала спокійно, не так, як завжди — з удаваною сварливістю. Сказала якось навіть ніжно.— Дурниці, Олівере.
— Поясни, будь ласка, детальніше, що означають твої «дурниці».
— Слухай, Оллі,— сказала вона тихо,— нам треба це робити інакше.
— Що робити? — запитав я.
— Я не хочу в Париж. Мені не потрібний Париж. Мені потрібний ти...
— Але ж я в тебе є, серденько! — перебив я її з удаваною веселістю.
— І ще мені потрібен час,— провадила вона.— А часу ти мені не можеш дати.
Я зазирнув їй у очі. Вони були невимовно сумні. Сумні від суму, який розумів тільки я. І в них був жаль. Їй було жаль мене.
Ми стояли мовчки, обнявшися. Боже, якщо хтось із нас має заплакати, хай ми заплачемо обоє! Але краще не плакати ні їй, ні мені.
Потім Дженні розповіла, що вона почувала себе «препаскудно» і пішла знову до доктора Шеппарда — не консультуватися з ним, а вимагати, щоб він відкрив правду: «Скажіть мені, ради бога, що у мене таке». І він сказав.
Я відчув себе винним за те, що вона почула правду не від мене, а від іншого. Вона зрозуміла це і зробила навмисно дурне зауваження:
— Він випускник Ієльського університету [20] , Оллі.
— Хто?
— Екерман. Гематолог. Він стопроцентний представник Ієла. Закінчив там і коледж, і медичний факультет.
— Він уміє принаймні читати й писати? — запитав я.
— Це ми побачимо,— посміхнулася місіс Олівер Берретт, випускниця Редкліффа 1964 року.— Але я чула, що він уміє розмовляти. А я хочу порозмовляти з ним.
20
Ієльський університет — один з найстаріших і найбільших університетів США. Традиційний суперник Гарвардського.
— Гаразд, тоді звернімося до ієльського лікаря,— сказав я.
— Гаразд,— сказала вона.
19
Тепер мені принаймні було не страшно повертатися додому. Я не боявся «поводитись нормально». Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені.
Нам треба було погодити деякі речі,— такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло двадцять чотири роки.
— Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте,— сказала вона.
— Авжеж, я буду твердий,— відповів я, міркуючи водночас, чи здогадується всевідаюча Дженніфер, що у великого хокеїста тремтять коліна.
— Я хочу, щоб ти підтримав Філа,— пояснила вона.— Для нього це буде найважчим ударом. Зрештою тобі що: ти станеш веселим удівцем.
— Я не буду веселим,— урвав я її.
— Ні, ти будеш з біса веселим. Я хочу, щоб ти був веселим. Домовились?
— Домовились.
— Домовились.
Минув рівно місяць. Ми саме пообідали. Дженні й досі готувала їжу, настоявши на цьому. Я насилу переконав її, щоб вона дозволила мені мити посуд (хоч вона й досі шпигала мене, кажучи, що це «не чоловіча робота»), і саме прибирав тарілки, а вона грала на фортепіано Шопена. Раптом Дженні зупинилася посеред одного з прелюдів, і я відразу зайшов у вітальню. Вона сиділа, опустивши руки.
— Ти почуваєш себе гаразд, Дженні? — запитав я, маючи на увазі відносне значення слова «гаразд». Вона відповіла запитанням:
— У тебе вистачить грошей на таксі?
— Звичайно,— відповів я.— Куди ти хочеш поїхати?
— Та, мабуть, у лікарню,— сказала вона.
Ми заметушились, і я зрозумів: настала фатальна хвилина. Дженні йшла з нашого дому і вже ніколи не повернеться. Вона сиділа, а я складав її речі, міркуючи: що вона думає? Що їй найдорожче у нашому домі? Що б вона хотіла запам'ятати навіки?
Нічого. Вона сиділа, байдуже дивлячись просто себе.
— Що б ти ще хотіла взяти з собою? — запитав я.
Вона похитала головою, а потім згадала:
— Тебе.
Спіймати таксі було важко: люди саме поспішали до театрів тощо. Наш швейцар щосили сюрчав і вимахував руками, наче темпераментний суддя на хокейному матчі. Дженні стояла, прихилившися до мене, а я молив Бога, щоб таксі не було і щоб вона стояла так біля мене безкінечно. Але зрештою таксі з'явилося. І таксист нам попався — таке наше щастя — веселун. Почувши: «Лікарня «Маунт Сінай» і якомога швидше», він видав увесь свій розважальний репертуар.
— Не турбуйтеся, дітоньки, ви в досвідчених руках. Ми з лелекою працюємо в парі ось уже багато років.
Ми сиділи на задньому сидінні. Дженні пригорнулася до мене. Я цілував її коси.
— Це у вас перше? — запитав наш веселий водій.
Мабуть, Дженні відчула: ще трохи, і я гаркну на нього, щоб він зашив собі рота. І вона прошепотіла:
— Чоловік прагне бути люб'язним, Олівере. Будь і ти люб'язним.
— Так, сер,— відповів я водієві.— Це наше перше, і дружина почувається не дуже гаразд. То, може, не будемо зважати на червоне світло?
Таксист домчав нас до «Маунт Сінай» буквально за хвилину. Він справді був дуже люб'язний: вискочив відчинити нам дверцята, прагнув допомогти. На прощання побажав нам щастя. Дженні подякувала йому.
У неї підгиналися ноги, я хотів узяти її на руки й понести, але вона запротестувала:
— Тільки не через цей поріг, Шпаргалето.
В приймальному покої нам довелося пройти через неприємну процедуру: давати відповіді на різні запитання.
— Чи страхувалися ви на випадок хвороби?
— Ні.
Чи думали ми про такі дрібниці, як хвороба? Ми були зайняті купівлею посуду.
Звичайно, прибуття Дженні не було для них несподіванкою. Про те, що вона скоро поступить сюди, їх попередив доктор Бернард Екерман. Тепер він став її лікарем і справдив її сподівання — виявився доброю, чуйною людиною, незважаючи на те, що був стопроцентним ієльцем.
— Ми вводимо їй білі тільця й тромбоцити,— пояснив він мені.— Саме вони їй допоможуть на цьому етапі. Можна обійтися без антиметаболітів.