Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях
Шрифт:
По-перше, цим актом княгиня ніби долучала Русь до кола християнських народів, до великого «християнського простору», який домінував у Європі й мав помітний вплив на теренах Азії. Прийнявши християнство, Ольга могла більш легко налагоджувати дипломатичні стосунки з християнськими країнами, отримувати від їх правителів певні преференції.
По-друге, прийняття християнства, окрім зовнішньополітичного аспекту, також мало аспект внутрішньополітичний. Як уже говорилося, початково Русь, будучи військово-торговою корпорацією, формувалася на основі різних етнічних елементів: слов’янських, нормандських, угро-фінських, тюркських, інших. Унаслідок цього виник такий собі «інтернаціонал», де представники різних етносів дотримувалися різних традицій, зокрема культурних та релігійних. Питання стояло, щоб ці традиції
Правління наступника княгині Ольги, Святослава Ігоровича, виглядає як «крок назад». Взагалі є багато неясних моментів щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до правління державою тощо. З приводу цього є різні здогади.
Княжіння Святослава можна розглядати як протилежність до правління Ольги.
Літопис вказує, що Святослав відмовився приймати християнство, хоча на цьому наполягала його мати. Він хотів проводити свою політику, відмінну від політики своєї родительки.
Проте це несприйняття стосувалося не лише ідеологічної сфери. Святославу не сиділося в Києві. Літопис представляє його як князя-войовника, що постійно знаходився в походах.
Тут Святослав поводив себе як глава військово-торговельної корпорації. Він не був міцно прив’язаний до якогось одного місця, а шукав для себе й для своїх воїнів такого осередку, де би була можливість максимально збагачуватися. У цьому нічого нового немає. Як уже говорилося, варяги, які контролювали Стару Ладогу, з часом втратили інтерес до цієї факторії й почали шукати більш вигідне місце на шляху «із варяг у греки». Приблизно те саме робив Святослав, шукаючи більш доходних шляхів.
Спочатку він хотів знайти своє «місце під сонцем» у східному напрямку. З цим пов’язані походи князя на Хозарський каганат. Ці походи мали на меті встановити контроль за волзьким торговим шляхом. Звідси похід Святослава на в’ятичів, що проживали у верхів’ях Оки й середній течії цієї річки, а також розгром Хозарського каганату, якому ці самі в’ятичі платили данину [133] .
Похід цього князя в Хозарію, як уже говорилося, мав на меті не завоювання, а здобич, грабунок. Тому наступники Святослава на київському престолі теж воювали з Хозарським каганатом.
133
Літопис руський. С. 38.
Пам’ятник князю Святославу. СтаріПетрівці Київщина
З часом Святослав зосередив свою увагу на більш перспективному Дунайському басейні. У рік 6475-й (967 р. від Різдва Христового), читаємо в «Повісті минулих літ»: «Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи данину з греків» [134] .
134
Там само.
Святослав заявляв, що йому «не любо» в Києві жити і що хоче він княжити в Переяславці на Дунаї, бо це є середина його землі. Проте цікаво подивитися, як цей князь-войовник трактував цю «серединність». «Адже там, – говорив він, маючи на увазі свою нову столицю Переяславець, – усі добра сходяться: із Греків – паволоки, золото,
135
Там само. С. 39.
Як оцінити такі діяння Святослава? Власне кажучи, він відмовився від «проєкту Русі», який реалізовувався на шляху «із варяг у греки». Після смерті Ольги, як свідчить «Повість минулих літ», цей князь посадив у Києві Ярополка, а в деревлянах – Олега [136] . Отже, тодішня Русь охоплювала незначну територію: Полянську землю, власне Київщину, а також підпорядковану їй землю Деревлянську. Певно, деякі племена (сіверяни, радимичі, в’ятичі) платили київському князю данину, зберігаючи відносну незалежність. Щоправда, Київ ще контролював віддалені факторії на півночі. Ці терени були для руських князів малоцікавими. Туди, у Новгород, Святослав віддає на княжіння свого позашлюбного сина Володимира, «робичича», який, зрозуміло, мав статус нижчий у князівському роді, ніж його брати [137] .
136
Літопис руський. С. 40.
137
Там само. С. 40–41.
Святослав руйнував основи попередньої Русі, можливість побудови держави на шляху «із варяг у греки», творячи свою Дунайську імперію. Однак цей проєкт, який був небезпечний для Візантії, князь так і не встиг розгорнути. Цьому завадила його поразка у війні з Візантійською імперією, а потім смерть від рук печенігів, яких, імовірно, напоумили зробити це візантійці.
З уривку «Повісті минулих літ», де йдеться про розподіл Святославом княжих столів для синів, стає зрозуміло, що цей князь перетворював Русь у периферію своєї держави. Ця держава, і далі залишаючись переважно військово-торговою корпорацією, отримувала новий центр на Дунаї.
Державний проєкт Святослава видається не таким вже й безперспективним. За бажанням його можна вважати однією з втрачених можливостей слов’янства. Державу на Дунаї у середньовічний період будували болгари. Однак візантійці зробили чимало для того, щоб ця держава так і не стала сильною. Власне, Святослав і воював із Болгарським царством. Після падіння Візантії Дунайський басейн під свій контроль спробували взяти турки-османи, що їм на певний час вдалося. У ранньомодерні часи проєкт Дунайської імперії реалізували, проте не слов’яни, а … німці, витіснивши з цього регіону турків. Мається на увазі імперія Габсбургів. Значну частину мешканців цієї імперії становили слов’яни. До того ж немало підданих Габсбургів походило з германізованого й мадяризованого слов’янського населення. Проте панівними елітами тут переважно були люди, які ідентифікували себе як німців та угорців. Вони здійснювали політику германізації та мадяризації слов’ян імперії. Це, зі свого боку, породжувало опір. Тому в ХІХ ст., у період націоналізму та «національних відроджень», у Австрійській імперії зародився рух слов’янофілів, який підняв на щит ідею розвитку слов’янських народів та їхньої єдності.
Після трагічної смерті Святослава його дунайський імперський проєкт був «закритий» київськими можновладцями. Настав час для «руського проєкту». Його початок припав на час князювання Володимира Святославича. Тоді відбулася трансформація військово-торгової корпорації в територіальне утворення з певними державними інституціями. Власне, початки цього процесу можна спостерігати ще за часів князювання Олега.
Не будемо детально звертати увагу на прихід до влади в Києві Володимира і на його діяльність у «матері городів руських». Відзначимо лише головні тенденції. Як уже зазначалося, батько послав його княжити у віддалений Новгород, що не вважалося престижним для князівського сина.