Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях
Шрифт:
Арабський географ та історик Абу ль-Хасан Алі аль-Мас’уді (896–956) у своїй праці «Промивальні золота й копальні самоцвітів», яка була написана 943–947 рр., зокрема, говорив про сакаліба, тобто слов’ян, таке: «Вони складаються з різних племен, між якими йдуть війни, а також мають царів. Дехто з них тримається християнської віри, а саме яковітського віросповідання, а є серед них такі, у яких немає святого письма, і вони не сповідують ніякого божественного закону. Ці люди – язичники, божественні закони їм узагалі невідомі. …є серед них плем’я, в якому колись, у давні часи був цар, а називався їхній цар Маджак (Маджк). Це плем’я називається валінана (влінана). Це плем’я в давнину мало владу над усіма племенами сакаліба, адже в них був цар, а всі інші царі корилися йому» [78] .
78
Цит. за: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. Рівне, 2016.
Наведене свідчення аль-Мас’уді дає підстави говорити, що волиняни мали своє державне утворення. Адже вони панували над іншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, у них існували механізми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому підпорядковувалися інші царі. Називається навіть ім’я царя – Маджак.
Держава волинян, за свідченням аль-Масуді, існувала «в давнину». Такою давниною цілком могли бути події столітньої давності – орієнтовно початок ІХ ст., той час, коли на уламках Аварського каганату з’явилася Великоморавська держава. Земля дулібів, власне Волинь, теж була під владою аварів. Тепер, коли зник їхній каганат, тут, схоже, постало своє державне утворення, що проіснувало до кінця Х ст., поки не було завойоване князем Володимиром. Політичним центром цієї держави стало місто Волинь – звідси й походить назва Волинської землі [79] . Київський князь Володимир, підкоривши цю землю-державу, створив у ній оплот-град, що отримав його ім’я (зараз це місто Володимир-Волинський) [80] . До речі, тодішній град Володимир розташований неподалік міста Волинь.
79
Річинський А. Старий город Волинь. Наша Батьківщина. 1938. Ч. 2. С. 38–49.
80
Головко В. Володимир-Волинський. Енциклопедія історії України: в 10 т. К. 2003. Т. 1. С. 620.
Ймовірно, саме тоді з’явилося й державне утворення білих хорватів на теренах сучасної Галичини. Щоправда, письмових свідчень про нього ми практично не маємо. Однак є епізодичні згадки про хорватів у візантійських та арабських джерелах. До того ж на Галичині й Буковині [81] , як і на Волині, було чимало укріплених міст-городищ. Наприкінці XX ст. археологами на теренах Галичини було виявлено понад 40 колишніх поселень, більшість з яких мають площу понад 20 гектарів. Велика кількість давніх городищ знайдена також на теренах Буковини. Побудовані вони були у VII–X ст. н. е. і належали білим хорватам. Найбільші серед них Стільське [82] і Пліснеське городища [83] .
81
Возник І. Історико-культурний розвиток населення межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра в Х – XIV ст. К.-Чернівці, 2009. Ч. 1-2; Войтович Л. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2010. Вип. 45. С. 13–54; Михайлина М. Слов’яни VІІІ – ІХ ст. між Дністром і Карпатами. К., 2007; Тимощук Б. Східні хорвати. Матеріали до археології Прикарпаття і Волині. Львів, 1995. С. 214–218.
82
Корчинський О. Ранньосередньовічне місто на Верхньому Дністрі. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. 2008. Вип. 12. С.267–282.
83
Мицько І. Пліснеськ – батьківшина княгині Ольги. Конференція «Ольжині читання». Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. Львів, 2006. С. 61–81; Филипчук М. Оборонні споруди Плісненська. Стародавній Іскоростень і слов’янські гради./Збірка наукових праць. Коростень, 2008. Т. І. С. 220–229.
Археологічні дослідження першого із них показали, що це городище існувало в IX–XI ст. Площа його сягала 250 га, а довжина оборонних валів – близько 10 кілометрів. Над валами височіли дерев’яні оборонні стіни та вежі. До них були прибудовані споруди житлового, господарського та військового призначення. Біля замку-дитинця містилося укріплене передмістя. У ньому розкопано кілька десятків господарських та ремісничих об’єктів, садиби окремих заможних жителів. Ще більшим було Плісненське городище, площа якого становила понад 300 га. Тогочасний Київ супроти цих городищ видається карликом.
Існування таких великих поселень однозначно свідчать про високий рівень економічного розвитку й суспільної організації. Тому
Князь Володимир
Можливо, держави білих хорватів виявилися занадто розвинутими й самодостатніми. Археологічні дані говорять про те, що їх населення займалося землеробством, скотарством, розвивалися також ремесла. Однак зовнішня торгівля не відігравала помітної ролі в їхньому житті. І не приділялося багато уваги військовій справі. Унаслідок чого білі хорвати стали жертвами більш енергійних та воєнізованих «варварів».
Землі білих хорватів завоював князь Володимир, про що є коротка згадка в «Повісті минулих літ» [84] . Сталося це 992 чи 993 року. Археологічні дані говорять, що це було жорстоке завоювання. Воїни князя Володимира знищили чимало міст, багато з яких уже не відродилися. Ці події можна хіба що порівняти з пізнішим нашестям татар Батия.
«Однак, – зазначає Михайло Відейко, – населення все-таки залишилося – хтось відбудовував селища і святилища у святих горах. Когось примусили будувати фортеці для нових господарів Хорватії. Її назва зникла, однак існування власного ранньодержавного об’єднання упродовж кількох століть не могло не позначитися на подальшій політичній ситуації. Схоже на те, що київським князям так і не вдалося винищити місцеву еліту, яка увійшла на сторінки історії як «галицькі бояри». Сучасні історики частенько закидали їм і непокору Рюриковичам, і безперервні заколоти, і навіть «сепаратизм». Однак є підстави вважати, що з погляду галицьких бояр (і, цілком вірогідно, що не лише бояр) їх дії були підпорядковані цілком благородній (і природній) меті: визволенню свого рідного краю від влади чужинців» [85] .
84
Літопис руський. С. 68.
85
Відейко М. Україна: від Русі до Святої Русі. К., 2010. С. 224.
Ще одне ранньослов’янське державне утворення на теренах Подніпров’я в Полянській землі. Щоправда, археологічні матеріали не дають підстави говорити, що тут було багато розвинутих городищ. І все-таки у «Повісті минулих літ» є легенда про заснування князем Києм міста Києва. Цей можновладець, судячи з літопису, не лише облаштував це та інші міста, а й здійснив похід на Візантію [86] . Звичайно, ці свідчення мають легендарний характер. Проте не могли вони з’явитися просто так. Їх можна вважати відгомоном спогадів про існування давньої державної традиції на Подніпров’ї.
86
Літопис руський. С. 4–6.
Доволі розвинутим слов’янським регіоном на сучасних українських землях була Сіверщина. Тут теж могло існувати державне утворення. Проте воно зазнало ударів із боку Хозарського каганату. І сіверяни не змогли стати сильними політичними гравцями.
Також державне утворення, схоже, існувало в деревлян. Про це плем’я (щоправда, в негативному плані) чимало писала «Повість минулих літ». З останньої довідуємося, що в деревлян були князі. Навіть називається ім’я одного з таких князів, Мала, який сватався до княгині Ольги [87] .
87
Там само. С. 31.
Можна погодитися з думкою, що «Кожна подібна земля мала шанс перетворитися з часом на сповна самостійну державу (князівство, королівство). Власне, такі процеси повсюдно відбувалися на заселених слов’янами землях у Європі. Найбільш могутня еліта могла претендувати на роль регіонального лідера, а то і могла позмагатися за об’єднання всіх слов’янських земель» [88] .
Саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли перші слов’янські держави – держава Само, Великоморавська держава, хорватська держава в Далмації, держава волинян (Валінана) і Біла Хорватія. Авари ніби стали «державними вчителями» слов’ян.
88
Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 207.
Нові держави, що виникають, як правило, беруть собі за зразок устрій наявних держав. Для творців перших слов’янських державних утворень зразком цілком міг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякі цікаві паралелі. У каганаті існувала система дерев’яних укріплень – хрінгів. Приблизно те саме маємо на теренах Волині, Галичини, а потім – на Русі. Тут ці укріплення іменувалися градами. Князі Володимир та Ярослав Мудрий, як і аварські правителі, будували, зокрема, такі гради на околицях своєї держави з оборонною метою. Звичайно, у цьому не обов’язково простежувався безпосередній вплив авар. Та все ж…