Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Кралюк Петро Михайлович

Існування правничої системи, становлення якої, фактично, розпочалося за часів Ярослава Мудрого, було однією з головних ознак розвинутої держави.

Що ж за державу будував Ярослав Мудрий? Дивитися на неї з позиції дня нинішнього, застосовуючи критерії, характерні для сучасних держав, просто некоректно. Немає сенсу дискутувати, чия була ця держава: українців, росіян чи білорусів. А, може, фінів, шведів, норвежців?.. Передусім була це держава саме Ярослава Мудрого, його сім’ї. Він і його домочадці дивилися на неї як на свою власність. І нічого дивного в цьому не було. Так сприймали свої держави багато інших правителів у ті часи.

Існують свідчення про десять дітей Ярослава Мудрого. Вважається, що першим його сином був Ілля від першої дружини князя Анни. Проте ні про цю першу дружину, ні про її сина не маємо однозначно достовірних даних.

Тому, пишучи про них, дослідники вдаються до гіпотез. Достовірні дані маємо про синів Ярослава від його другої дружини Інгігерди. Із літописних джерел відомі їхні імена – Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, В’ячеслав та Ігор. Перший із них помер ще за життя батька. Інші сини відігравали помітну роль у політичному й культурному житті Русі після смерті Ярослава Мудрого.

Троє дочок князя – Анастасія, Єлизавета й Анна – були видані за трьох європейських монархів, відповідно, за угорського, норвезького й французького [199] . Кожен із цих шлюбів мав на меті певні політичні розрахунки володаря Русі.

Загалом шлюбні стратегії відігравали важливу роль як у внутрішній, так і зовнішній політиці «сім’ї-держави».

«Сім’я-держава» Ярослава Мудрого постає не лише на сторінках літописних джерел. У західній частині центрального нефа Софії Київської збереглися рештки урочистої композиції, де була зображена Ярославова родина [200] . Таке зображення в храмі світських осіб говорить, що ця «сім’я-держава» ніби отримувала сакральний статус. Її влада освячувалася Ісусом Христом. Не випадково сучасники Ярослава через призму сакральності сприймали його владу. У одному з графіті Софії Київської, де говорилося про смерть цього князя, він названий царем, тобто імператором [201] . А імператорська влада сприймалася як влада сакральна. Імператор вважався не просто главою держави, але і церкви.

199

Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 305–322.

200

Щоправда, існує версія, ніби це зображення сім’ї князя Володимира. Проте, навіть якщо це так, то подібне зображення також є свідченням концепту «сім’ї-держави» й поширення його в тодішньому руському суспільстві.

201

Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 270.

Щоб продемонструвати свій високий статус, Ярослав Мудрий також карбував срібні монети. Вони на одній стороні мали зображення святого Юрія – Ярославового патрона. На іншій – тризуб із написом «Ярославле серебро» [202] . Щоправда, карбування монети не було новинкою на Русі. Це ще робив князь Володимир.

Наприкінці життя Ярослав Мудрий, передбачаючи скору смерть, вирішив скласти заповіт, розподіливши землі між своїми синами. Це робилося для того, щоб утримувати єдність «сім’ї-держави». Ось як про це написала «Повість минулих літ» під 6562 роком (1054 р. від Різдва Христового):

202

Зварич В. В. Нумизматический словарь. Львов, 1975. С. 118.

«Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, – замість себе, – стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів,

а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а Вячеславу – Смоленськ».

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові» [203] .

Тобто, як бачимо, автор заповіту мислить категоріями «сім’ї-держави». Він спеціально підкреслює, що брати-князі «від одного отця і одної матері». Держава, власне земля, яка їм передається, була набута «трудом великим» їхніх предків. І якщо вони хочуть зберегти цю землю-державу, то мусять жити у братній злагоді.

203

Літопис руський. С. 98–99.

Однак це, виявилося, радше гарним побажанням. Відсутність чітких правил успадкування земель у «сім’ї-державі» вело до жорсткої конкуренції, яка часто набувала форми збройної боротьби. У літературі таку конкуренцію часто називають «феодальною роздробленістю».

Не вдаючись у перипетії цієї боротьби, зазначимо, що руські князі, яких у літературі називають Рюриковичами (хоча, насправді, їх варто було б називати Володимировичами чи Ярославовичами) намагалися виробити правила співжиття, зокрема успадкування земель, у своїй «сім’ї-державі».

1097 р. Ярославові онуки зібралися на свій перший з’їзд у Любечі. На ньому був оголошений принцип, що кожен має тримати отчину свою. У той час серед нащадків Ярослава виділилося три лінії. Одна з них походила від Ізяслава, старшого Ярославого сина. Її представників іменували Ізяславовичам. Володіли вони Турово-Пінською землею. Друга лінія, яка походила від Ярославового сина Святослава, укорінилася на Чернігівщині. Її представників іменували Ольговичами – за іменем Святославового сина Олега. Третя лінія, Мономаховичі, які походили від Володимира Мономаха – сина Всеволода Ярославовича. Представники цієї лінії стали спадковими правителями на Волині й у Володимиро-Суздальській землі.

Як уже говорилося, Ярослав Мудрий заповідав, що його старший син має правити у Києві, а всі інші мають його слухатись. Справді, посідання київського князівського столу багато що означало. Принаймні київський князь вважався старшим серед князів, які були нащадками Ярослава. Тому за київський стіл велася запекла боротьба. Так, із середини ХІІ ст. по середину ХІІІ ст. на київському престолі князі змінилися майже п’ятдесят разів.

Щоправда, онуку Ярослава Мудрого – Володимиру Мономаху (1053–1125) [204] вдалося поширити свою владу як великого князя на більшість руських земель. Він, будучи правителем у Переяславському князівстві, яке межувало із землями половців, прославився походами на цих кочівників. 1113 р. Мономах зайняв київський великокнязівський престол. На той час він мав поважний вік – йому було 60 років.

204

Про Володимира Мономаха див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. Ростов-на-Дону, 2014; Карпов А. Ю. Великий князь Владимир Мономах. М., 2015; Орлов А. С. Владимир Мономах. М.-Л., 1946; Чепа М.-Л. Чому важка шапка Мономаха? П’ять великих таємниць історичної психології. К, 2005. С. 30–65; Чернявский С. Н. Владимир Мономах. Византиец на русском престоле. М., 2017.

Прихід Мономаха до влади відбувався в непростій ситуації. Саме тоді у Києві вибухнуло повстання міщан, які на вічі закликали цього князя правити в них. Мономах, зайнявши престол, змушений був піти на поступки міщанам. Він зменшив рези (відсотки) за позички, дещо полегшив становище закупів, скасував холопство за борги. Це знайшло відображення у розширеній редакції «Руської правди» в доповненні під назвою Статут Володимира Мономаха.

1117–1118 роках Мономах зосередив у своїх руках владу над більшістю руських земель. Проводив він також активну зовнішню політику.