Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях
Шрифт:
Деяких київських князів давньоруські джерела, як уже говорилося, називають каганами, як і правителів авар і хозар.
Нерідко історія видається парадоксальною. Авари в центрі Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовічну державу. Під їхньою владою опинилася значна частина слов’ян, які зазнавали гніту з боку завойовників.
Проте слов’яни чимало навчилися у своїх поневолювачів, перейнявши їхній державницький досвід.
Хоча такими вчителями були й хозари. Принаймні правителі Русі могли перейняти хозарський досвід. Тим паче, що частина руських земель, зокрема Полянська земля, певний час перебували під владою хозар.
Перейнявши державний досвід своїх поневолювачів (авар і хозар), слов’яни створили свою могутню державу, яка кілька століть відігравала важливу роль на теренах Східної
Русь: імперія і конфедерація
Середньовічною державою, що з’явилася на землях України, стала Русь (інші «кабінетні» назви – Київська Русь, Давня Русь). Названа держава, що стала імперією, створила в Східній Європі політичний і культурний простір, який попри дезінтеграцію Русі в середині ХІІІ ст., зазнавши певних змін, продовжував своє існування протягом усіх середньовічних часів. Спадок Русі був актуалізований у модерні часи. Його використовувала Російська імперія, що розглядала себе наступником Руської держави для здійснення своєї експансіоністської політики. У добу націоналізму і навіть зараз спостерігаємо змагання за спадок Русі між українцями й росіянами. Це змушує нас уважно поставитися до Русі як держави та її політичного й культурного спадку.
Історія давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літописні оповіді. До нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина – XV–XVII ст. Це Іпатіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніковський (кінець XVІ ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XІV ст.), Радзивіллівським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XІV–XV ст.). Окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису [89] .
89
Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. К., 1998. С. 14–15; див. також: Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці Х-ХІІІ ст. К., 2005.
До того ж вважається, що найдавніші записи, які використовувалися для укладання літописних зводів, з’явилися не раніше ХІ ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення записувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літописців впливали різні чинники ідеологічного, політичного й культурного характеру. Усе це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам’ятки.
Також є проблемною хронологія давньоруських літописів [90] . Нерідко в них спостерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди [91] . Іноді трапляється, що літописець під однією датою записує низку подій, які відбулися в різний час.
90
У книзі у разі посилання на давньоруські літописні джерела використовується традиційне для них літочислення від «початку світу». Натомість паралельно зазначаються роки за літочисленням «від Різдва Христового».
91
Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. М., 1977. С. 250–257.
Звичайно, окрім літописів, є інші писемні джерела, серед них і закордонного походження. Проте, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. Окрім того, такі джерела мають на собі не менший відбиток суб’єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформацією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри
Певну інформацію нам можуть дати археологічні джерела. Проте вони допомагають в осмисленні загальних тенденцій історичного розвитку, «створюють фон» для історичних подій. Варто також враховувати, що «діапазон інтерпретацій» цих джерел часто є достатньо широким. Не слід забувати й те, що дані археології за відповідного подання використовувалися й використовуються в ідеологічних цілях для доведення «правоти» певних концепцій історичного характеру.
Виходячи зі сказаного вище, зрозумілим стає наше звернення до літописів, передусім «Повісті минулих літ» Іпатіївського списку. Це не означає, що ми будемо сліпо йти за цим джерелом. Однак вважаємо, що воно дає можливість простежити головні моменти в становленні Русі як державного утворення.
Історики, посилаючись на літописні джерела, витворили «канонічну» схему становлення Руської держави. Починається вона із «закликання варягів».
У «Повісті минулих літ» під 6370-м роком (862 р. від Різдва Христового) розповідається таке. Буцімто мешканці землі, де проживали ільменські слов’яни (пізніше ця земля почала іменуватися новгородською) спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирішили не давати цієї данини і вигнали варягів «за море». «І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву» [92] .
92
Літопис руський. С. 12.
Археологічні дослідження ніби підтверджують цю версію. Стара Ладога, яку вважають столицею ільменської Славії, звідки закликали варягів, була розташована на важливому торговому шляху, який вів із Балтійського моря через волзький водний шлях до багатих мусульманських країн Азії. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срібло, срібні монети, якісні ремісничі вироби із Середньої Азії та Персії, екзотичні продукти з тих країн та Індії. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, яких, вважається, на Русі іменували варягами. Нормани для здійснення прибуткових торгових операцій створювали корпорації, які мали військовий і водночас торговий характер. Варто враховувати, що тоді військова справа тісно була пов’язана з торговою. Здійснювати перевезення товарів (особливо на значні відстані) без належної військової охорони було неможливо. Водночас торгово-військові ватаги часто самі чинили напади з метою збагачення.
Такі ватаги, очолювані варягами, створювали на торгових шляхах свої факторії. Однією з них і була Стара Ладога, яку варяги також іменували Алдейгьюборгом. Ці факторії зазвичай були космополітичними за своїм складом. У них проживало як прийшле, так і місцеве населення. Правителі таких факторій, маючи військові загони, намагалися місцевих людей, що жили на околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим літописне свідчення, ніби варягам словени, тобто ільменські слов’яни, та інші племена цих земель платили данину.
У Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) на урочищі Плакун з 850 до 925 року існувало окреме скандинавське кладовище, де були й жіночі поховання. Щоправда, його матеріали загалом скромні. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншість у цій факторії. Проте це була активна меншість, яка в поселенні утримувала владу. Цілком могло статися, що більшість місцевих жителів постали проти цієї меншості й прогнали її. Проте, як це часто трапляється в таких випадках, вожді повсталих не поділили отриману владу, почали воювати між собою. Тому з’явилися охочі закликати правителів зі сторони. У низці скандинавських «саг про давні часи» розповідається про вдалий напад норманів на Алдейгьюборг (Стару Ладогу) й захоплення цього міста [93] .
93
Войтович Л. Княжа доба на Русі. Портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 199.