Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях
Шрифт:
Довідуємося дещо про походи Володимира. Літописець говорить про них мало, не вдаючись у деталі. Та все ж дещо дізнатися можемо.
Зокрема, зазначено, що Володимир 6489 року (981 р. від Різдва Христового) пішов «до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю» [152] . Щодо Червенських градів, то існує чимало питань, які міські поселення до них відносилися і де вони локалізовувалися. Поширеною є думка, що ці гради розташовувалися в басейні Західного Бугу, а одним із найголовніших серед них було місто Волинь [153] .
152
Літопис руський. С. 49.
153
Ляска
Далі в «Повісті минулих літ» говориться, що Володимир «сього ж року і в’ятичів… переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав» [154] .
Тобто, як бачимо, цей князь намагався поставити під свій контроль терени, які не належали раніше Русі (Перемишлянську землю, Червенські городи), а також території, що раніше були під Руссю, але з певних причин відійшли від неї (маються на увазі в’ятичі). Останні виявляли непокору. Й Володимирові доводилося йти на них другий раз походом: у рік 6490-й (982 р. від Різдва Христового) [155] .
154
Літопис руський. С. 49.
155
Там само.
Чим був викликаний інтерес Володимира до території в’ятичів? Як уже говорилося, ця територія лежала на торговому шляху із Балтики через Волгу на схід. Святослав пробував оволодіти цією транспортною й комунікаційною артерією. Однак не довів справу до кінця. Тим більше, що непокірні в’ятичі вийшли з його підпорядкування.
Володимир, схоже, ставив перед собою мету оволодіти Волзьким шляхом. Цим був пов’язаний його похід на волзьких болгар, які створили своє державне утворення в результаті розпаду Хозарського каганату. Охоплювало воно територію Середнього Поволжя. Під 6493-м роком (985 р. від Різдва Христового) «Повість минулих літ» фіксує цей похід [156] .
156
Там само. С. 81.
З літописного повідомлення зрозуміло, що Володимир не зміг підкорити Волзьку Болгарію. Цікаво, що відразу після інформації про цей похід, у «Повісті минулих літ» йде повідомлення про те, що до князя Володимира приходили волзькі болгари й пропонували прийняти іслам [157] . А це свідчило, що представники цього народу стояли на більш високому рівні, аніж руси. Адже вони сповідували світову релігію! До того ж саме тоді іслам переживав піднесення, а мусульманські країни «задавали тон» на широких просторах Азії й навіть Європи.
157
Там само.
Загалом існувала ймовірність того, що руси можуть стати мусульманами. Якась частина з них, схоже, навіть прийняла іслам. Омелян Пріцак вважав, що союз із мусульманською Волзькою Болгарією особливо був корисний для Новгорода, який лежав не лише на шляху «із варяг у греки», а й на шляху від Балтики до Поволжя. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «…то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу, і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство» [158] .
158
Пріцак О. Походження Русі. К., 2003. Т. 1. С. 30–31.
У дохристиянський період своєї діяльності Володимир, ймовірно, спрямовував свою діяльність на укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Тому 6491 року (983 р. від Різдва Христового) здійснив похід на ятвягів. Літописець навіть зазначає, що князь «взяв землю їх» [159] .
159
Літопис руський. С. 49.
160
Там само. С. 81.
Одним із важливих актів державної політики стало прийняття Володимиром християнства із Візантії. Цю подію «Повість минулих літ» датує 6496 роком (988 р. від Різдва Христового). І саме цей рік став загальновизнаною датою хрещення Русі.
Уже після прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, здійснив похід на хорватів [161] . Маються на увазі білі хорвати, які проживали на теренах нинішньої Західної України, переважно Галичини.
Здійснював Володимир також похід на Крим, підкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Візантії [162] . Проте зробив він це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцій від візантійського імператора [163] .
161
Там само. С. 68.
162
Там само. С. 61–62.
163
Немировський О. О. Печеніги. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 200.
Можемо виділити кілька напрямків завойовницьких походів Володимира.
Перший напрямок – райони Оки й Поволжя з метою заволодіти волзьким торговим шляхом. Загалом дії в цьому напрямку виявилися невдалими.
Другий напрямок – укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Це знайшло вияв у підкорені радимичів та розгромі ятвягів.
Третій напрямок – завоювання територій на заході: підпорядкування Червенських міст, Перемишля й території білих хорватів. Це відкривало для Русі перспективи торгівлі з країнами Центральної й навіть Західної Європи.
Можна виділити ще один напрямок – кримський, який мав на меті тиск на Візантію.
Завойовницькі походи – це була лише один бік медалі воєнної політики Володимира. Була й другий бік – оборонна. Чимало уваги князеві доводилося приділяти обороні Києва й руських земель від печенігів. Те, що це войовниче кочове плем’я становило велику загрозу для Русі, сумніву немає [164] . Не даремно літописець так багато уваги приділяє печенігам, опису оборони від їхніх нападів.
164
Літопис руський. С. 68–73.
У «Повісті минулих літ» розповідається, що після прийняття християнства Володимир почав посилати своїх синів на княжіння в різні землі своєї держави. Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані» [165] .
165
Літопис руський. С. 67.